- А ви уявіть, який це був жах, коли там ще й трамвай ходив, – парирують мені старожили щоразу, як тільки я починаю бурчати, що якою б гучною не була музика – та хоч Берліоз, у залі київської філармонії я чую кожну машину, яка проїжджає бруківкою Володимирського узвозу. Натомість, щоб почути, як проїжджають поїзди метро під Миколаївським костелом, – до пожежі ввечері цієї п'ятниці органним залом, не потрібно було мати музичного слуху. Це відчуває, перепрошую, навіть зад, що сидить у кріслі. Під бетонними конструкціями тунелів, побудованих на пливунах у долині Либеді синьої гілки метро, місцями просів ґрунт, і через утворені під ними пустоти з кожним роком вони вібрують дедалі більше. Я сам живу трохи далі по Великій Васильківській, і щоразу, коли в тунелях під моїм дореволюційним будинком, ровесником костелу, на зустрічних курсах одночасно проїжджають два потяги, тремтить підлога, а сервант перетворюється на скляний ксилофон.
Філармонія у спочатку спроектованій для банкетів і за стандартами другої половини XIX століття «дискотек» (насправді – балів-маскарадів) будівлі колишнього купецького зібрання, Національний будинок органної та камерної музики у відпочатково погано спроектованому і недобудованому, плюс іще й напівзруйнованому через метро Миколаївському костьолі... Статус глибокої культурної провінції порівняно навіть не із Західною або Центральною Європою, але й із Москвою та Санкт-Петербургом, які, здавалося б, останнім часом в області політичної культури дедалі більше зміщаються в бік Азії, визначається не тільки і не стільки протяжністю велодоріжок (нехай вибачать мене вітчизняні урбаністи), але й невтішною статистикою кількості театрів, концертних залів, музеїв і галерей на ревізьку душу жителів міста. Чому у європейської столиці, яка претендує на більш ніж тисячолітню історію, любить дорікнути іншим містам у тому, що у нас церкви стояли, коли там ще хвойні дерева росли, досі немає навіть залу класичної музики, який віддалено відповідає сучасним стандартам; на це запитання і у мене, і у моїх читачів, упевнений, знайдуться десятки відповідей... Але що відповіді – сучасного залу ж усе одно немає.
А тепер, уже даруйте за нещадну відвертість, і поганенького, з огидною акустикою і вібрацією від метро, який три десятиліття через прорахунки метробудівців простояв у будівельних в лісах, але для мене, як і для сотень тисяч киян, при всіх його вроджених і набутих вадах за чотири десятиліття став рідним, – теж. Уперше, наскільки я пригадую, через пару років після відкриття, мене привела туди мама. До органа з роками я охолов, а ось любов до музики бароко, яку я вперше ще молодшим школярем почув у Малому залі Будинку органної музики, я проніс через усе життя. До речі, Малий зал – невелике, на три-чотири десятки стільців приміщення в підвалі з кращою, як на мене, акустикою в Києві, де виконували інструментальну камерну музику (і хто його сьогодні пам'ятає), без будь-якої пожежі ще в 90-х роках став першою безповоротною втратою, коли в костел уперше за три чверті століття повернулася католицька громада. Тепер там малий вівтар. Тож після цього дзвіночка у міської влади, у Міністерства культури було понад чверть століття, щоб вирішити проблему нового приміщення. Двадцять років тому повернути костел Римо-католицькій церкві обіцяли під час історичного візиту Папи (так-так, Іоанн Павло II теж поцілував будівельні ліси), рік тому спеціальне рішення про будівництво в Києві Будинку музики ухвалив Кабінет Міністрів... Однак віз, цілком передбачувано, і нині там. Але ж якби навіть не перевезли – просто перебрали вони орган, зібраний у 1979 році тоді ще чехословаками, який не знав 40 років ремонту, стару проводку всередині конструкції з пересохлого дерева замінили б – і сьогоднішня пожежа не трапилася б.
Утім, немає лиха без добра. І пожежа вмить розрубала чверть століття не вирішуваний вузол проблем (мимовільний каламбур: дамоклів меч, що провисів чверть століття, нарешті впавши, розрубав гордіїв вузол). Адже, скажімо, створений спеціально під приміщення Миколаївського костелу, причому, що є несумісним з відпочатково культовим призначенням приміщення, вівтарного розміщення орган, після перевезення до іншого, нехай навіть спроектованого під нього залу, з усіма можливими «удосконаленнями», про які в суботу написав міністр Ткаченко, з імовірністю, яка нещадно прямує до 100%, не зазвучав би. Але гроші на покупку нового ніхто б не дав. А породжений пожежею інформаційний ураган, сподіваюся, зрушить з мертвої точки і зависле в мерії питання виділення землі, і виділення в рамках розпіареного Банковою і Кабміном «Великого будівництва» коштів на нове, не вкрадене у церковної громади і на швидку руку пристосоване, а на спеціально спроектоване приміщення, і на сучасний інструмент. Можна довго зітхати за згорілим артефактом світського / радянського органобудування, але ви б бачили і чули тільки, які зараз німці і французи роблять органи!
Орган відкритої 2017 року Ельбської філармонії (Гамбург). Створено компанією Johannes Klais Orgelbau (Бонн). Створювався 8 років. 69 регістрів із 4 765 трубами, 380 із яких дерев'яні. Всі 2 мільйони євро, за які було придбано цей унікальний інструмент, виділив гамбурзький підприємець Петер Мьорле (на жаль, помер торік).
Орган відкритого 2018 року концертного залу «Заряддя» (Москва). Створено французькою компанією «Muhleisen» (компанія, тим не менш, із глибоким німецьким корінням). Він ще більший за гамбурзький – 85 регістрів і 5872 труби. Як можете переконатися, і тут віддали перевагу розміщенню інструмента в центрі залу, приховавши значну частину труб спеціальними конструкціями. Ну, Росія – не Німеччина, тут кошти на інструмент надійшли з бюджету.
Орган відкритої 2015 року Паризької філармонії. Створено австрійською компанією «Rieger Orgelbau». Він ще більший – 91 регістр і 6055 труб. Як ви можете переконатися, і тут творці вважали за краще центральне розташування інструмента. Воно ідеальне не тільки з точки зору дизайну, але й для використання органа як симфонічного інструмента.
Звичайно, Україні не по кишені бюджети від третини до трьох чвертей мільярда євро, у які обійшлися три наведених вище як приклад недавно побудовані зали в Гамбурзі, Москві і Парижі (звичайно, можна було б згадати ще й помпезний Концертний зал Центру Гейдара Алієва в Баку, але у нас немає звиклої витрачати гроші не рахуючи потомственої диктатури і такої кількості нафти і газу). З іншого боку, Києву не потрібні зали на кілька тисяч посадочних місць, – побудувавши Будинок музики так само на 2-3 зали, можна спокійно вдвічі, а то й утричі зменшити їх масштаб. Ну і, нарешті, про майданчик для будівництва. Я неспроста як приклади вибрав ці 3 проекти (в запасі у мене з новобудов на вибір були ще Валенсія, Лос-Анджелес, Харбін і Будинок музики в Москві – уявляєте, в столиці Росії за останні 20 років побудували цілих два сучасних концертних комплекси, що спеціалізуються на виконанні класичної музики!). Річ у тім, що з цих трьох тільки «Заряддя» розташоване в центрі міста – на місці згорілого 1977 року готелю «Росія» (за два квартали від Миколаївського костелу простоює чудовий майданчик колишнього трамвайного парку – ау, Кличко!). Паризьку філармонію звели на самій околиці – в далеко не найгламурнішому XIX окрузі, зробивши її частиною проекту з перетворення міського середовища. Гамбурзька Ельбська філармонія зведена на острові Грасброок, на місці знищених союзною авіацією в роки Другої світової війни портових складів XIX століття. Теж, м'яко кажучи, далеко не найпрестижніший район міста, який із будівництвом 110-метрової 26-поверхової будівлі філармонії (тут також розташовані готель, офіси, торговельний центр і дорогі квартири, але при тому, що метри в ньому розліталися, як гарячі пиріжки, зведена, здавалося б, у промисловій зоні будівля все одно нижча за міську домінанту церкви Святого Михайла – не бачений для нинішньої України приклад містобудівної культури) отримав нове життя.
Проект Гамбурзької Ельбської філармонії. Здається, тільки німецький розум міг породити таку позамежну функціональність. Майже німецький, автори проекту – швейцарське архітектурне бюро «Herzog & de Meuron Architekten».
Без сумніву, пожежа, що знищила київський орган, – це біль. Біль від втрати, біль від поки що безсилля змінити хоч щось, крім прізвищ під копірку некомпетентних мерів і міністрів. Але, з іншого боку, це шанс. Шанс нарешті стримати дане Іоанну Павлу II слово і повернути старий борг католицькій громаді міста. Попередньо, звісно, відреставрувавши костел (не тільки пофарбувавши стіни і фасад, як спочатку передбачалося, але і зміцнивши фундамент). Це шанс нарешті побудувати нехай не масштабів світових столиць, але світового класу виконання сучасний концертний комплекс. Щоб зробити Київ ще трохи більше Європою. Щоб коли-небудь у майбутньому (це вже, здається, зовсім нездійсненна мрія) підросло нове покоління (у Києва з'явився мер, а у України міністр культури), в чиєму культурному багажі знайшлося б місце і класичній музиці, а не тільки серіалам і шоу рівня телеканалу «1 + 1».
