Є у США готель під пишною назвою «Ель-Рояль», що означає «Королівський». Стоїть він на кордоні славних штатів Каліфорнія та Невада, і, за бажання, гості можуть вибрати, у якому штаті переночувати. Правда, в Каліфорнії номери коштують на долар дорожче. Готель знав кращі часи, коли сюди їздили розважатися багатії та впливові політики. Тепер же тут порожньо, більшість номерів не обслуговується.
Обравши місцем дії отаку географічну аномалію, 44-річний режисер Дрю (скорочене від Ендрю) Годдард таким чином залучає один з найпотужніших голівудських міфів — фронтир. Фронтир — це кордон між форпостами цивілізації й неосвоєними землями Дикого Заходу. Інакше кажучи, фронтир — це пригоди. А пригоди — це мордобій і стрілянина.
Але не все одразу.
Другий відпрацьований сюжетний троп — це віддалений порожній готель, в якому зустрічається кілька незнайомців. Ідеальна ситуація для фільму жахів (привіт, «Сяйво»), трилера та й узагалі будь-якого гостросюжетного кіна.
Є й третій дотик міфології — час дії. Легендарний 1969-й. В телевізорі — Ніксон і війна у В’єтнамі, одна з відвідувачок «Ель-Роялю» — хіпі (Дакота Джонсон), а втекла вона з релігійної секти, дуже схожої на «Родину» Чарльза Менсона.
Насичення оповіді цитатами, алюзіями й відсилками — прийом не новий, але Годдард застосовує так, аби авдиторії було не тільки цікаво стежити за сюжетом, а й попутно зчитувати знайомі культурні сигнали; будь-який глядач це любить.
Годдард починав кар’єру сценариста ще наприкінці 1990-х у серіалах «Баффі — винищувачка вампірів», «Шпигунка» й «Залишитися в живих». Сценарій до культового фільму катастроф «Монстро» (2008) приніс йому світову славу, серед інших здобутків — драматургія фантастичної драми «Марсіанин» (2015) і хорору «Війна світів Z» (2013). «Погані часи в «Ель Роялі» — його друга режисерська робота після дебютної «Хатини в лісі» (2012).
Отже, одного зовсім не прекрасного дня в порожній готель приїздять чорношкіра співачка, похмурий священик, настирливий і схильний до расизму продавець пилососів і непривітна хіпі. Ще слід додати затурканого юнака-портьє (Льюїс Пуллман), на якого ніхто не зважає, а дарма.
Годдард збільшує напруження поступово й уміло, через кумедні ситуації та абсурдні репліки до все більш зловісних загадок, а потім уже й до відкритої конфронтації та справжнього бенкету кінематографічного насильства, причому удари завдаються в ту мить, коли зал найменше на них очікує.
Звісно, вплив Квентіна Тарантіно тут важко заперечити — в першу чергу його «Чотирьох кімнат» і «Мерзенної вісімки». І справа не тільки в тому, що всі ці історії відбуваються в готелях. Годдард винахідливо застосовує головний Тарантінівський прийом, кожному з персонажів даруючи подвійне, а то й потрійне дно. Цілковитих ангелів у цьому світі немає, але й негідники не ті, ким здаються. Виживуть, звісно, далеко не всі.
З акторського складу найбільше запам’ятовуються Джефф Бріджес у ролі несправжнього (невеличкий спойлер) священника та Сінтія Еріво як афроамериканська співачка Дарлін Світ, котра відчайдушно бореться за виживання й дійсно співає: вокальні номери Еріво — це окремий чудовий фільм-концерт. Дакота Джонсон ефектно виводить, або навіть, скоріше, вириває свою героїню за рамки мирного амплуа «дітей-квітів»: шістдесятим кінець. Кріс Хемсворт, вічний бог блискавок Тор із кінокоміксів «Марвел», перевтілюється в цілковитого негідника, але легко розпізнається завдяки все тим же мачистським жестам і міміці — тобто виконує знов-таки бога, тільки недоброго — у цілковитій відповідності до ролі гуру тоталітарного культу.
Всі ці сильні характери протидіють одне одному з, можна сказати, апокаліптичним завзяттям. Та під фінал Годдард міняє перспективу.
І важливим виявляється навіть не те, що ти скоїв до того, як потрапити в це химерне місце. Важливий вибір, зроблений тут і зараз.
«Ель-Рояль» — це остання правда про тебе.
Як на суді. Досить страшному.
Як у чистилищі. Доволі веселому.
