Сьогодні в українського письменника та літературознавця, багаторічного автора, друга і партнера газети «День» Михайла Слабошпицького ювілей — йому минає 70 років. Ми приєднуємось до численних привітань і бажаємо імениннику здоров’я й багатьох років творчого натхнення!
— Михайле Федотовичу, вас можна вважати найбільш професіональним та найбільш системним читачем в Україні. Зі знайденими скарбами ви знайомите ширшу аудиторію. Що з прочитаного вразило останнім часом?
— Нещодавнє відвідування лікарні пройшло в мене під знаком португальського письменника, лауреата Нобелівської премії 1998 р. Жозе Сарамаґо. Купив одразу п’ять його романів. Якось мені довелось читати історію про те, як Маркес, який вважав себе найбільшим письменником сучасності, приїхав у якусь латиноамериканську країну, а йому там сказали: «Сарамаґо, а лише після нього — Маркес». Сарамаґо — це не попса і не детективи, він вимагає системного читання, а отже, багато вільного часу. Потрапивши до лікарні, я прочитав його романи «Сліпота», «Перебої в смерті», «Каїн», «Повсталі з праху». Таке читання — з одного боку, для душі, а з другого — допомагає зрозуміти, де перебуває і куди прямує нині світова література.
Свого часу я був свідком перших кроків письменника Івана Малковича. Пам’ятаю, як зустрів його, двадцятирічного студентика, у Спілці письменників. Тоді він надрукував свою першу добірку віршів у «Літературній Україні». Це була сенсація. На обговорення молодих, але передусім Малковича, прибігли і Дмитро Павличко, і затворниця Ліна Костенко. Так розпочалося тріумфальне входження Малковича в поезію. Це були цілком нові вірші. Малкович, Римарук, Герасим’юк не могли назвати себе «дітьми шістдесятників». Це була нова українська поезія — комсомольсько-неонародницький реквізит напрокат вони не брали. Це були нонконформісти, естетичні дисиденти. Малкович завжди імпонував мені своєю некрикливістю, позірною субтильністю, регіональністю. Це ж регіональна поезія – як Лорка з його андалуськими мотивами, але водночас і загальнолюдська.
Нещодавно Малкович подарував мені нове видання «Подорожник з новими віршами». Але в ньому я піймав його на старих віршах, які були абсолютно переписані, перероблені. Не знаю, хто ще з українських поетів так працює над своїми текстами! Дивлюсь – начебто вже цей вірш читав, але ж це не він. З’їздив додому, підняв інші книжки, порівняв – справді. Я захоплений. І річ не лише в релігійних контекстах, які були прибрані радянськими редакторами, і які автор тепер повернув. Крім цього, було зроблено багато-багато нових ювелірних правок. Текст починає виходити за межі свого часу, кореспондує з іншою епохою. Думаю, це одна з найбільш сильних поетичних книжок, прочитаних мною за останніх п’ять років.
Ще перечитав свого друга, прекрасного російського письменника, лауреата всіх можливих західних премій Володимира Маканіна. «Отдушина», «Ключарев и Алимушкин» — перечитав і пошкодував, що такого прозаїка немає у нас.
— Останнім часом в Україні з’явилося чимало видань присвячених російсько-українській війні, Революції Гідності. Як оцінюєте їх?
— Йдеться про прекрасні книжки. Зокрема, «Аеропорт» Сергія Лойка, документальні видання — відбувається нагромадження емпіричного матеріалу, тих моментів, які легко можуть загубитись. Кожне згадування імен — дуже важливе, адже людям властиво забувати. Видання на зразок «Котел», або Справа без терміну давності» Бібліотеки «Дня» мають принципове ідейне, національне, державобудівниче значення. Водночас політичний роман, в якому ці події будуть показані з погляду вічності, з обертонами великої літератури, і який, можливо, стане своєрідним підсумком згаданих книжок, — ще попереду.
— Минулого року ви представили одразу дві книжки — документально-публіцистичну «Велика війна 2014... Україна (виклики, події, матеріали)» та збірку літературних портретів «Наближення до суті. Літературні долі». Яких новинок чекати від вас найближчим часом?
— Закінчую сучасний, «політичний» роман як своєрідне зривання масок. Багато людей там пізнають себе, особливо з політикуму. Це не буде роман-репортаж, але реалії туди ввійдуть — від «справи Гонгадзе» до подій сьогоднішньої війни на Донбасі. Але все це, звісно, через образи, колізії... Не знаю, чи це буде «серйозна література». Колись Загребельний написав роман «Стовпотворіння», а я, оскільки був з ним у добрих стосунках, дозволив собі зауважити: «Павле Архиповичу, ви знаєте, мені це не видається великою літературою – це слабше за все те, що ви писали». А він відповів: «Мені на душі так, що хочеться вилаятися, сказати все, що на думці, тому написав таку інвективу».
— Нині можемо спостерігати певний сплеск інтересу до книжки, читання. Він, зокрема, знаходить своє відображення у певних зовнішніх виявах — у різноманітних флешмобах, у фотографуванні з книжками для соцмереж. Книжка стає частиною стилю. На вашу думку, як можна вплинути на цю хвилю, щоб вона не розсіялась і не зійшла нанівець?
— Сплеск справді стався — розпочалося це, здається, два-три роки тому. Хоч як це дивно, але інтерес виник насамперед до літератури факту — до документальних видань, мемуаристики. Регулярно заходжу в книгарню «Є» і прошу надати мені інформацію, якої літератури найбільше купують. Нині у читачів є зацікавлення в українських перекладах зарубіжної літератури, в документалістиці, політології. Попит на чисту белетристику — не зріс. Виняток — твори Юрія Щербака, але тут маємо симбіоз футурології, прогностики, політичної публіцистики, вестерну. Якщо взяти інші серйозні постаті в літературі: Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Таню Малярчук, Галину Пагутяк — все це прекрасні письменники, але сказати, що на них сьогодні раптом сфокусувалася суспільна увага, ми не можемо. Вони й досі мають значний авторитет, але продаються погано.
Мені здається, йдеться про стан суспільства, яке шукає відповіді передусім на запитання сьогоднішнього дня. Люди не вірять політикам, але вірять медіа, документалістиці. Думаю, це минеться, коли ситуація в Україні певним чином зміниться, коли трохи спаде напруженість. Перший вагон поїзду загального інтересу до книжки — це нон-фікшн. Чекаємо на другий, третій...
— Росія нині активно намагається залучати «до діалогу» українських культурних діячів. Деякі з них, на жаль, не розуміють, що їх відверто використовують. Як слід реагувати на ці виклики? На яких принципах можливе відновлення культурного діалогу з росіянами?
— Росія намагається творити своє середовище серед української творчої та наукової інтелігенції. Міхаіл Швидкой хоче виступити в ролі путінського «місіонера» в Україні. Не можна йти на жоден діалог! Коли сюди приїздять Андрій Макаревич або Володимир Маканін, якого можна назвати українофілом, це ще можемо допустити. До слова, Маканін і в Росії не боїться говорити про те, що російський народ хворий на імперську ментальність. Коли ж зустрічаються путінські «шістки» і «шістки» з нашого боку, навіть якщо їх очолює православний комуніст Борис Ілліч Олійник... Переконаний, що коли йде війна, такі контакти неможливі. Йдеться про творення середовища — російська інтелігенція на чолі з швидкими, прохановими та кісельовими вривається в наші ряди. В Україні ж, на жаль, є багато молодих літературних неофітів, для яких показатися десь в Білорусі при російських «колегах» — це абсолют бажань. Це — ознака громадянської та національної незрілості, безхребетності.
Читайте також: В гостях у «естетичного дисидента»
