Нещодавно в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» відбулася подія, яка стала неординарною в історії української культури. Навіть попри те що за нинішніх умов не отримала належної інформаційної уваги. Мова про офіційне безкоштовне передання Музеєві Богданом Горинем та його дружиною Оксаною зібраної ними впродовж кількох десятиліть миcтецької колекції.
Богдан Горинь — відомий дисидент, колишній політв’язень, нині відомий письменник-документаліст, мистецтвознавець, мемуарист. Після приходу до влади в СРСР Леоніда Брежнєва за публічне домагання права українців на вільний розвиток національної культури і мови, за участь у поширенні самвидаву був звинувачений в антирадянській діяльності та запроторений до концтабору в Мордовії. Згодом, у час горбачовської перебудови — один з моторів нової хвилі українського відродження. Б. Горинь був членом українського парламенту І та ІІ скликання (1990 — 1998), коли закладалися підвалини Української державності, була ухвалена Декларація про державний суверенітет України, проголошено Акт незалежності України та прийнято її Основний Закон.
ГУЦУЛЬСЬКІ ВИТВОРИ
Після виходу 1968 р. з концентраційного табору Богдан Горинь змушений був працювати на низькооплачуваних важких фізичних роботах, проте не міг відмовитися від поїздок у Карпати. То був час, коли українськими Карпатами нишпорили ленінградські та московські колекціонери, які машинами вивозили з карпатських сіл гуцульську кераміку, вишивку, різьбу, вироби зі шкіри та металу, перепродуючи придбані мистецькі цінності російським антикварним магазинам і музеям.
Богдан Горинь з дружиною вирішили рятувати гуцульські народні мистецькі витвори від загребущих рук. Подорожуючи карпатськими селами, розпитували, в кого із ґазд збереглися непридатні для вжитку старі миски, різьблені свічники-трійці, залишки кахлів з розібраних печей, вироби зі шкіри тощо. Придбаними витворами народних умільців прикрашували своє скромне помешкання спочатку у Львові, а згодом у Києві. Хоча можливості перевезення в наплічниках (рюкзаках) керамічних та інших виробів гуцульського народного мистецтва була обмежена, колекція подружжя Горинів нараховує понад 70 музейних експонатів. Сформувалася збірка на основі двох складових: придбаних на Гуцульщині зразків народного мистецтва і подарованих Гориням своїх творів професійними мистцями.
Переважна більшість подарованих Музеєві виробів народного мистецтва була зібрана подружжям Горинів у Косівському районі Івано-Франківської обл. Це 17 декоративно-побутових мисок, 11 кахель з декоративними, побутовими, релігійними та історичними сюжетами. Із творів різьбярства передано сім трираменних свічників (трійць) та давній свічник із Закарпаття, можливо, з XVII ст. Частина із переданих витворів народного мистецтва датована другою половиною XIX ст., а частина початком XX ст.
Найтяжче було Богдану Гориню розлучатися з першими придбаними на поч. 1960-х років двома експонатами: інкрустованим металом гуцульським ременем середини XIX ст. та вазою славної майстрині художньої кераміки Павлини Цвілик (1891 — 1964). Цих два експонати Богдан Горинь з дружиною передали Музеєві у день відкриття виставки їхньої колекції.
МЕДАЛЬЄРНІ ТВОРИ І ПЛАСТИКА МАЛИХ ФОРМ
Другу складову колекції становлять авторські твори сучасних мистців-професіоналів, подаровані Богдану Гориню як авторитетному мистецтвознавцеві. Серед них 12 медальєрних творів 1970-х рр. уродженця Тернопілля Любомира Терлецького з відтворенням унікальних сторінок української історії. Призабутий скульптор-медальєр Любомир Терлецький у червні 1940 року блискуче закінчив українську академічну гімназію у Львові (на той час перейменована на середню школу №1), а у липні разом з дванадцятьма побратимами вже був заарештований як небезпечна для радянської влади харизматична постать. На його долю випала російська тюрма, невільницька каторжна праця у Печорі та на спецпоселеннях. 1964 року він все ж таки закінчив Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва, став відомим скульптором. Упродовж багатьох десятиліть Терлецький ґрунтовно досліджував найдавнішу історію України, зокрема етногенез українського народу, формування його етнічно-народної свідомості та створення власної Київської держави. Після його смерті вийшла його праця «Етногенез українського народу» (Львів, 2007).
Колекцію переданих музею робіт фахових художників доповнює пластика малих форм відомих сучасних львівських мистців: скульптурна композиція «Тарас Бульба» (1960-ті рр., теракота) Петра Кулика; дві композиції («Святе сімейство» та «Різдво» — обидві 1970-ті рр.) Романа Петрука. Ці твори засвідчують, що у далекі часи брежнєвського застою частина мистців не корилася владі, не йшла у руслі «соціалістичного реалізму» і пропаганди безбожництва, а творила у доступних формах традиційні українські цінності.
Уродженка Полтави, львівська художниця Ольга Безпалків подарувала Гориню шість керамічних творів, виконаних у 1970-х рр.: два чотиригранних декоративних штофи з рельєфами, дві сюжетні композиції та дві кахлі (із серії, виконаної для печі Олеського замку) та один кухоль.
Серед переданих музеєві творів — медальєрний портрет Тараса Шевченка роботи легендарного скульптора Михайла Гаврилка. Цей уродженець Полтавщини, по-звірськи закатований більшовиками, увійшов у історію українського мистецтва як один із творців Шевченкіани.
У МУЗЕЇ ЗАХІДНИЙ РЕГІОН ПРЕДСТАВЛЕНИЙ СЛАБШЕ, НІЖ ЦЕНТРАЛЬНІ
Директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» — Петро Гончар, дякуючи Богдану Гориню, сказав, що нині не так уже й часто трапляються випадки дарування музеям приватних колекцій. Подарунок є тим більше дорогим, що нині у Музеї Івана Гончара західний регіон України слабше представлений, ніж центральні.
Богдан Горинь не виключає, що декому із так званих прагматиків його вчинок може видатися дивним, мовляв, коли б запропонувати колекцію антикварним магазинам, то народні і професійні твори такого рівня з радістю були б ними прийняті, а власник колекції мав би чималий прибуток. Однак це не його філософія буття, — твердо наголосив письменник-документаліст, додавши, що не для того збирав закинуті на горищах гуцульських хат кахлі, миски й трійці, беріг їх від вивезення до російських антикварних магазинів, художніх салонів та музеїв, щоб тепер пустити їх у невідомі, часто чужі до українського мистецтва, руки. Знаючи сумну долю багатющої колекції покійного Володимира Вітрука, Б. Горинь непохитно стоїть на позиції, що «зібрані та врятовані від знищення українські мистецькі скарби мають належати українському народові, себто мають зберігатися в українських музеях. Тому разом з дружиною вирішили передати колекцію Музеєві Івана Гончара, оскільки саме цей музей у своєму зародку ще у 1960-ті роки привернув увагу громадськості до високих надбань українського народного мистецтва. Саме засновникові цього музею Іванові Гончару завдячуємо пробудження національної гордості за свій народ, його високу духовну культуру, саме цей музей пробуджував національну свідомість».
