Картина вийшла на екрани 1956 року. Сюжет простий і нехитрий. Молоденька вчителька Таня приїжджає працювати у школу робочої молоді. Кращий сталевар заводу, хвацький красень Саша закохується в неї, дістає відмову, страждає і зрештою починає боротися за свою любов...
Сценарій фільму написав Фелікс Міронер (спочатку це була одноактна п’єса про металургів). З кількох металургійних міст, розташованих вздовж Дніпра, для зйомок обрали Запоріжжя.
Режисер фільму Марлен Хуциєв казав, що назву вулиці було вигадано, але мешканці Запоріжжя запевняють, що вулиця Зарічна справді існує, і навіть показують будинок, в якому знімала кімнату вчителька Таня Левченко. Незважаючи на те, що сюжет фільму вигадано авторами від початку до кінця, у головного героя — Саши — і був реальний прототип. У той час знатному запорізькому сталевару, Герою соціалістичної праці Григорію Пометуну було 28 років. Його викликали до райкому партії і познайомили з Марленом Хуциєвим. «Буде зніматися фільм про сталеварів, тобі треба допомогти артисту ввійти в образ». Григорій Пометун і виконавець ролі Савченка Микола Рибніков відразу потоваришували. Можливо, допомогло і те, що вони були схожі, наче брати. Під керівництвом Григорія актор навіть попрацював біля мартена як справжній сталевар, так що піт на лобі у героя фільму зовсім не бутафорський.
Свою дружбу Григорій Пометун і Микола Рибніков пронесли через роки, часто зустрічалися, а спільну фотографію зберігали, як найдорожчу (навіть у зрілі роки сталевар і актор були дуже схожі). 1986 року Пометун возив групу передовиків металургійними підприємствами Уралу й Сибіру. На одному з заводів його обступили робітники: «Рибніков приїхав! А за який фільм у вас Зірка Героя»? Дружина Григорія працювала разом з ним в доменному цеху, а ось дочки стали вчительками. Не інакше, під враженням фільму.
«Весна на Зарічній вулиці» створювалася два роки, але випустили картину в прокат з великим скрипом. У ЦК довго обурювалися: «Сталевар-передовик, а у вас у фільмі він випиває, у школу через вікно лазить, як малограмотний», але глядачі прийняли стрічку із захопленням. Ця картина стала символом оновлення радянського кінематографу. 29-річний Міронер, 31 річний Хуциєв і 26-річнийРибників створили перший фільм про робітників без оманливого пафосу і моралізаторства. 1957 року «Весна на Зарічній вулиці» отримала приз на фестивалі молоді та студентів у Москві. Завдяки цьому фільму в Радянському Союзі вперше з’явилося поняття «культове кіно».
Чудову пісню «Когда весна придет, не знаю», що стала головною прикметою фільму, написав Олексій Фатьянов на музику Бориса Мокроусова. Фатьянов був актором Театру Червоної армії, але мріяв писати пісні. І не дарма. Тексти пісень, що вийшли з-під пера Олексія Фатьянова, були надзвичайно популярними: «На солнечной поляночке», «Соловьи», «Где ж ты, мой сад», «Где же вы теперь, друзья- однополчане?». У пісні до фільму «Весна на Зарічній вулиці» Фатьянову вдалося те, що мало у кого виходило: він знайшов такі щирі слова про мартенівські печі, про заводську прохідну, такі проникливі, що вийшли не соціальні вірші, а висока лірика. Тому пісня живе до сьогодні, її люблять люди різних поколінь.
Головну роль у фільмі зіграла Ніна Іванова. Під час зйомок мешканці Запоріжжя шаленіли від неї, всі дівчата міста робили собі зачіски, наслідуючи актрису. Після виходу фільму на екрани на Іванову впала величезна слава. Захоплені шанувальники з усієї країни писали Ніні листи, пропонуючи руку і серце.
Хоча Ніна Іванова — непрофесійна актриса. У кіно вона вперше знялася в десять років, у військовій драмі про ленінградських дітей. Потім Ніна закінчила школу, вступила до медінституту. Одного разу її випадково побачив Марлен Хуциєв і запросив знятися у «Весні...». Можливо, створити яскравий образ Тетяни Сергіївни, котрий запам’ятовується, допомогла любов, що спалахнула між Ніною Івановою і з оператором Радоміром Василевським. Творці картини згадують, що «камера дивилася на актрису закоханими очима».
Здавалося, після такого успіху Ніні Івановій забезпечена чудова кінокар’єра. Але всі подальші її ролі не дотягували до цієї, «зоряної». Потім почала позначатися відсутність професіоналізму. Фільми «Киянка», «Спадкоємці», «Любов’ю треба дорожити» не мали великого успіху в публіки, їх сильно критикували у пресі. Після картини «Сіра хвороба», Ніна Іванова назавжди залишила акторську професію. У цей час розпався її шлюб з Радоміром Василевським. Після цього Іванова зникла з поля зору глядачів. Багато хто вважав, що її давно немає серед живих. Однак Ніна була жива. Вона працювала медсестрою в онкологічній лікарні, жила дуже самотньо.
2001 року її розшукав журналіст Роман Побєдінський: «Ніна Іванова чути не хотіла про інтерв’ю. Ми зустрілися мигцем, біля метро. Сивувата і скромно одягнена жінка з незнайомим обличчям підійшла до мене. Вона живе з сестрою, допомагає їй і небожам. Пенсії не вистачає, тому змушена працювати. «Таких, як я, забутих артистів, дуже багато. Не треба виділяти мене одну. Чим я відома?» — її погляд був сумний. У ньому нічого не лишилося від колишньої весняної іванівської кіногероїні Тетяни Сергіївни».
Ніна Іванова ніколи не дивиться фільм, що прославив її. Вона просто вимикає телевізор. Сусіди по будинку навіть не знають, що Ніна Георгіївна в минулому була актрисою, бо Ніна Іванова назавжди викреслила цю сторінку зі свого життя. Але, незважаючи на це, роль юної вчительки Тані Левченко в її виконанні назавжди вписана в історію радянського кінематографу.
