Іще зовсім юні піаністи з 14 країн світу приїдуть до нашої столиці, мріючи про перемогу в цьому престижному форумі. Для багатьох із них це не лише перше серйозне музичне змагання, але й дебютний виступ перед публікою. Найменшим виконавцям немає ще й семи, а більш досвідченим піаністам — до чотирнадцяти років. Цього року виступи піаністів судитимуть п’ять членів журі з Великої Британії, Німеччини, Росії, США та України. Яким бачать Конкурс ім. В. Горовиця його засновники та члени журі? Про це «Дню» розповів один із «батьків-засновників» Юрій Зільберман, а відома піаністка Валіда Расулова-Сук (США) дала кілька порад учасникам конкурсу та їхнім педагогам.
Юрій ЗІЛЬБЕРМАН, генеральний директор Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця:
— Мій найбільш улюблений і бажаний конкурс — це «Горовиць-дебют» і «Молодша група»! І навіть не тому, що дивитися на дітей завжди приємно. Мене не те що розчулюють маленькі музиканти — вони викликають захоплення! Щирість — ось чого нам, дорослим, так не вистачає. Адже те, що робить маленький піаніст на сцені, просто не в змозі повторити дорослий. Обтяжений тисячами турбот, інколи вкрай закомплексований, він «тлумачить» музику, пропущену через призму свого «я». І лише чиста, свіжа, юна душа дитини здатна до абсолютної щирості та правдивості.
За 16 років безліч піаністів пройшли через Конкурс ім. В. Горовиця. Вони грали ще зовсім маленькими, потім брали участь у середній та старшій групі. Деякі з них стали дійсно хорошими музикантами, досягли успіху, виступають на кращих сценах світу. Але в моїй пам’яті, ці піаністи назавжди залишаються малюками, яких я слухав ще в молодшій групі. Можливо тому я, як і раніше, називаю їх Сашенька (Олександр Чугай), Олексійко (Олексій Грінюк), Тьомочка (Артем Ляхович), Славочка (В’ячеслав Зубков). Повторюся. Мій найбільш улюблений і бажаний — це конкурс «Горовиць-дебют» і «Молодша група»!
Наприклад, Валіду Расулову-Сук запрошено оцінювати гру молодих музикантів до Києва вже не вперше. Вона бажаний гість на міжнародних конкурсах у Грузії, Іспанії, США та Мексиці. Піаністка брала участь у престижних конкурсах і отримала диплом лауреата Міжнародного конкурсу ім. Фредеріка Шопена (Варшава). Окрім концертування Валіда Расулова-Сук зараз веде активну педагогічну діяльність. Вона професор по класу фортепіано Люсі Мозес Скул і Франко-американської школи музики в Нью-Йорку.
Про головні критерії та труднощі, які існують при оцінюванні самих юних піаністів, об’єктивність суддів та «рецепт», як краще себе проявити на музичному змаганні — наша бесіда з Валідою РАСУЛОВОЮ-СУК (США), професором з класу фортепіано Люсі Мозес Скул і Франко-американської школи музики Нью-Йорка:
— Вік — важливий критерій при оцінюванні дітей, які лише починають свій шлях у музиці. Перед членами журі стоїть важке завдання — побачити в кожній дитині її потенціал, і тут важливою є інтуїція члена суддівської команди. Дитина може вивчити всі ноти, зіграти технічно бездоганно, але в оцінюванні маленьких дітей не це найважливіше. Члени журі повинні зрозуміти, як мислить юний виконавець, чи є у ньому всі ті дані, які необхідні музикантам-професіоналам? Побачити це у шести — дев’ятирічних дітях дуже непросто!
Я багато разів була на конкурсі «Горовиць-Дебют» і сподіваюся, що цього року всі члени журі так само злагоджено працюватимуть і об’єктивно оцінюватимуть юних музикантів.
— Як можна порівнювати гру музикантів шести і чотирнадцяти років, як об’єктивно оцінити настільки різних піаністів?
— Шести — дев’ятирічні діти зараз зовсім не такі як, скажімо, 30 років тому. Технічно вони пішли далеко вперед. На одному з останніх конкурсів у Міннесоті (e-Piano Junior Competition, USA) грали діти і дев’яти, і чотирнадцяти років. І дев’ятирічні діти інколи роблять неймовірні речі — вони грають твори, які старші покоління не могли виконувати і в 14 років! Інколи дитя грає так, що здається, ніби він геній (хоча це слово ми повинні вживати рідко, краще говорити талант), а потім до 14 років усе це кудись зникає. І в цьому небезпека. Зараз і час інший, і діти інші, але тішить те, що застала час, коли можу слухати зовсім маленьких дітей з великим інтересом так, ніби перед нами зрілі музиканти.
— На ваш погляд, з якого віку можна дитині брати участь у конкурсах?
— Інколи у п’ять і в шість років виходять грати чудові діти, але мені здається, що це не конкурсний час. У мене вчиться один чотирирічний хлопчик — він феноменальний (читає з аркуша так, як не читають навіть восьмирічні), але це все ж вийняток. Багато що залежить і від природних даних. Я вважаю, що починати брати участь у конкурсах не раніше шести років, а в сім — вісім уже можна щось показати, якщо дитина, припустимо, вчиться із чотирьох років, оскільки треба мінімум три-чотири роки, аби «відшліфувати» юного музиканта. До речі, чим молодші діти, тим менше вони бояться сцени і хвилюються перед виступом. Вони готують програму, грають і отримують задоволення від свого виступу. Чим дитина старша, тим більше вона відчуває відповідальність. Зверніть увагу, діти в 10 — 11 років уже виходять на сцену і нервують перед виступом, відчувають відповідальність, а малята, як правило, ні.
— У вас є «рецепт», як має підтримувати педагог свого учня перед конкурсом, для найкращого виступу?
— Універсального рецепту або якихось правил немає, поведінка дитини перед виходом на сцену непередбачувана. Колись мій професор говорив: «Потрібно бути готовою на двісті відсотків, аби на сцені залишилося сто!» І це абсолютно точно. У малечі не має бути жодного стресу і тиску перед конкурсом. Не можна вимагати від дитини перемоги. Можна говорити, що у тебе є можливість добре зіграти, ти можеш отримати задоволення від того, що ти на сцені і тебе слухають, зроби те, що ти можеш зробити. Слово «повинен» давить на дітей. Прагнути зробити свого учня кращим, бажати йому перемоги — це нормально, але, це не має заважати юному музиканту розвиватися.
Українська школа сувора і вимоглива. Я звикла вже до іншого, оскільки живу 20 років в Америці. Тут дітей не «програмують» бути кращими, а вчать зробити те, що їм під силу. Ти вивчив, ти добре граєш, ось так і зіграй! Тому налаштування учня залежить від педагога. Музикант повинен відчувати свободу! Діти в Україні — феноменальні! Буває, приїжджають на конкурс із маленьких міст, сіл, але грають так, ніби щодня слухають великих музикантів і знають, як грати, відчувають це інтуїтивно. Мабуть, вони просто з цим народжуються, це десь у повітрі присутнє. Я думаю, Україна робить великі успіхи в становленні юних талантів.
— Як не відбити у дитини бажання займатися музикою далі, якщо вона не зайняла призового місця на конкурсі?
— З дитиною потрібно розмовляти: невдачі бувають у всіх, навести як приклад імена дуже відомих піаністів. Наприклад, Ріхтер ніколи не брав участь у конкурсах (окрім одного всесоюзного), Кісін ніколи не грав на конкурсах, але завойовував успіх серед публіки. Якщо публіка тебе полюбить, якщо ти добре гратимеш — це, можливо, більше половини твого успіху в житті. А для того, щоб заслужити любов публіки, потрібно добре займатися і любити музику. Якщо музика стала частинкою твого серця і душі, то без неї ти вже не зможеш жити. Не треба пресингу і тиску на дитину. Вони тоді відразу замикаються, ховаються «в шкаралупу». Потрібно казати: «Це лише початок (і неважливо, скільки виконавцеві років — 7 чи 12), — шлях музиканта довгий, наприклад, Рубінштейн грав до 91 року, а тобі лише 12. Все твоє життя — попереду!» І, повірте, це їх одразу надихає, і тоді вони не занепадають духом.
