Недавно, після складного перелому ноги, Наталя Василівна вперше спускалася
в метро. Відвикла, бо довго лежала вдома й читала Марселя Пруста, котрий
не є метрочитабельним автором. І тут їй назустріч ринув натовп від поїздів.
І вона нібито тихенько прошепотіла: «Обійдіть мене!..»
Можна собі уявити! Цим сказано більше, ніж сказано. Адже актор ладен
радше сприйняти будь-який натовп як зграю шанувальників, котрі рвуться
до нього з оберемками орхідей. А тут раптом «Обійдіть мене!» Гарний був
би заголовок для статті про артистку, котра пурхає над суєтою цього світу.
Утім, коли ми трохи пізніше говорили з нею про той випадок, Наталя Василівна
розповідала цю історію вже зовсім інакше. Більше говорилося навіть не про
Марселя Пруста, а про футбол (авжеж, про футбол), а головне, що вигідну
для себе фразу «Обійдіть мене!» пані Лотоцька навіть не згадала. Висновок:
вона, либонь, не робить домашніх заготовок для бесід із пресою чи взагалі
для бесід, тобто не міфологізує себе, чим любимо грішити майже всі ми,
а не тільки актори. Прикметно, що Лотоцька добре знає технологію цієї міфологізації.
Вона чудово по-акторськи показує лідера франківців Сергія Володимировича
Данченка, що дуже складно зробити, бо зовні він абсолютно незворушний чоловік.
Та й себе Лотоцька вміє бачити збоку й могла б «подати» як завгодно.
Вона, приміром, каже про себе (в давній ролі Ісмени в «Кассандрі»): «Ах,
я там щось щебетала!» Вона навіть, здається, каже не «щебетала», а «цвірінькала»,
і це визначення немилосердно точне, аж занадто. Але вся справа в тім, що
Лотоцька робить ці речі ніби мимохідь, самоіронічно, не на продаж, без
фіксації. Можливо, ця незафіксованість самої себе йде дуже здалеку. Адже
Наталя Василівна родом із тих країв, що й Роксолана, і її дитинство було
таким же ризикованим для самовиявлення, як і в Роксолани. Батька «забрали»,
а її, малу, лякали: ставили до стінки під приціл. Згадка про це несподівано
ожила через багато років на якійсь репетиції в театрі імені І. Франка.
Коли вона побачила, як вибудовують гарну мізансцену розстрілу, в неї ненароком
вирвалося: «Проти вікна це не робиться!..» Недозафіксованість — це було
в її житті навіть буквально: 16-річною закінчила десять класів і вступила
на романо-германський факультет. Перед цим мати, щоб уникнути ймовірних
конфліктів із приймальною комісією, додала їй у паспорті кілька зайвих
місяців. І тепер важко вгадати, коли ж вона насправді народилася — 10 червня
чи 20 вересня. А сама вона сміється: «Я святкую лише день свого ангела!»
Хоч би як там було, але на сцені спосіб самовиявлення Лотоцької протилежний
самоописаному: все шляхетно-виструнчено й зафіксовано, впізнається львівська
школа (у студії заньківчан вона вчилася з Кадировою, Ступкою, Глухим, Ячмінським).
Її голос по радіо не сплутаєш із жодним іншим. Її студенти, мабуть, тішаться,
коли вона читає гекзаметри Овідія чи байки Глібова. При тому в кращих своїх
сценічних втіленнях Лотоцька завжди несподівана (аж до «не може бути!»)
— чи то вона грає Голду в «Тев’є», чи Риндичку в «Українському водевілі».
... У другому акті «Енеїди» в Наталі Василівни всього одна сольна репліка:
«Війна!» Вона вимовляє це слово задерикувато й весело. А можливо, навіть
і грізно — настільки ж грізними бувають горобці весною. Якби отаким голосом
справді оголошувалися війни, то кому захотілося б усерйоз воювати?
№180 22.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
