27 років — недостатній час для формування повноцінної національної кінематографії. Тим паче, що системне фінансування нашої кіноіндустрії розпочалося лише п’ять років тому. Але й цього виявилося досить, аби з’явилася достатня кількість фільмів, які не соромно показати ані власному глядачеві, ані за межами країни.
Обрані мною фільми надто різні жанрово і стилістично, тому називатиму їх за абеткою.
«ДЕЛЬТА»
Олександр ТЕЧИНСЬКИЙ, Україна — Німеччина, 2017, спеціальна згадка журі на фестивалі DOK Leipzig (Німеччина)
Документаліст Олександр Течинський (нар. 1979, Дніпропетровськ) дебютував 2013-го з дотепною короткометражкою «Сери та сеньйори», знятою в Умані під час хасидського паломництва.
2014 року Олександр разом з Олексієм СОЛОДУНОВИМ і Дмитром СТОЙКОВИМ виступив співавтором присвяченої Майдану повнометражної картини «Все палає», відзначеної нагородою MDR-Filmpreis за найкращий східноєвропейський фільм у Лейпцигу. Прем’єра нової роботи Течинського «Дельта», вже відзначеної спеціальною згадкою журі на фестивалі DOK Leipzig (Німеччина), відбулася в Києві в межах фестивалю Docudays UA. Зйомки тривали в містечку Вилкове в дельті Дунаю. Герої живуть, працюють і вмирають на воді. Є якась гіпнотична переконливість у тому, як камера Течинського ширяє над рікою або крізь туман, як слідує за вилковськими чоловіками в їхніх щоденних клопотах. Оповідь триває одразу на трьох рівнях: яскраві, грубуваті характери; живописна пластика зображення — місцями справжній екранний Брейгель; і ще — метафізичні, релігійні мотиви. Поєднання візуальної досконалості зі смисловою насиченістю дає можливість назвати «Дельту» непересічною подією для українського кіна.
«ДРУГОРЯДНI ЛЮДИ»
Кіра МУРАТОВА, Україна, 2001, головний приз кінофестивалю Go East-2001 (Вісбаден, Німеччина)
У цій чорній комедії інфернальна глибина поєднана з майстерною легкістю режисури. Ставши свідками випадкової смерті одного з братів-близнюків, глядачі плутають живих і мертвих, диваків і навіжених, сумбур накладається на комедійне божевілля, яке так чи інакше охоплює всіх героїв: протагоністку-поштарку, розгубленого дільничного лікаря, мафіозі — колишнього вчителя літератури, його добросердого тілоохоронця, романтичного пацієнта психіатричного закладу, зателепкуватих міліціонерів. На особливу відзнаку заслуговує органічна гра акторів: Наталя БУЗЬКО, Сергій ЧЕТВЕРТКОВ, Жан ДАНІЕЛЬ, Пилип ПАНОВ. Їхні персонажі — зворушливі у вдаваній рішучості й безпорадності, нездатні на справжню жорстокість, наївні «другорядні» люди.
«МАЙДАН»
Сергій ЛОЗНИЦЯ, Україна — Нідерланди, 2014, Гран-прі кінофестивалю «Астра» (Румунія); приз у номінації «Найкращий документальний фільм» Єрусалимського та Лондонського фестивалів і фестивалю з прав людини у Нюрнберзі
«МАЙДАН»
Спочатку Лозниця майже годину зосереджується на описі ситуації. Зміняються загальні та середні плани; у тривалих, до п’яти хвилин, знятих нерухомою камерою епізодах майже нічого не відбувається — люди рухаються крізь кадр, займаються щоденними справами. Палкі промови, заклики вождів зі сцени залишаються на маргінесі, головне — оця дорогоцінна рутина, в яку занурюєшся, наче в медитацію. Бачимо майже броунівський рух, стихію, для якої ще не народилася форма, здатна її прийняти.
У другій частині людська маса вступає зі своїм важким танцем на сцену історії, являючи собою водночас і хор, і протагоніста трагедії, що розгортається тут і зараз. Те, що Лозниця показує в епізодах протистоянь, — плавильний тигель, в якому твориться нація, не етнос, а відповідальна спільнота — та сама політична нація, на якій і тримається сучасна цивілізація. Режисер двічі дає прозвучати жалобній пісні «Пливе кача», збиваючи пафос епізоду і натомість знову вдивляючись у людей: вони геть інакші, ніж на початку картини.
У кожного народу — свій фільм про народження нації. Лозниці вдалося зробити величезний крок у цьому напрямку.
«НАЗВИ СВОЄ IМ’Я»
Сергій БУКОВСЬКИЙ, Україна — США, 2006
Виконавчим продюсером цієї документальної стрічки виступив Стівен СПІЛБЕРГ — у США його двоє дідусів емігрували з України. Буковському вдалося розповісти про невимовно страшні речі вишуканою візуальною кіномовою. В основу фільму лягли відеосвідчення тих, хто пережив Голокост. Над записами працювали волонтери фонду «Шоа», заснованого Спілбергом. Очевидцям подій Другої світової довелось згадати дитинство, коли їм було по вісім-десять років. На сьогодні «Назви своє ім’я» залишається найбільш гідною, з мистецького погляду, українською картиною, присвяченою трагедії Бабиного Яру та іншим подіям Голокосту, що відбулись в Україні у 1941—1942 роках.
«ПЛЕМ’Я»
Мирослав СЛАБОШПИЦЬКИЙ, Україна — Нідерланди, 2014, три нагороди Тижня критики Каннського фестивалю включно з Гран-прі; приз «Відкриття року» Європейської кіноакадемії, загалом понад 40 міжнародних нагород
«ПЛЕМ’Я»
Ця кримінальна драма є повнометражним дебютом режисера. Головний герой — юнак, котрий потрапляє до інтернату для неповнолітніх з вадами слуху й швидко знаходить власне місце в жорсткій кримінальній ієрархії серед вихованців. Та через почуття до співучениці хлопець входить у смертельний конфлікт з племенем здичавілих підлітків. Жодних діалогів чи титрів: глядач опиняється у світі жестів і шокуючих мовчазних сцен. Замість слів автор застосував мову виразної хореографії, тож ця картина — своєрідна пластична поема, фільм-танець. За визнанням критиків, аналогів «Племені» в сучасному світовому кіні не існує.
«ПОДОРОЖНI»
Iгор СТРЕМБIЦЬКИЙ, Україна, 2005, «Золота пальмова гілка» короткометражного конкурсу Каннського фестивалю
Це короткометражна чорно-біла візуальна поема, знята в пансіонаті для літніх акторів і в диспансері для психічно хворих. Поява стрічки — особистий подвиг режисера, адже Стрембіцький мав здати дипломну роботу, для якої отримав на кінофакультеті лише уривки старої кіноплівки. Їх ледь вистачало, тому практично все знято з першого дубля. Тут є пронизливі кадри: літній сліпий актор читає вірші про кохання, пацієнти психдиспансеру радісно усміхаються в камеру, — а також легкі, теплі сцени родинного затишку, поетичні образи весняних садів, лагідні народні пісні. Усі ці епізоди утворюють кінополотно, яке запам’ятовується з першого перегляду.
«Подорожні» — перший наш фільм, який здобув нагороду в Каннах.
«ПРИПУТНІ»
Аркадій НЕПИТАЛЮК, Україна, 2017 — назва села на Чернігівщині.
Туди в гості до баби Зіни їдуть галаслива торговка Людка з дочкою Світланою. Там-таки по сусідству мешкає старий Станіславович з неконтрольованим сином Славіком. Мати й дочку везе таксист Юрко, охоплений нерозділеним коханням до ніжинської вчительки Христі. В певну мить усі лінії перетинаються, що призводить до пожежі, тілоушкоджень середньої важкості та інших доленосних наслідків.
Непиталюк чудово усвідомлює рівень розрухи, страху і злоби, якими просякнута наша провінція. Але знаходить ракурс, у якому цей безперервний скандал виглядає смішно. Фільм є якісним в усіх аспектах: робота оператора Олександра РОЩИНА, чудовий акторський ансамбль, соковиті діалоги, яскраві характери. Непиталюкові вдалося зробити справді смішну комедію — а це для сучасного українського кіна щось із розряду фантастики.
«РIДНI»
Віталій МАНСЬКИЙ, Німеччина — Латвія — Естонія — Україна, 2016, найкращий документальний фільм Карловарського фестивалю (Чехія)
Дуже особисте кіно про родичів режисера, які по-різному переживають події, пов’язані з російською агресією в Україні. Знімаючи фільм, Манський з весни 2014 року до весни 2015-го побував у Львові, Одесі, Києві, Севастополі, Донецьку. В Україні живуть його мама й тітки, племінники, дідусь, двоюрідні брати й сестри. Усі вони мають різні професії, погляди на життя й політичні переконання. Автор дає слово кожному, часто і сам з’являється в кадрі (прийом для документаліста доволі ризикований), але уникає прямих оцінок. Він оповідає не про пошуки винних, а про трагедію власної родини, де через події останніх років рідні люди стали геть чужими.
«СТРІМГОЛОВ»
Марина СТЕПАНСЬКА, Україна, 2017, приз міжнародного фестивалю авторського кіно в Рабаті (Марокко) за найкращу жіночу роль Дар’ї ПЛАХТІЙ; приз глядацьких симпатій фестивалю Premiers Plans d’Angers (Франція)
«Стрімголов» — історія трьох людей з дуже різними долями — наркозалежного музиканта Антона (Андрій СЕЛЕЦЬКИЙ), його вольового діда (Олег МОСІЙЧУК) і колишньої художниці Катерини (Дар’я ПЛАХТІЙ).
Передусім картина тішить акторським складом. Особливо хочеться відзначити Плахтій. Самим лише порухом очей, без єдиного зайвого слова Дар’ї вдається передати зміни стану героїні. Назагал, Степанська безпомилково вимальовує сучасних міських героїв, цих вразливих та непередбачуваних невротиків. Її Київ — місто темних вулиць, непорушних багатоповерхівок, ранкових автобусів та вічної осені, легко й опукло передане відомим австрійським оператором Себастьяном ТАЛЕРОМ. По суті, «Стрімголов» — не про втрачене, а радше розгублене покоління. Степанська вивела на екран цю щоденну драму без очевидних переможців та лиходіїв і в основному впоралася з прийнятим на себе викликом.
«УКРАЇНСЬКІ ШЕРИФИ»
Роман БОНДАРЧУК, Україна — Латвія — Німеччина, 2016
«УКРАЇНСЬКІ ШЕРИФИ»
Свого часу голова Старої Збур’ївки (села на Херсонщині), вчитель історії за освітою, Віктор МАРУНЯК розказав режисерові Роману Бондарчуку про унікальний досвід наймання громадою шерифів, які стежать за порядком. Так і розпочалася ця історія.
Село обрало шерифів, оскільки дільничний міліціонер, навантажений відповідальністю за величезну територію, Стару Збур’ївку оминав увагою. Шерифів звати Віктор та Володимир. Вони доволі різні, в чомусь навіть протилежні за вдачею, але поводяться завжди впевнено, відіграючи власноруч обрані амплуа «справжніх мужиків». У справах вони їздять розкішними у своїй кіногенічності канарейково-жовтими «Жигулями». Їм та голові Маруняку доводиться стикатися з надзвичайно колоритною публікою. Цей калейдоскоп збур’ївських облич зачаровує.
Власне, це фільм не тільки і не стільки про шерифів, скільки про отаке в чомусь типове, а в чомусь унікальне село, зі своїми типовими й так само неповторними проблемами. Важливо те, що Бондарчук не женеться за якоюсь екзотикою, не піддається спокусі впасти в екстаз такого собі узагальненого народофільства. Для нього найцікавіше в усьому — люди, всі ці збур’ївчани і збур’ївчанки, смішні, зворушливі, патетичні або засмучені. Режисер жив поруч зі своїми героями, став для них своїм разом з камерою. Підсумком є надзвичайна природність усіх персонажів, і це надає подіям переконливості, вартої найкращого ігрового кіно.
* * *
Наостанок залишається додати: цей список може бути набагато довшим.
