Нам залишається вірити західним рецензентам і оглядачам,
що кожен новий твір, який виходить з-під його пера, — це завжди література
високого класу: несамовита легкість у поєднанні з надзвичайною складністю,
віртуозність ідеї та втілення, філософічний розмах, а головне — автентика
«перебування на межі» не залишають сумнівів у справжній природі явища.
Саме так постає він перед світом — не відчайдушним скандалістом у пошуках
світової слави й опіки багатих ліберальних суспільств, а гранично відкритим
у кожному своєму вчинкові творцем. Якщо останнє слово може здатися комусь
надто відповідальним, вживемо страшенно близьке до нього за внутрішнім
змістом — провокатор. Творчість — це обов’язково провокація. Це так само
опір, домінантна ознака в людині людського.
Тим часом, перебуваючи ось уже десять років у центрі уваги
«світової літературної громадськості», незмінно потрапляючи до найрізноманітніших
«найкращих двадцяток», «десяток» або й «п’ятірок» і час од часу отримуючи
чергову найпрестижнішу літературну премію, Рушді визнає себе — пригадується
одне з інтерв’ю — по-людськи глибоко нещасним. Постійне конспірування,
втеча близьких людей, часта й таємна, часом просто-таки нагальна, зміна
міст і помешкань — усе це не додає відчуття свободи. Тієї, що її він так
безапеляційно свого часу вибрав як літературний метод. Можливо, навіть
більше ніж суто літературний: адже у випадку Рушді маємо феноменальне ототожнення
літератури, чи то пак, літературності, із самим життям.
Не знаю, як може відчувати навколишню дійсність особа,
на охорону якої британський уряд щороку витрачає заплановані два мільйони.
Навряд чи в ній переважають гордощі й творче задоволення з цього приводу.
І тут мені хочеться сказати дещо про мужність.
Існує мужність чинити опір — ідеологічним системам, політичним
режимам, суспільним настроям, традиціям. Існує дисидентська мужність протистояння
офіційним судам, пропаганді, тортурам, довічним ув’язненням, смертним вирокам
— кому як не нам, тут, в Україні, пам’ятати про всі ці розстріли та самоспалення?
Втім, як протистояти страхові, що підкрадається до тебе
в темряві, цій повзучій смерті, цим нічним перехожим за вікнами, цим бандеролям
з вибухівкою, цим випадковим хуліганам з випадковими ножами, цим ударам
ззаду по голові «тупими предметами», цим дедалі дотепнішим технологічно
методам убивства, коли знаряддям може виявитися їжа, питво, газ, запах,
вірус, гормон, інформація, промінь — усе на світі? Як протистояти можливим
снайперам, терористам чи просто божевільним? Як, нарешті, протистояти власній
параної, цим пущеним у вільне плавання кошмарам «багатої письменницької
уяви»?
Наша професія полягає в тому, що кожен із нас мусить дуже
багато пам’ятати, казав якось у Мюнхені один старий польський письменник.
Насамперед — завжди пам’ятати про смерть, уточнював він. Салман Рушді,
вочевидь, не просто пам’ятає — ось уже десять років, як він не розлучається
з нею, виношуючи в собі, як жахливий плід, як повсякчасну можливість. Напевно,
до цього стану — досмертного полювання — звикаєш. Але якщо так, то все
видається мені ще жорстокішим.
Безумовно, виторгуване Великою Британією після довгих дипломатичних
маневрів офіційне скасування іранським державним керівництвом смертного
вироку для Рушді не повинно залишатися недооціненим — десь на дні цього
урядового жесту все-таки причаїлася надія на порозуміння й прощення. Так
само безумовно й те, що сам по собі цей жест анітрохи не знімає напруги
— залишається ініціатива «громадських організацій», політичних угруповань,
релігійних кланів, народних мас, зрештою. Залишається велике міжцивілізаційне
зіткнення, в якому й далі Захід залишається Заходом, а Схід — Сходом.
А поміж ними — розірвана любов’ю, страхом, зрадами, славою,
визнанням і нерозумінням, нестерпно самотня постать письменника, жива мішень,
обдарована й обманута потребою говорити про світ.
