Знаменитий тенор-саксофоніст став окрасою чотириденного джазового фестивалю, що відбувся в Коктебелі.
Ігор Бутман народився в Санкт-Петербурзі 1961 року. Грати на кларнеті почав у 11 років, а в 15 вступив до училища ім. М. Мусоргського (клас альта- саксофона знаменитого саксофоніста та педагога Геннадія Гольштейна). Ще студентом училища він почав грати в ансамблях Давида Голощокіна, Сергія Курьохіна, групах «Кіно» і «Акваріум». У 23 роки Бутман змінив інструмент, перейшовши на тенор-сакс, і почав працювати в ансамблі «Алегро» Миколи Левіновського. Дуже рано джазова критика оцінила його як найкращого тенориста СРСР. Уже в ці роки він дуже швидко став відомим на заході й почав грати з Дейвом Брубеком, Петом Метіні, Чіком Коріа, Гровером Вашингтоном, з багатьма американськими джазовими зірками. 1987-го Ігор вступив до знаменитого музичного коледжа Berklee та емігрував до США. Там він отримав диплом за ступенями концертуючого соліста-саксофоніста й композитора. У США його кар’єра клубного та концертуючого тенориста пішла стрімко вгору. Він грає з найкращими американськими партнерами, на найкращих ТV-каналах СBS і ABC, пишеться на відомих лейблах. Після п’ятирічної відсутності в Москві 1992 року він виступає на Міжнародному джазовому фестивалі. Відтоді його кар’єра успішно розвивається на пострадянському й західному джазових ринках, а Бутман стає одним iз провідних світових джазових шоуменів. Він грав перед Борисом Єльциним, двічі в Кремлі перед Біллом Клінтоном, перед Володимиром Путіним, Нурсултаном Назарбаєвим і Цзян Цземіном, гідно представивши російську культуру іноземним президентам. Бутман брав участь у проектах альтиста Юрія Башмета та його камерного оркестру. Нині він артдиректор найвідомішого московського джазклубу «Le Club», керує організованим ним російським Igor Butman Big Band’ом, що на рівних змагався в США з негритянським оркестром Е. Морсалеса. Президент Білл Клінтон назвав його «найкращим джазовим саксофоністом з нині живих».
18 липня Бутман і його квартет грали в Коктебелі, спеціально прилетівши до Криму з Москви. Кіммерія, східний Крим, — місця, пов’язані з мистецтвом Максиміліана Волошина, Олександра Гріна, Івана Айвазовського. Гра музиканта та його партнерів — потужна, драйвова, інтелектуальна. Тут, на березі моря, прямо на пляжі, вона була одночасно легковажною, з добрим гумором. Він грав музику від Колтрейна до мелодій Зацепіна, виконавши жартівливі композиції на музику з «Ну, постривай!». І все ж, слухаючи його виступ, в одному з кульмінаційних моментів я пригадала картину Айвазовського «Дев’ятий вал»... Ми розмовляли після концерту, сидячи в плетених кріслах веранди арт-кафе, на заході сонця, прямо на березі.
— Скажіть, будь ласка, Ігоре Михайловичу, що для вас означає ваш інструмент, і чому саме він є символом і музичним виразником джазу?
— Саксофон — це дух, сила, потужність джазу. На ньому я розмовляю з публікою, бачачи її реакцію. Гарна публіка — наша радість, ми, музиканти, чекаємо взаємодії з нею. Я завжди хочу передати їй позитивну енергію. Є речі, що приходять із залу, й у відповідь я хочу передати теплоту, дати слухачам те, чого вони в цю мить потребують, можливо, допомогти розслабитися, як сьогодні, жартувати, говорити те, чого публіка чекає.
— Чим для вас, судячи зі змісту сьогоднішньої музики, залишається радянська культура?
— Частина її була дуже гарною. В мене є ностальгія за тим, що хорошого було в той період і не пов’язане з поняттям «радянський». Мене однаково зачіпає якісне й американське, й наше мистецтво, наприклад, наші фільми. А Зацепін — чудовий композитор, i в його музиці дуже багато джазу. У молодості я був далекий від політики, й мені були до лампочки Брежнєв чи ще хтось... Я про совок не думав.
— Хто ваш педагог, справжній Учитель?
— Гольштейн був моїм Учителем у найкращому розумінні й навчив мене не лише грати, а й ознайомив із записами Еддерлі, Паркера, Колтрейна, Майлса Дейвіса, Стена Гетца, Хербі Хенкока. Але я вчуся й сьогодні. Нині в дорозі три години слухав Стравінського. Вчуся в молодих, багато талановитої молоді з’їжджається до Москви з усього колишнього Союзу. У Москві дуже хороша джазова ситуація, й вона для нас, як Нью-Йорк для західного світу. Приїжджають перспективні музиканти з Новгорода, Павлодара, Донецька, звідусіль. Публіка в Москві, та й у всіх колишніх республіках, дуже зацікавлена в джазі, й наш «Le Club» завжди повний. Лише у травні в Москві відбулися 5 джазових концертів у великих залах, наприклад, Джорджа Бенсона, й усі з аншлагами.
— Хто ваші улюблені партнери, адже ви грали з великими?
— Мої музиканти мають світовий рівень. І в біг-бенді, й сьогодні у квартеті — чудові ансамблісти й солісти: піаніст Антон Баронін, контрабас — це Віталій Соломонов і ударник Едуард Зізак. Ті, хто каже, що хочуть грати тільки в філармонії, брешуть, їх просто сюди, на пляж, не запросили. Міжвідомча боротьба музикантів — так, це серйозно заважає процесу. А якби інтриг було менше, це було б вигідніше для всіх, і зокрема фінансово.
— Вам подобається тут виступати?
— Так, прямо на пляжі, на березі, що може бути краще? А в Сочі, у вересні, у філармонії — це не те. Тут же, під шепіт моря — чудово!
— Чимало людей поїхали на Захід, а тепер повертаються. Чому?
— Був такий політичний устрій, в основному через нього виїжджали. А зараз — ренесанс, життя з’являється. В Америці треба бути професіонально на три голови вище за американців, чудово знати мову, і все одно ще не відомо, кого раніше на роботу візьмуть. У нас також не приймуть просто тому, що американець, передусім послухають, як зіграє. Дивишся, нерідко наш кращий. У Нью-Йорку можна стати міцнішим, навчившись виживати, розуміти, чого вимагає бізнес, засвоїти загальносвітові закони капіталістичних процесів, а потім застосувати їх тут.
— Ви хвилювалися, граючи перед президентами?
— Так. Це колосальна подія, зіграти треба, щоб не було соромно, за країну відповідаєш. Путін також сказав, що я найкращий у Росії sax.
— Ви чемпіон світу у своїй професії?
— Не чемпіон, але становище моє дуже успішне. І на Заході, й тут я навчився по-справжньому організовувати шоу-бізнес і працювати в ньому.
— Побутує думка про переміщення джазового центру з Америки до Європи.
— До Європи він не перемістився. На батьківщині джазу спостерігається процес певної стагнації, це так. Але у старої Європи є в цій сфері комплекс. Європейцям не треба ховатися за великих, треба продовжувати свій джазовий процес. У Європі є фантастичні музиканти: Ян Гарбарек, Жан-Люк Понті, Джанго Рейнхард.
— Ви дістали американську джазову освіту. У чому її особливості?
— У нас вчать спочатку класики, i в гармонії, й у грі. А там одразу навчання спирається на джазову гармонію. І якщо достатньо займатися, успіх прийде.
— А скільки, на ваш погляд, «достатньо»?
— У нас грають по 2 години на день, і задоволені, а там — по вісім. І я знаю, яка виконавська форма приходить після восьмигодинних щоденних занять на інструменті.
