Але головне, що він пройшов шлях від суто професійної премії, відомої лише у вузькому колі, до загального визнання. Так, до 1944 року церемонія нагородження відбувалася в ресторанах, в досить камерній обстановці. Потім вона перемістилася до великих концертних залів Лос-Анджелеса і Нью-Йорка, хоча навіть вони не завжди можуть вмістити всіх членів Академії, ряди якої нараховують понад шість тисяч. 1954 року телебачення вперше показало повну трансляцію нагородження. Її подивилося 43 мільйони осіб. Минулого року кількість глядачів з усього світу перевершила півторамільярдний рубіж.
Існує безліч версій появи назви призу. Однак офіційною легендою визнали таку: начебто стара бібліотекарка заявила: «Це ж викапаний мій дядечко Оскар». Але, лише з подачі журналіста, який писав 1934 року статтю про лауреатку Академії Одрі Хепберн і вжив неофіційну назву нагороди — «Оскар», це слово досить швидко увійшло в побут, і було затверджене 1939 року.
Історія премії, як і всього американського кінематографа, наповнена драматичними моментами. Чого варта хоча б цензурна боротьба за чистоту моралі в кіно. У Нью-Йорку 1922 року відкрилося так зване «Бюро Хейса», яке рекомендувало (читай — диктувало), що можна, а що не можна показувати на екрані. «Кодекс моралі Хейса» завдав відчутної втрати розвиткові кіно в Америці, істотно обмеживши можливі теми й сюжети для екранізації.
Пізніше холодна війна та сенаторська комісія з розслідування антиамериканської діяльності завдала ще одного удару кінематографові загалом і «Оскарові», зокрема. Всі номінанти та лауреати цієї нагороди перевірялися на «вошивість». Злетіло багато голів, а відомий американський режисер українського походження Едвард Дмитрик навіть потрапив до в’язниці. Так американський макартизм продемонстрував свою солідарність із радянським енкаведизмом.
Але чим «Оскар» дійсно може пишатися, так це тим, що ланцюг щорічних нагороджень жодного разу не було перервано. Ні через війну, як це трапилося з Венеціанським фестивалем з 43-го до 45-го, ні через політичні катаклізми — Канн 1968 року, ні через амбіції журі — Берлін 1970-го. Кожного року, спочатку за сімома номінаціями, а зараз — за 24-ма, нагороджуються актори і акторки, режисери і художники, оператори і монтажери...
Далеко не завжди широкий загал, особливо європейський, поділяє ухвали членів Академії. Можна пригадати 1979 рік, коли найкращим було названо фільм «Крамер проти Крамера», тоді як одним з претендентів була більш сильна з кінематографічного погляду картина Френсіса Форда Копполи «Апокаліпсис сьогодні». Але дорікати американцям за такий вибір, немає сенсу. Адже це — чисто американський вибір, недаремно ж ще на початку історії «Оскара», щоб уникнути подібних звинувачень, Академія перестала іменувати себе міжнародною.
Віднедавна «Оскар» тяжіє до деякої «оптовості»: фільми висуваються відразу в декількох, аж до десяти, номінаціях. Наприклад, 1996 року «Хоробре серце» Мела Гібсона висувалося в 10 номінаціях (отримало 5 нагород), 1997-го — «Англійський пацієнт» Ентоні Мінгелла (13 номінацій, 9 «Оскарів»), 1998-го — «Титанік» Джеймса Камерона (14, 11). Ситуація цього року — не виняток: Стівен Спілберг зі своїм блокбастером «Порятунок рядового Райана» брав участь в 11 номінаціях (отримав — 5), а «Закоханий Шекспір» Джона Меддена — в 13 (7).
