Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Діти і леви

Післямова до 61-го Венеціанського кінофестивалю
30 вересня, 2004 - 00:00
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «КЛЮЧКА № 3» / КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ВІРА ДРЕЙК» КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «МОРЕ ВСЕРЕДИНІ» КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ПАЛІНДРОМИ»

Закінчення. Початок див.
«День» від 22.09.04

Перш ніж писати про конкурс Венеції-61, варто згадати про фільм, який до змагання за «Левів» не потрапив. Це «Настроювач» Кіри Муратової. «День» уже досить детально писав про цю з усіх поглядів чудову стрічку (див. число газети від 23.09.04). Венеціанські відбірники не вважають за можливе допустити її до змагання за призи — що ж, це їхній погляд і їхнє право. Неприємне інше.

А саме: те, що за вагомого внеску нашого Міністерства культури у фінансування фільму, «Настроювач» був і у фестивальному каталозі, й у окремому буклеті для журналістів як російська стрічка. Почути виразного пояснення від продюсера фільму Сергія Чліянца (російська компанія «Пігмаліон продакшн») на фестивальній прес-конференції не вдалося (не вважати ж ним приналежність дистриб’юторських прав «Пігмаліону»; американські фірми також займаються міжнародною дистриб’юцією французьких та італійських фільмів, але останні все одно значаться французькими й італійськими). Більше того, пан Чліянц відповідав на подібні запитання в неадекватно різкій формі, наче сама тема особисто його глибоко ображала. Від усієї цієї історії залишився неприємний осадок. І аж ніяк не тільки через різкості продюсера.

Щоб прояснити питання, автор цих рядків заглянув на сайт «Пігмаліон продакшн». Очевидно, ця компанія досі займалася масовим, комерційним кіновиробництвом. До Муратової досвіду роботи з суто авторським, фестивальним, арт-гаузним кіно ця студія не мала. Крім того, виявилося, що вся інформація й у буклеті, й у каталозі дослівно перенесена прямо з англомовної версії того ж сайту. Тобто були потрібні дані про режисера й фільм англійською — звідти їх і взяли, й уже там, на сайті, Україна не згадувалася.

Проблема, однак, не в тому, що пан Чліянц розглядає будь-яку згадку України як комерційно обтяжливу, а в тому, що наше рідне Міністерство культури (й інші структури, від яких щось залежить у ціц сфері) дивиться на українське кіно як на непорозуміння.

Річ у тім, що продюсер думає про прибутки, про успіх, про те, як ефективніше рекламувати й подати продукт. Будь-який продюсер, який обмежився б лише таким підходом — от, мовляв, вам гроші, а далі — як хочете, будьте щасливі, що взагалі щось отримали, — здійснив би таким чином комерційне й професійне самогубство. Чліянц виконував свою частину роботи так, як вважав за потрібне. Отже, питання про те, чому «Настроювач» став раптом суто російським фільмом, треба насамперед адресувати не «Пігмаліону», а нашим чиновникам. Оскільки кошти, виділені на «Настроювача», — наші з вами гроші. Гроші платників податків. Справдi, чому раптом «Настроювач» став російським? А що наші культуртрегери зробили для того, щоб він значився як спільний продукт? Яких зусиль доклали? Чи обтяжили себе тим, аби простежити, як витрачаються наші кровні? Звільнили Кіру Георгіївну від візових ускладнень, через які вона так і не змогла потрапити до Венеції? Чи поклопоталися, щоб світова прем’єра пройшла в Києві, а не, як зазвичай, у Москві? Чи Київ — не столиця держави, де живе Муратова?

Ну, добре, за продюсером не встежиш, Москва далеко. То які проблеми — друкуємо свій, розкішний буклет кількома мовами, домовляємося з організаторами фестивалю — й цей корисний документ вкидають до сотень венеціанських прес-боксів, і журналісти всього світу дізнаються, що «Настроювач» — російсько-український фільм, що великий режисер Кіра Муратова живе в Україні й що в неї є нагороди міжнародних кінофорумів, зокрема, «Срібний ведмідь» Берлінале (про що, до речі, в російському буклеті — анічичирк). Невже настільки важко було це зробити?

Важко було провести, наприклад, презентацію фільму прямо на острові Лідо, запросити продюсерів, журналістів, різних впливових персон, нагодувати-напоїти, заразом розповісти про хлібосольну Україну та її видатний кінематограф? Попутно влаштувати концерт творів Валентина Сильвестрова, якого шанують у Європі і чия музика звучить у «Настроювачі»… Та що там довго говорити — можливостей — море, аби було бажання ними скористатися.

Скажуть — клопітно, накладно? А як же інтереси держави, національна гордість? Що, на них тариф встановлено? Чи все ніяк до наших «государевих людей» не дійде, що предмет цієї гордості — не тонни виплавленого металу чи видобутого вугілля, не відсотки економічного зростання (від яких чомусь гаманці згаданих платників податків не товстішають), а Муратова з її чудовими фільмами, Сильвестров із його фантастичною музикою?

Такі запитання можна ставити ще довго й по-різному. І чомусь здається, що чіткої відповіді не дочекаєшся.

Тому — повернімося до Венеції.

Порівняння — прийом непевний, але у фестивальному огляді від нього утриматися важко. Просто склалося таке враження, що конкурсні програми Венеції не те що погіршали, а що в них наче накопичилася ентропія, значно поменшало фільмів-подій, зате кількісно зросли професійні, якісно зроблені, але, по суті, нудні, середні стрічки. Особливо це відчувалося в паралельному змаганні «Обрії», що раніше справно відкривав нові таланти. Наприклад, спочатку здавалося, що відкриттям стане «Любовна пісня для Довгого Боббі». Задатки до того були. Режисеру Шайні Гебел вдавалося витримати в потрібній пропорції сантименти, стьоб і колорит американської глибинки. Плюс дуже незвичайний, гострохарактерний Джон Траволта в ролі професора-п’янички та свіжоспечена зірка Скарлетт Йоганссон, яка звично грає секс-школярку, яку вічно вдочеряють. Шкода — у другій половині «Любовної пісні» сантименти беруть верх, і фільм безнадійно псується. Останні півгодини здаються нестерпно зайвими. Те саме й з іншим «горизонтальним» конкурсантом, якому кінознавці видавали щедрі аванси, — «Чарівною шкірою» американця Грега Аракі. Аракі, колишній підпільник, екстреміст, оспівувач одностатевого кохання, цього разу склав історію про взаємну прихильність — через роки й відстані — двох хлопчиків. Спочатку стрічка обіцяє бути атракціоном у відпрацьованій Аракі стилістиці гомосексуального кічу — гарно, легко, яскраво, в міру шокуюче, трішки сентиментально. Потім «трішки» стає на порядок більшою величиною, і закінчується все порожньою й пафосною мелодрамою.

Проте гей-кіно у виконанні Аракі все ж здається цікавішим, ніж той же продукт, позначений авторством чомусь набагато визнанішого Франсуа Озона. Останній брав участь в основному конкурсі, від нього, за звичкою, чекали якщо не сенсації, то чогось хоча б незвичайного. І він постарався виправдати очікування. Зробив це, на жаль, в дещо дивний спосіб — знявши щось на кшталт пародії на скандально гучний фільм свого співвітчизника Гаспара Ное «Безповоротність». Фільм Озона називається «5х2», але «Безповоротність 2» йомуб підійшло більше. Принцип побудови той же — фінальний епізод на початку, подальші подають події у зворотній послідовності, не забуте й анальне злягання, й згвалтування в той же спосіб та інше. За всіма статтями Озон намагається заперечувати попередника. Жінки не жертви, як у Ное, а незадоволені стерви; чоловіки — геї не через одного, а поголовно всі; секс — не трагедія, а комедія. Причому комедія несмішна. Надміру сповнена банальностей. Очевидно, Озон помилився, зважаючи, що поряд з Ное він — за контрастом — виглядатиме як більш камерний та іронічний. Натомість вишли назовні всі вади самого Озона — режисера поверхового й одноманітного.

Інша знаменитість, якій пророкували безперечне лідерство в конкурсі, — Вім Вендерс зі знятою в США «Землею достатку», благо 1982 року американо-німецький корифей вже отримував «Золотого лева» за «Стан речей». На жаль, нова картина підтвердила те, що криза Вендерса-режисера — не довільна вигадка преси, а данність. Історія про збожеволілого на антитерорі ветерана в’єтнамської війни і його юної, розумної, з усіх поглядів позитивної небоги здається — при начебто продуманому сценарії — висмоктаною з пальця. Зовнішня неметушливість, чудні, не від світу цього, герої, легка, але закадрова небезпека, яка постійно нагнітається, — всі ці фірмові вендерівські прийоми начебто збережено. Але — всі виконуються мляво, втомлено, без натхнення. Це той достаток, який не про запас, а, скоріше, на шкоду…

Ще одна, приголублена Венецією 2002 року («Золотий лев» за «Сезон дощів») персона — індіанка Міра Наїр. На цей раз вона виступила з екранізацією роману Вільяма Теккерея «Ярмарок марнославства». Про цю картину можна сказати лише те, що говориться про костюмні драми: багато костюмів, пристрастей і музики; старанно, пафосно, затягнуто.

Потрібно ще раз підкреслити: фільми лавровінчаних режисерів не можна віднести ні до провальних, ні до успішних. Просто вони не залишали по собі ані найменших спогадів, не хвилювали емоційно чи інтелектуально, явно не відповідали аурі імен, що зазначалися в титрах. Справжнім електричним розрядом у млявоплинному змаганні за «Левів» стали «Паліндроми» незалежного американця Тода Солонза. Солонз — один із найпомітніших провокаторів і скандалістів Нового Світу — цього разу зробив дивовижно ліричну — на свій манер, зрозуміло, картину. Поневіряння 12-річної дівчинки, що мріє в такому ранньому віці народити дитину, він показує як справжню драму — при цьому дуже цнотливо, ніжно. У результаті виходить свого роду антироман виховання, казка навиворіт, у дещо театральній подачі; так, головну героїню грає кільканадцять різних акторок, дехто з них далеко не дитячих років. Ще дві помітнi праці було представлено вже під завісу фестивалю — «Тричі залізний (3-Iron)» культового корейця Кім Кі Дука (його внесли до програми мало не заднім числом як «фільм-сюрприз») і «Кав’ярня «Люм’єр» тайванського режисера Хоу Хсяо-Хсьєна (Hou Hsiao-Hsien). Кожна з картин — своєрідний зразочок формальної досконалості, на свій лад. У Кім Кі Дука за рафінованим насильством, бездоганною пластикою і мовчанням акторів не стоїть майже нічого: це, можна сказати, форма заради форми, елітарна мелодрама, якщо така взагалі можлива (судячи з того, як фільм сподобався фестивальній аудиторії — можлива). У той же час «Кав’ярня «Люм’єр», присвячена японському класику Ясудзіро Одзу, багата змістовно не менш, аніж формалістично. Так само, як і Одзу, Хсяо-Хсьєн неквапливо розповідає просту історію про простих людей, але за цією повільною простотою — гостре сучасне напруження, зусилля зрозуміти інших людей, розділених вулицями та залізничними коліями, які розходяться. А одним із можливих шляхів возз’єднання режисер якраз бачить великий винахід братів Люм’єр — кіно.

Проте в лідери за глядацькими перевагами і реакцією преси вийшов фільм «Море всередині» іспанського режисера Алехандро Аменабара. Аменабар здобув популярність як режисер більш-менш комерційного плану — з інфернальним трилером «Інші». Нова картина показує абсолютно іншого Аменабара, який має зухвалість і талант говорити на найгостріші теми: ефтаназія, самогубство. Потрібно зазначити, що останнім часом європейські режисери начебто змагаються у виробництві безпросвітних картин, будуючи сюжет на невиліковній хворобі героїв. Але Аменабар у цих сутінках зумів знайти свою оазу. Головний герой «Моря» — паралізований поет (Хав’єр Бардем), який мріє добровільно піти з життя. Але дивитися цю картину легко. Не лише тому, що Аменабар майстерно плете сюжет, дає в потрібних місцях емоційну й ритмічну розрядку, а де потрібно — згущує атмосферу. Тут дуже точно дібрано акторів. «Море всередині» — осереддя незрівнянних акторських робіт, і Кубок Волпі (кращому виконавцеві фестивалю) заслужено відійшов Бардему.

Журі, проте, наперекір усім формалізмам і мудруванню віддало перевагу правді життя. «Золотого лева» отримала «Віра Дрейк», соціальна драма англійського класика (два «Оскари», Пальмова гілка Канн) Майка Лі. Відповідно й Кубок Волпі як кращій акторці вручили Імельді Ставнтон, виконавиці ролі злощасної Віри, цілком добропристойної матрони, яка підзаробляла, проте, підпільними абортами. Фільм Лі — це психологічний реалізм у настільки концентрованому втіленні, що важко навіть що-небудь додати. Актори переживають кожне слово й ситуацію, глитають слину і роздувають ніздрі, вчасно плачуть чи сміються, жестикулюють у відповідності з надзавданням — суцільна англійська театральна школа упереміш із МХАТом хрестоматійної витримки (але це — абсолютно не та театральність, так блискуче використана в картині Солонза). Те, що таке кіно виглядає дещо застарілим (особливо на тлі не менш «психологічного» Аменабара), — інше питання. На щастя, «Море всередині» відзначили вагомим «Срібним левом», він же Гран-прі журі. Ще одне «срібло» як кращому режисерові передбачувано дісталося Кім Кі Дуку. А ухвала щодо спецпризу потішила таємних і явних шанувальників японського жанру мультфільму- мангі, яких на фестивалі вистачало: свою колекцію нагород поповнив маститий аніматор Хаяо Міязаки за витіювату казку «Замок Хоула, який рухається». Приз «Лев майбутнього» за кращий дебют дістався французу арабського походження Ізмаїлу Феррукі за родинну драму «Гранд-вояж». I приймаючу сторону журі не забуло: середньому політичному фільму «Працюючи з холодком: радіо «Аліса» вручили приз Мастрояні за кращі роботи молодих акторів (Марко Луїзі та Томмазо Раменджі).

Такі сюрпризи, такі казки. Венеція неможлива як без перших, так і без других. Наскільки ці ухвали адекватні кінематографічному процесові, буде ясно в найближчі місяці. Якщо журі може помилятися, то сама Венеція — ніколи. Значить, найближче майбутнє, все-таки, — за казками, які потрібні навіть серед руїн. Адже лише в казках лев може мирно лягти поруч із немовлям.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Венеція—Київ
Газета: 
Рубрика: