У палаці «Україна» китайські артисти показали грандіозне шоу, створене за мотивами «Лебединого озера» Петра Чайковського. У рекламі було заявлено, що на проект витрачено п’ять мільйонів доларів! Глядачам обіцяли «не просто шоу, а і фантастичні елементи акробатики та цирку, які до сьогоднішнього дня ніколи раніше не показувалися, оскільки виходять за межі людських можливостей» — на такий могутній піар відгукнулося багато киян і гостей нашої столиці. Тому не дивно, що проект привернув увагу багатьох діячів мистецтва і особливо представників балету... А от думки з приводу побаченого були різні. Одні з захопленням ляскали в долоні, а інші дивувалися: хіба це балет? Це акробатичне попурі на відомий балетний сюжет...
— Ми побачили приклад абсолютно іншої ментальності, культури, світогляду, — поділилася своїми враженнями від «Лебединого озера» по-шанхайськи відомий український балетмейстер Алла Рубіна. — Головною ідеєю шоу є віра в казку, яка серед нас, західних людей, давно підірвана. Ми, на жаль, до казки ставимося з іронією... А східні народи — всерйоз, як діти. Вони до старості не втрачають віри в диво. І з цієї віри випливають переконання, що всі негаразди можна перемогти і подолати. Наприклад, у цьому шоу герой перемагає злого чарівника не мечем, не в боротьбі, а маленькою лебединою пір’їнкою, яка протикає серце. Це так зворушливо... Віра в диво, напевно, допомагає подолати і всі неймовірні технічні труднощі, які демонструють китайські артисти. Це шоу можна назвати чистою майстерністю. Ми ж більше звикли шукати ідеї, боротьбу, конфліктність. Наша школа майстерності направлена не на чисту майстерність, а на вираження цієї самої ідеї. А в китайців саме майстерність є пропуском у світ гармонії. Вони не шкодують сил для досягнення цієї майстерності. Цікаво й те, як у «Лебединому озері» завдяки засобам акробатики розкривається художній образ. Наприклад, коли дівчина у положенні головою донизу зображує крила не руками, а ногами. Абсолютно приголомшив елемент, коли балерина стоїть на плечі в партнера і при цьому ще й тягнеться в арабесці вгору. Це неймовірний за складністю виконання трюк для балерини...
А тепер спробуємо поглянути на шоу з позиції традицій (у тому числі європейських) і вписати його в один із рівнів спіралі, де все нове — це добре забуте старе. Отже, справляє сильне враження сценографія із барвистими, образними декораціями, в яких бере участь виняткова «машинерія». На початку, наприклад, випливає великий лебідь, який трансформується в злого чарівника. Усе це нагадує бароковий театр, де не обходилося без подібних спецефектів. У цьому випадку повернення до подібного оформлення сцени, певна річ, викликане суперництвом із телебаченням і кіно. Серед останніх комп’ютерна графіка перевершує сама себе, тому театр (і тим більше театральне шоу, розраховане на широку аудиторію) змушений вдаватися до подібних методів, щоб зацікавити публіку. Такі несподівані ефекти сприймаються і дорослими глядачами, і, тим більше, дітьми, які в захваті від казкових перевтілень. Жанр шоу відповідає полістилістиці ХХ століття. Тут поєдналися всі можливі жанри, які обходяться без слова — класичний балет, танець, пантоміма, катання на роликах, клоунада, акробатика, номери на гойдалках, жонглювання, стрибки на батутах, ходіння на пуантах по канату (уперше в історії балету!), ходіння і танець на ходулях, політ зі страховкою «під куполом» палацу «Україна». Таке поєднання, безумовно, народжує динаміку і ритм, а також вимагає колосальної майстерності акторів. Що стосується майстерності та технічного боку шоу, то мимоволі виникає паралель з інструментальними віртуозами епохи романтизму — Паганіні, Лістом. Критики того часу писали, що пальці цих музикантів перебирають струни і клавіші з такою швидкістю, що зливаються воєдино. А коли Ліст приїздив до Києва, то газети стверджували, що «він грає не лише при звичайному положенні рук, але й навіть пальцями навиворіт». Щось схоже хочеться написати після відвідання Шанхайського акробатичного балету. Тому що головні виконавці, справді, настільки пластичні, що здатні вивернутися навіть навиворіт. Надзвичайно вразив «Танець маленьких лебедів», трансформований у «Танець маленьких жабенят», він виконувався на руках (!), де головну пластичну роль відігравали ноги-«лапки». Дивом дивувався глядач і в момент стояння на пуантах балерини на плечі партнера і навіть на голові танцівника! Що ж до кордебалету, на відміну від головних виконавців, хотілося б кращого. Часом серед танцівниць була відсутня синхронність, спостерігалися певні збої ритму, непопадання в музичний такт. Сама музика «Лебединого озера», звичайно, була «порізана» вздовж і впоперек, додано інші твори Чайковського. Постановники переважно використали полонез і марш, від чого, на жаль, створювалася музична одноманітність. До того ж підкреслена ритмічність сприяла більшій стомлюваності глядачів. Можливо, в цьому шоу потрібно використати більш різноманітні жанри, в тому числі не завжди класичну музику. Що ж до висловлення почуттів та ідеї, нам, слов’янам, певна річ, хотілося б більшого. Але мудрий закон говорить, що витвір мистецтва потрібно судити за його законами. А задум усе ж таки належить східному народу. Тому, можливо, нам потрібно повчитися в них вірити в казку і диво?
