Те, що кумир вирішив повернутися в театр, — недивно. В актора, особливо того, хто починав кар'єру в театрі, завжди є відчуття, що справжня акторська робота — тільки тут. Коли про заробіток уже не йдеться, сценаристу хочеться видати роман, поету-пісняреві — книжку віршів, а кінозірці — знову вийти на сцену. Найдивовижніше те, що Мєньшиков повернувся не тільки актором, але й режисером. Він зважився на дорогий, багатолюдний, тривалий (репетирували сім місяців) проект, щоб вгамувати нереалізовані театральні амбіції. По суті, не з гарного життя.
Професійний успіх і шалена любов публіки і преси до Мєньшикова тримається, швидше, не на реальних його досягненнях, а на легенді. Мєньшиков навдивовиж розумно й продумано будує свій імідж — людини-загадки, котра не дає інтерв'ю, не буває на тусовках, відмовляється від багатьох пропозицій. Майже про всі роботи Мєньшикова останніх років говорять: «Добре, але це нижче від його справжнього рівня». Що таке справжній рівень Мєньшикова, залишається нез'ясованим.
Сказати, що в театрі його кар'єра сповнена зоряних ролей, також не можна. У 1981 році закінчив Щепкінське театральне училище при Малому театрі, потім служив у команді Театру Радянської Армії. Там і залишився після служби. Ролі, в яких був зайнятий (на зразок солдатиків у військово-ювілейних одноденках), тепер навіть у буклетах не вказує. Класику практично не грав, якщо не враховувати Буланова з «Лісу» в ЦТРА (на цю роль його ввели терміново — з однієї репетиції) та Іхарева з гоголівських «Гравців», зіграного англійською в Лондоні. Помітною роботою був тільки Ганя Іволгін у спектаклі Єрьоміна за «Ідіотом», поставленому 14 років тому. А класику будь-якому акторові грати хочеться.
Не можна сказати, щоб йому дуже везло з театральними режисерами. Працював з Фокіним в Єрмоловському театрі, але ні розмазня Сергій з претензійної п'єси Радзінського, ні непідкупний Робеспьєр з політичної одноденки Буравського великими ролями для Мєньшикова не стали. Працював з Фоменком, але той був не в формі, і хоч ОЛЕГ МЄНЬШИКОВ НЕ СУМУЄ, ВИСЛУХОВУЮЧИ ДОКОРИ КРИТИКІВ НА АДРЕСУ СВОГО СПЕКТАКЛЮ роль Калігули Мєньшикову вдалася, спектакль в Театрі Моссовета здавався архаїчним. Декілька років тому сподівався зіграти Гамлета у Някрошюса, але проект не здійснився.
«Сама доля призначила мені взятися за режисуру», — сказав Мєньшиков кореспонденту ТАСС. Шкода, якщо він правий.
Щоправда, постановчу команду для дебюту Мєньшиков вибрав найпрестижнішу: оформлення модного художника Павла Каплевича, колекція бальних костюмів модного модельєра Ігоря Чапуріна, грим модного стиліста Льва Новикова, не кажучи про музику Валерія Гавриліна. Подейкували, що молодь відкриє для себе «Горе з розуму» заново. Так і сталося. Судячи з реакції залу, дуже багато хто чує п'єсу вперше, і вона їм подобається.
Пригадалося, як нещодавно Діма Маликов, демонструючи свою консерваторську освіту, випустив сольний диск з виконанням фортепіанних п'єс. І пояснив це простодушно: «Мої шанувальниці навряд чи люблять класику, а в моєму виконанні, можливо, будуть її слухати». Ні, амбіції Мєньшикова більші, ніж спроби примусити своїх прихильниць прочитати Грибоєдова. Він явно працював всерйоз: думав над трактуванням, вчився будувати мізансцени. Але на таку велику п'єсу у нього не вистачило ні вміння, ні просто дихання: він втомився, заблукав і загруз десь у середині першого акту. Забув що, про що і навіщо ставить, і грибоєдовська п'єса покотилася далі навмання.
Він поставив Грибоєдова класично. У помпезних мальованих декораціях — з колонами, сходами, задником у вигляді перевернутого купола. На фоні всієї цієї величі Мєньшиков спробував створити історію майже сімейну: про веселого розумного хлопчика, який повернувся здалеку в дім до близьких людей, де провів усе дитинство і де, здавалося, все миле, навіть глупота і буботіння друга померлих уже батьків. Чацький, як і раніше, закоханий в подругу дитячих ігор Софію — пустує, насміхається, не вірячи в щирість її ставлення до нього. А вона, смертельно образившись на його трирічну відсутність, з гордості придумала собі любов до гарненького запобігливого Молчаліна і не бажає прощати Чацькому. Він же, простодушний, не розуміє, що треба прикинутися, покаятися і все можна буде повернути.
Але навіть цю історію, змісту якої ледве вистачає на перший акт, жоден актор, окрім Мєньшикова, зіграти не зміг.
Його Чацький вилітає на сцену — безпосередній, жвавий, нагадуючи тим, хто бачив, про легкого, щирого Юрського зі спектаклю Товстоногова, а тим, хто знає історію театру, — про незграбного хлопчика-поета Гаріна зі спектаклю Мейєрхольда. На перших же сценах схожість закінчується, тому що у Мєньшикова-Чацького — невимовно привабливого і зовсім не люблячого Софію (радше, просто дивується: чому він не викликає ні в кого захоплення, як раніше?) — роль перестає розвиватися і пробуксовує разом з усім спектаклем. Незрозуміло, чому цей хлопчик так швидко втомився, занепав духом, чому пригнічений успіхом якогось нерозумного «французика з Бордо?» А під кінець, коли захоплений поганою театральною традицією Мєньшиков починає патетично викривати звичаї, розмахуючи руками, робиться зовсім сумно.
У Москві дебют Мєньшикова-режисера професійного захоплення не викликав: театрали були збентежені, рецензенти сварилися. Мєньшиков, який, згідно з чутками, вклав у постановку власні гроші і сильно прогорів на серпневій кризі, на критиків, схоже, розсердився. Принаймні на недавніх гастролях «Горя з розуму» в Пітері місцевим критикам дали від воріт поворот, рішуче відмовивши їм у контрамарках. У Києві, чула, кількох журналістів пообіцяли на презентацію пустити. Як вони оцінять спектакль гадати не буду; проте вважаю, що їх думка творців «Горя з розуму» не дуже обходить. Театр все одно буде забитий вщент: бо дуже привабливий для публіки загадковий культурний герой, котрий виступає в ролі Чацького.
