Письменник, поет, тележурналіст, автор публіцистичних, літературознавчих, полемічних статей, які публікувалися в «Огоньке», «Вечернем клубе», «Столице», «Общей газете» і «Новой газете». Лауреат кількох літературних премій, Дмитро Львович написав низку історико-фантастичних романів, а також романізованих біографій Бориса Пастернака й Булата Окуджави. Цього року Дмитру Бикову разом із київським культурологом Мироном Петровським рішенням Міжнародної асамблеї фантастики, Асамблеї «Портал» присудили премію імені Михайла Булгакова.
— Дмитре, хто з сучасних українських письменників вам цікавий?
— Не знаю, чи можна назвати моїх улюблених авторів українськими письменниками в строгому сенсі слова, адже більшість із них живуть в Україні, але пишуть і друкуються російською мовою: Марина та Сергій Дяченки, яких я вважаю найбільшими російськими фантастами нашого часу, Громов і Ладиженський (Олді), Михайло Назаренко, чудові харківські поети Ірина Євса, Андрій Дмитрієв, Станіслав Мінаков, журналісти Ярослава Артюшенко, Марія Старожицька, Олена Остапченко...
— Нещодавно вам вручили премію ім. М. Булгакова, а яке ваше ставлення до творчості цього письменника?
— Дуже шанобливе, проте не можу сказати, що перечитую Булгакова постійно, але «Майстер і Маргарита» — один із великих романів ХХ століття. Хоча моє трактування цієї книги неповністю співпадає із загальноприйнятим, воно ближче до версії А. Зеркалова (Мірера) і пов’язане з його книгами «Євангеліє Михайла Булгакова» й «Етика Михайла Булгакова». Я вважаю, що роман усе-таки антиволандівський, антисталінський і певною мірою антимайстерський. Я люблю «Білу гвардію», спокійно ставлюся до «Собачого серця» й «Театрального роману», а ось п’єси Булгакова мені подобаються надзвичайно, та й сама його особистість дуже симпатична.
— Ви пишете роман про ленінградські езотеричні гуртки 20—30-х років, що це за гуртки?
— Роман називатиметься «Остромов, або Учень чародія», проте я застеріг би від спокуси ототожнювати мого Остромова з реальним Борисом Астромовим-Кириченком. Мій герой набагато талановитіший, демонічніший і шкідливіший. А гуртки... у післяреволюційному місті було багато «бывших» людей, як їх тоді називали, молоді, котра втратила землю під ногами й уявлення про майбутнє, — всі ці люди потребували якоїсь віри, розради, чогось від радянської нудьги й «марксистського смороду», як називав його Блок. З’являлися численні Остапи Бендери, готові втішати обивателів (дуже часто милих і безпорадних людей) вигаданими «Союзами меча й орала», та ще й грабувати їх під цю справу. З одного боку, вони давали нещасним надію, з іншого — частенько відбирали останнє, та ще й «постукували» на свою ж паству, як у описуваному мною випадку. Та парадокс полягає в тому, що отримати силу, віру й ініціацію можна навіть від шарлатана — про це, власне, і роман із його доволі хвацьким сюжетом. Це третя частина трилогії, початої «Виправданням» і «Орфографією»: багато героїв «Орфографії» там з’являться, а походження таємничого Кретова з «Виправдання» буде нарешті повністю розкрите.
— В одному з інтерв’ю ви сказали, що хочете після книги про Окуджаву написати ще біографії Маяковського та Твардовського.
— Книга про Маяковського — справа доволі віддаленого майбутнього. Я хотів би спершу закінчити «Остромова» — там ще є кілька темних місць. Потім написати другу частину циклу «Нульові» — книгу «Вбивці»: про деякі аспекти російського сьогодення. І лише потім, можливо... Хоча замальовки до цієї книги я роблю. Але створювати біографію — діло важке...
— Якось ви заявили, що «Євгеній Онєгін» — «хороша російська побутова історія», та чи російська це історія, якщо, на думку Анни Ахматової, ця Пушкінська поема була перекладом із французької «Адольфа» Бенжамена Констана?
— Не пам’ятаю ні свого, ні висловлювання Ахматової, але вірю вам на слово. «Адольф» — зовсім про інше. В ахматовській статті міститься думка про констанівський сюжет у пушкінському незакінченому романі, з якого потім вийшли «Єгипетські ночі», але «Євгеній Онєгін» не має нічого спільного з історією фатальної закоханості Адольфа в польку, набагато старшу за нього. Пушкін бачив тут, звісно, свою історію з Воронцовою, але в літературу всю цю драму не пустив. «Онєгін» — історія про те, як блискучий світський молодик, якого Пушкін ненавидить, хоча частково йому заздрить, спочатку ламає життя закоханій у нього дівчині, потім убиває друга, а потім отримує здачу від російського життя як такого. Це книга про устрій російського життя і місцевої душі, про те, як тут завжди відплачується гордим, незалежним, холодним і самозакоханим, про те, як ламаються палкі й молоді, але виживають і стають сильними вірні й чисті. До чого ж тут «Адольф», коли весь «Онєгін» початий і задуманий виключно як засіб розправитися з Олександром Раєвським і довести всій цій світській черні, що Пушкін не гірший, а кращий за них усіх?
— Як би ви могли прокоментувати таку думку: «Культура, що породила поета [Булата Окуджаву], настільки близька для його біографа, що він не в змозі відрефлексувати пронизливі її комплекси й демонструє їх у всій красі... змішуючи зі своїми особистими образами. Адже коли Биков ополчається на людей, котрі ненавидять «успіх» і «продуктивність», він явно говорить про якихось своїх, а не недругів Окуджави»?
— Цитата з Валерія Шубинського, яку ви наводите, свідчить про те, що критик просто не зрозумів, про що йдеться. В цитованому уривку йдеться не про моїх і тим більше не про недругів Окуджави, а про так звану російську партію, що діяла в радянській літературі в 70-ті роки, і про спровоковану нею дискусію «Класик і ми» — під гаслом повернення до традиції. Ця архаїка насправді переслідувала одну мету — звести наклеп перед «начальством» на успішних і талановитих письменників, серед яких, до речі, євреї аж ніяк не переважали: грузинський вірменин Окуджава, перс Іскандер, росіяни Аксенов, Трифонов, татарка Ахмадулліна... Ця кампанія велася не для того, щоб затвердити в літературі «патріотизм», про який у ідеологів неогрунтівництва було доволі приблизне уявлення, а для того, щоб оголосити успіх серйозних письменників дешевим» і тимчасовим, протиставити їм «сірих», але нібито справжніх письменників... Ось про що там ідеться, але Шубинський не знає контексту й не вчитується у рецензовану книгу, тому йому й здається, що я зводжу деякі особисті рахунки. Навіщо? У сучасній російській літературі так багато неосвоєного простору й так мало бодай трішки обдарованих людей, що місця вистачить усім, і штовхатися ліктями зовсім не обов’язково. Тільки й пиши — «а кто из нас двоих прекрасней, пусть Бог и время разрешат»...
ДОВIДКА «Дня»
Дмитро Биков народився у Москві 20 грудня 1967 року. Закінчив факультет журналістики МДУ. Автор книг віршів «Декларація незалежності», «Послання до юнака», «Воєнний переворот», «Останній час». У 1989—1992 рр. — командор «Ордена куртуазних маньєристів» (так називалася одна з московських поетичних спілок), учасник орденських збірок. Дмитро Биков написав романи: «Орфографія», «Евакуатор», «ЖД» (2007 року цей роман був відзначений премією імені братів Стругацьких) і біографії Бориса Пастернака й Булата Окуджави (обидві книги були видані в серії «Жизнь замечательных людей»). Член Спілки письменників РФ із 1991 року. 2004 року став лауреатом Міжнародної літературної премії ім. А. і Б. Стругацьких у номінації «Художня проза» за роман «Орфографія». 2005-го роман «Евакуатор» отримав премію «Студентський букер», а 2006 року цей же роман був відзначений премією імені братів Стругацьких, також 2006-го став лауреатом премії «Національний бестселер» за біографічний роман «Борис Пастернак». Одружений, двоє дітей.
