Миколаївський художній російський драматичний театр показав у Києві прем’єру — виставу «Дуже проста історія».
Чи багато ми сьогодні бачимо в наших театрах вистав, де сцена сповнена декорацій, де актори цілковито й беззастережно (навіть трохи наївно) вірять у «запропоновані обставини», а режисер чесно й сумлінно ставить п’єсу, а не власні рефлексії та «марення» з її приводу?
Отож-то.
І те, що такі «старі добрі» зразки потрапляють до нас, у захаращену й пихату столицю, із провінції — теж симптоматичнo.
У даному разі — з Миколаєва: новий художній керівник тамтешнього Художнього російського драматичного театру Петро Бойко щойно «звітував» у Києві свіжоспеченою прем’єрою із так само симптоматичною назвою «Дуже проста історія».
Від цієї вистави лишається відчуття, ніби із задимленого й метушливого мегаполісу раптом потрапляєш на дачу, причому дача ця — у самісінькій «глибинці». Там, де співають солов’ї, просто городом ходять лелеки, шумлять верби на греблі, й хочеш не хочеш, а переходиш на природний режим існування згідно зі світловим днем…
Правда, лелеки й верби — то наша, українська атрибутика. «Глибинка» ж з п’єси Марії Ладо (дарма, що драматург — наша землячка) — класично російська, в стилістиці Віктора Гуркіна з його уславленими «Любов і голуби» та «Кадриль сімейна».
На сцені — ніби втілення райського саду, де поряд живуть люди й свійські тварини. Метушиться Собака, дере горлянку Півень, увесь час напоготові, аби попоїсти, Свиня, чекає теляти Корова, зітхає стара Коняка — і тут-таки любляться молодята, грає на гармошці сусід-п’яничка, пораються господарі… Едем, та й годі.
Але не чують тварин, не зважають на них люди. Тварини ж — чисті, безневинні душі — не розуміють людей, їхніх проблем, чвар, незнайомих, дивних слів…
Інколи це шалено смішно (актори, ніби згадавши перший курс театрального інституту, із радісним завзяттям вигадують для своїх персонажів звички та рисочки характерів), інколи — неймовірно сумно («Там, позаду, так сміялися, що поплакати як слід не дали!» — зітхала, виходячи з залу, одна глядачка)…
Але закінчується все добре — хіба що дехто з героїв уже там, нагорі, на «даху» чи веранді цієї «сплетеної» з дощок, рядна, сіна конструкції, яка нагадує вертеп з його нижнім — побутовим та верхнім — сакральним світами (завдяки художникові Тетяні Савиній, на «небі» — вповні «чеховська» атмосфера: плетене крісло-качалка, накрите мереживом, «завіса», наче з домашнього театру з «Чайки»…). І звідти — янголами — вони оберігають тих, хто лишився долі.
Така собі світла й невибаглива казочка для дорослих.
…Миколаївський російський театр (донедавна — імені Чкалова) завжди був одним із доволі шанованих в Україні, мав стабільний авторитет. Проте — відчутно розгубив його в ті роки, коли не лише периферійні, але й столичні театри опинилися на межі виживання, тож тепер величезними зусиллями здіймаються нагору, підраховують збитки й вирішують, як їм жити далі.
Миколаївці, здається, коли й не намацали під ногами вповні твердий ґрунт, то принаймні бачать попереду довгоочікувану смужку берега. Запрошення нового творчого провідника, інтенсивний капітальний ремонт (театрові твердо обіцяють, що новий сезон він відкриватиме уже в своєму затишному будиночку на набережній) — те, що обіцяє принципові зміни на краще.
У свою чергу, Петро Бойко — режисер з міцною репутацією та школою. Якоюсь мірою — ентузіаст нових сучасних п’єс. П’ятнадцять років тому серед навали на вітчизняних сценах «Зірок на вранішньому небі» Олександра Галіна, безперечно, кращою була саме його вистава в створеному ним же Харківському молодіжному. Отже, драматургові Марії Ладо пощастило саме з таким першовідкривачем.
Загалом же, її п’єса — досить ризикований матеріал. У ньому дуже легко було б зіскочити в ТЮГівське «сюсюкання» — або ж у похмуру «умовність».
Театр же уникає крайнощів: він проходить власною стежкою спокійно й упевнено — ніби й не помічаючи «підводних рифів» на цьому шляху. Детально, неквапливо (може, надто неквапливо як для сучасних ритмів життя) і навіть дещо «старомодно» (скучив, скучив за цим глядач!) він створює — ні, не просто лубочну картинку, а щось наближене до високого примітиву — надзвичайно, коли по правді, складного різновиду мистецтва.
Можливо, тут посприяв, хоч як це парадоксально, сам режим роботи над виставою, котру, розповідають, репетирували «у приймах» — практично «на пальцях», у коридорах, непристосованих приміщеннях будинку культури.
І тому дуже цікаво буде подивитися, як миколаївці візьмуть та й зроблять щось категорично інше. Скажімо, вийдуть на власну, оновлену сцену у фраках та кринолінах і зіграють, навпаки, вишукано й аристократично.
Сподіватимемося, що чекати лишилося недовго.
