Cьогодні події на сході України приковують увагу всіх, але особливий біль ці вісті викликають у людей, які мешкали і працювали в Донецьку і Луганську. «День» зустрівся з Андрієм Романченком — відомим українським сценографом, колишнім художником-постановником Донецького українського музично-драматичного театру, якому з нового сезону запропонували стати головним художником у Національній опереті. Нині в Києві Андрій Дмитрович представив свою персональну виставку «Театр на валізах» у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України, і наша розмова почалася з найтривожнішої теми...
— Андрію, ви шість років пропрацювали в Донецькому музично-драматичному театрі. Ви були в столиці Донбасу, коли розпочалася сепаратистська вакханалія, яка нині переросла у війну на Сході України?
— Я дуже переживаю за Донецьк, мені боляче бачити, що відбувається: у місті стріляють, гинуть люди, і сьогодні ситуація вже близька до катастрофи. Російські триколори на вулицях Донецька — це неподобство! Я люблю Донецький музично-драматичний театр, з яким мене багато що зв’язує: за шість років я поставив 12 вистав. Все, що міг зробити, щоб ми жили в єдиній Україні, я робив у Донецьку, коли ставив вистави українською мовою. Весь колектив театру працював на соборну ідею. Говорять, що мистецтво — поза політикою, але моя позиція і позиція всього театру виражена, наприклад, в виставі «Тьотя Мотя прієхала»: потрібно було думати раніше, коли вона лише збиралася їхати. У виставі «Сліпий» за Кропивницким-Шевченком ми зробили особливий акцент, змінивши фінал: сліпою не перебуває в благоденстві під калиною, а бореться, як може: лірою, кобзою, бандурою несе людям пісню, закликаючи їх на бій! Прем’єра вистави відбулася 9 березня цього року, в день народження Тараса Шевченка. А 5 березня облдержадміністрацію Донецька було захоплено російськими сепаратистами, і вони почали розвішувати в місті свої прапори. І ось парадокс — на нашому театрі було встановлено щит з афішею вистави «Сліпий», а на будинках навпроти висіли прапори ДНР, СРСР, Росії. Ми з режисером Ігорем Матіївим хотіли ці прапори зняти, але побачили, що сталося з людиною, яка зірвала прапор: за нею біг розлючений натовп. Люди любили прогресивний український театр у самому серці російськомовного Донецька, а вистави завжди збирали повну залу, і, до речі, на закритті сезону був аншлаг! Але зараз театр не може працювати за умов війни, багато акторів виїхало, і невідомо, коли вони повернуться.
Театральне дійство завжди захоплює глядача можливістю осмислити сучасність — чи йдеться на сцені про проблеми Данського королівства чи трагедії доби сталінізму. І експозиція нової виставки Андрія Романченка надихає. В експозиції представлено театральні костюми, ескізи і макети декорацій, дорожні валізи і таємничі залізничні квитки, де замість станцій призначення — назви вистав! Біля входу на підлозі — розкрита валіза з деталями театральних макетів усередині, на стіні — текст автора з розшифровкою «дорожнього» задуму і розповіддю про зустріч, яка не сталася в житті, з Борисом Косарєвим і ту, яка відбулася — з Данилом Лідером. «З Косарєвим була така історія, — поділився художник. — Коли я вчився в Харківському художньому училищі, отримав перше завдання — два костюми для народного танцю. І я зробив український костюм, з динамічними лініями, а педагог обурився: «Кому цей формалізм потрібен?! Це якийсь Косарєв!». Вже потім я зрозумів, що це був за майстер, дуже близький мені за духом своїми колірними взаємовідносинами, пошуками декоративності та форми, і через багато років тут, у театральному музеї, я робив його виставку. А валіза ця лидерівська і макети його. Одного разу Данило Данилович мені сказав: «Ти, Андрію, візьми мою валізу, збери туди мої макети, бо там, куди я йду, валізи не потрібні... а ти, якщо інколи з’являться у тебе питання або по життю, або за фахом, не соромся ту валізу відкривати. Там багато такого, що я тобі, може, і не встиг розповісти. А ти собі — думай...». Андрій був останнім учнем Данила Даниловича, і ескіз Лідера до «Короля Ліра» і Косарєва до вистави «За двома зайцями» утворюють віртуальну арку з робіт двох великих українських сценографів, за якою притягує погляд автопортрет Андрія Романченка на одному з ескізів оформлення його дипломної роботи «Трагедія Гамлета, принца Данського» (2004). Серед багатьох нагород художника — диплом «За кращу сценографію» на Всеукраїнському фестивалі «Тернопільські театральні вечори» (Олександр Вампілов «Качине полювання») і диплом «За кращу сценографію» на ХV Міжнародному фестивалі «Мельмопена Таврії-2013» (Микола Куліш «Тьотя Мотя прієхала» /«Мина Мазайло»/).
У залі — магічний театр мандрів. Десять років із життя сценографа — десять вистав з тридцяти п’яти, створених у театрах Києва, Харкова, Донецька, Івано-Франківська, Одеси, Чернівців, Тернополя. І десять валіз — не лише знаки постійних переїздів з міста до міста, але й реальні експонати. Висить на стіні, серед ескізів до вистави «Сліпий» Марка Кропивницького за мотивами Тараса Шевченка, полотняна торба, а в ній кобза ХІХ сторіччя. За словами художника, ця вистава «вилізла з торби», а «Маруся Чурай» Ліни Костенко і «Земля» Ольги Кобилянської виросли з однієї скрині. І тут же — ця дивна скриня з рушниками — ілюстрація єдиної системи колористичного розв’язання, чорно-білої з кольоровими вкрапленнями.
Повелителем виставки здається величезна фігура Мандрівниці, чиє обличчя під капюшоном не розгледіти, а прекрасна мереживна мантилья росте і прагне до нескінченості, і, можливо, так малий світ перетікає у Всесвіт, а кожне слово і вчинок створюють історію.
— У виставі «Наречена вранішньої зорі» Алехандро Касона, — розповів А. Романченко, — відбувається «перетворення» мережива — воно піднімається, опускається, дихає, як парне молоко. Середовище, де живуть герої п’єси, — це ситуація, яка розвивається від початку до кінця, змушує працювати акторів і думати — глядача. Це і називається словом — сценографія.
У центрі зали, поряд з дзеркальною чотиригранною колоною — матеріали до вистави «Хоровод кохання» Артура Шніцлера. На сцені десять любовних сюжетів змінюються в світлі чарівного ліхтаря, який, обертаючись, творить дива, — різні конфігурації простору, і сюжети переплітаються, і все повертається до початку. Дійсно, хоровод! А тут, у просторі виставки, низка віддзеркалень задзеркалля створює свій ефект дива, тим паче, що в дзеркалах відбиваються і театральні костюми у вітринах. В одній — персонажі двору з мюзиклу Максима Дунаєвського «Три мушкетери»: Людовик ХІІІ, який їздив у виставі на велосипеді, і кардинал Рішельє — яскраво-червоне блискуче чудовисько з пальцями, які нагадують клішні. Там же музична шкатулка — на сцені вона була коробочкою, з неї виростали три башти і містки, які пересувалися і оберталися. А на кришці коробочки — картинки, які відкривалися, позначаючи місце дії. У другій вітрині — барвисті костюми до опери Сергія Баневича «12 місяців». Працюючи над її постановкою, Андрій придумав конструкцію, яка, крутячись, відкривається, як дитяча книжка, і картинки стають об’ємними. А на одному з ескізів костюмів до опери можна побачити Єство лісу!
У виставі «Тьотя Мотя прієхала» (Микола Куліш «Мина Мазайло») — своя валіза, костюми, черевики 1930-х. Представлено макет різнокольорового вагончика, який на сцені живе як колосальний трансформер, — у постійному русі. «Тут я пригадав і Косарєва, і Єрмілова, і Бойчука — у всіх набійках, у напрузі колірних поєднань і грі обсягів, — пояснив автор. — Вся дія відбувається довкола вагона, він розкривається, закривається, його роздирають, з нього з’являється тьотя Мотя. А потім він перетворюється на столипінський вагон, в якому всі, включаючи тьотю Мотю, виїжджають до місць не дуже віддалених.
Я — учень Лідера в класичному розумінні, до Академії вступав — до нього, — підкреслює Андрій Романченко. — І зустріч із цією людиною стала найбільшою подією всього мого життя. Сценографія такий хитрий предмет — у цього виду мистецтва є особливий кут зору, при якому дивишся на матеріал. Можна навчити працювати за ремарками: зліва шафа, справа стілець... Що таке штанкети, де який софіт висить, як виглядає простір сцени: два дні в театрі походиш і зрозумієш. Але це не сценографія — це оформлення вистави. А сценографія — коли тебе захоплює ситуація простору, який перебуває на сцені. Лідер учив бачити сутність предмету, розкривати образи. Як у маленькому кубику, чорному чи білому, збудувати цілий космос — такого не вчать ніде, і лише майстер може передати це з рук у руки, якщо ти готовий, якщо зійдуться зірки і станеться диво. Тільки так! Вплив Данила Даниловича на мене великий і досі!»
Виставку «Театр на валізах» відкрито до 8 вересня.
