Сьогодні на телеканалі «Культура» демонструватиметься передача «Театральні силуети», присвячена Ірині Молостовій, яку підготував і проведе відомий актор Театру ім. Лесі Українки Олег Комаров. Вона називається «Дорога Ірино Олександрівно...» — так в листах звертався до київського режисера геніальний композитор Дмитро Шостакович, який вважав молостовську версію його опери «Катерина Ізмайлова» найкращою з усіх побачених ним.
«НАШ ВУНДЕРКІНД»
У дитинстві Ірина Молостова відвідувала багато різних гуртків, серед яких був гурток акробатики, але головне її захоплення — танці. Коли Ірі виповнилося 13 років, вельми висока для свого віку, вона в літньому піонерському таборі вчила танцювати молодших дітей і влаштовувала танцювальні костюмовані вистави (костюми вона шила власноруч із парашутного шовку). Її брат згодом жартував над нею: «Твої найкращі вистави проходили в піонерських таборах». Уже в старших класах Молостова мріяла про професію режисера. Але на режисерський факультет не брали зі шкільної лави, і 1948 року вона вирішила вступати на акторський факультет. Випадковий перехожий, якому 17-річна Ірочка натхненно оповіла про свою мрію, виявився професором Судаковим, що набирав курс режисерів, він і взяв її до себе. Освоюючи професію режисера, Ірина паралельно вчилася на балетмейстерському факультеті й вела танцювальний гурток на заводі Лихачова (у Москві). Її старші однокурсники, деякі з них уже пройшли поля битв Другої світової війни, називали Молостову «наш вундеркінд»...
1952 року за розподілом Ірина Олександрівна почала працювати в Київському театрі ім. Лесі Українки. Тут вона поставила такі вистави, як «Стрекоза», «Весна в Москве», «Когда цветет акация», «Ложь на длинных ногах» та інші. Це був дуже плідний період її життя. У 1958 році Молостову запрошують працювати в Київський оперний театр ім. Т. Шевченка, де в 1965 році вона зробила чудову постановку опери Д. Шостаковича «Катерина Измайлова». 1968 року Ірину Олександрівну запрошують на викладацьку роботу в Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого, і, продовжуючи працювати в оперному театрі, вона набирає свій перший акторський курс.
1978 року вона отримала звання народної артистки України, стає професором. З 1978 року, повернувшись на два роки тепер уже головним режисером у Російську драму, Ірина Олександрівна поставила такі вистави як «Вишневый сад» Чехова й «Надеяться» за п'єсою, створеною Юрієм Щербаком на документальній основі, що висвітлює життя Лесі Українки.
— Я познайомився з Іриною Олександрівною ще зовсім молодим актором, коли тільки прийшов у Театр ім. Лесі Українки, у роботі над виставою «Большевики» за п'єсою М. Шатрова, — згадує Олег Комаров. — Коли я підійшов до розподілу й побачив у першому рядку проти головної ролі Свєрдлова лише своє прізвище, а нижче — прізвища знаменитих акторів, яких я обожнював з юних років, мені стало ніяково. Я підійшов до Ірини Олександрівні Молостової і запинаючись сказав:
— Чи не можна на роль Свєрдлова призначити ще одного актора, досвідченішого... Вона обпалила мене поглядом і сказала: «Ви з глузду з'їхали», — різко повернулася і, не бажаючи продовжувати розмову, стрімко пішла геть...
Репетиції проходили для мене непросто. Сцени, в яких Свєрдлов, ховаючи своє потрясіння, свої сльози в зв'язку зі смертельним пораненням Леніна, насилу починав вести засідання Раднаркому, а особливо таємні, сповідальні сцени з Крупською, Ірину Олександрівну влаштовували. Їй не вистачало в моєму Свєрдлові мобілізуючого, того, що цементує початок. Вона нагадувала мені про могутню силу волі Свєрдлова, про його здібності переконувати, про його дар оратора, коли своїм могутнім голосом, залізною логікою, він зачаровував натовпи людей. Говорила про жорсткість його рішень...
На іншій репетицій Ірина Олександрівна раптом починала вимагати діаметрально протилежний емоційний стан від попередньої сцени. І коли я намагався показати їй недавні записи, Молостова, відмахуючись від мене руками, театрально запитувала: «Ви актор чи бухгалтер?» — а далі, апелювала до присутніх: «Він все записує», — і знов до мене: «А сьогодні я відчула, що учора помилялася!» Вранці в день прем'єри Ірина Олександрівна запросила мене до себе на Пушкінську, 19, де разом із чоловіком Борисом Наумовичем Каменьковичем, жила в колишній квартирі К. Хохолова. Тут ми ще раз пройшли роль за подієвим рядом, і всі пронизливі місця я намагався представити, неначе вони відбувалися особисто зі мною.
І ось наступила прем'єра. Перший акт пройшов вдало, до мене підходили актори, говорили: «Так тримати!» Другий же акт, з його схоластичною суперечкою — чи голосувати за «червоний терор» у відповідь на «білий», чи ні — такого ентузіазму не викликав. Але на фінальний поклін публіка гаряче й довго аплодувала...
Через півроку в фойє театру, пробиваючись крізь чергу до віконця адміністратора, побачивши мене, Ірина Олександрівна засяяла посмішкою, привітала мене рукою й цією ж рукою зобразила мою знахідку в новій прем'єрній виставі «На всякого мудреца довольно простоты». Мені здалося, що саме ця невелика роль в останньому спектаклі примирила нас. Принаймні, будучи головним режисером театру, Молостова запрошувала мене брати участь у своїх виставах на цікавий ролевий матеріал: у «Вишневом саде» Чехова на роль Епіходова, у комедії Нушича «ОБЭЖ», яка довгі роки користувалася незмінним успіхом у глядача, на роль пана Марковича...
ГАМІРНА, ЖВАВА, СТРІМКА
— Мене вражала контрастність проявів Ірини Олександрівни, — продовжує свою розповідь О. Комаров. — На людях Молостова була гамірна, жвава, стрімка, її енергія била через край. Вона була вигадницею, заводила (недоброзичливці називали її «наша піонервожата»). Не соромилася ексцентричних вчинків, могла на будь-якому банкеті вискочити на стілець і в піднесеному жартівливому стилі виголосити промову...
Ось що мені розповідала актриса нашого театру Мальвіна Зіновіївна Швідлер. На гастролях Театру ім. Лесі Українки в Москві, після вистави «Ложь на длинных ногах» Едуардо де Філіппе, режисером якого була Молостова, у номер до Мальвіни Зіновіївни увірвалася Ірина Олександрівна й сказала: «Маля, я перед вами на коленях! Вы прославили меня на всю театральную Москву! С сегодняшнего дня и до последней минуты моей жизни, какую бы роль вы у меня ни попросили бы, я всегда вам ее дам».
І, треба віддати належне, хоч Мальвіна Зіновіївна ніколи в Молостової нічого не просила, вона отримувала завжди ті ролі, що належало їй грати.
Одного разу після ранкової репетиції на прохідній Театру ім. Лесі Українки стояли Молостова й Швідлер, про щось розмовляючи. Чергова покликала Ірину Олександрівну до телефону. Вона бере трубку, слухає, а потім декілька разів повторює: «Отримала, отримала, отримала», сльози починають текти з її очей. Потім хапає Швідлера за руку, стрімко виводить на вулицю, і скоромовкою починає:
— Це телефонував мій Боря (Каменькович). Він сьогодні вранці дуже образив мене. А потім прислав мені на репетицію записку, в якій просив вибачення й писав, що дуже любить мене, а тепер телефонував, щоб дізнатися, чи отримала я його записку. Я сказала, що так, отримала. Тоді він ще раз промовив її зміст і, почувши мій плач, сказав: «Ірочка, дай Бог, щоб ти завжди плакала тільки через такі причини, як ця!»
РОЗПІЗНАТИ ТАЛАНТ
— Ентузіазм був однією з домінуючих рис характеру Ірини Олександрівни. Цінила вона це і в інших. Одного разу, коли вона була головним режисером нашого театру, я зайшов до неї й сказав, що приготував композицію за документами й листуванням О. Пушкіна з близькими, друзями, недругами. Із поетичною присвятою тому, з ким велася епістолярна розмова. У її кабінеті, у теперішньому залі худради, я прочитав, а точніше програв свою моно виставу, — продовжує розповідь О. Комаров. — Вечір пройшов у Лесиному фойє нормально. Зібралися молоді актори, інші співробітники театру. Були оплески, квіти. Але мені здалося, що та довірливість, з якою я читав п'єсу в кабінеті головного режисера, пропала. Я далеко посилав текст, пам'ятаючи про погану акустику Лесиного фойє, хоч глядач сидів зовсім близько. Ірина Олександрівна привітала мене, але з її вигляду було помітно, що вона чекала більшого...
Згадую, як на худраді Театру ім. Лесі Українки, обговоривши макет для вистави «Ложь на длинных ногах» Едуарде де Філіппа, режисером якого була Молостова, вона забракувала його. Ірина Олександрівна знала, що в нашому театрі працює малярем молодий хлопчина, в якого «хобі» робити макети до вистав, що тільки випускаються або вже йдуть. Зустрівши його одного разу на Хрещатику, Молостова попросила показати макет і невдовзі Ірина Олександрівна відрекомендувала його худраді. До честі молодої людини треба сказати, що він наполіг, щоб у прем'єрну афішу були включені два прізвища: старшого колеги та його — починаючого молодого оформлювача. Цим хлопчиною, що виконував у театрі малярні роботи (фарбування декорацій), був Давид Боровський, який згодом став видатним театральним художником і сценографом...
«ИДУЩАЯ РОЖАТЬ РЕЖИССЕР»
Треба сказати також трохи про гумор Ірини Олександрівни й членів її сім'ї, про гумористичні ситуації, пов'язані з нею, й про атмосферу благоговійного шанування її, єдиної жінки в домі, господинею якого вона була. Вночі, відразу після прем'єри вистави «Гаїті», режисером якого була Молостова, Ірина Олександрівна... народила сина. Хлопчик з'явився на світ смаглявим. «А як же інакше, — пояснювала згодом Молостова, — весь період вагітності я провела серед темношкірих мешканців острова Гаїті». У переддень прем'єри Ірина Олександрівна встигла написати кожному учаснику вистави вітальну листівку, яка закінчувалася словами: «Идущая рожать режиссер». До речі, син Молостової — Євген Борисович Каменькович, нині — успішний режисер. Він працює в одному з найкращих московських театрів — у Театральній майстерні Петра Фоменка...
«ВИДАТНИЙ РЕЖИСЕР»
— Нещодавно я дивився в Національній опері України виставу «Ріголетто». Головну партію виконував Роман Майборода, герцога Мантуанського співав Ігор Борко, а роль Джільди виконувала Ірина Семененко. Усі співаки справили хороше враження, але в моїй пам'яті звучали голоси цих самих партій, але 30-річної давнини. Тоді роль Ріголетто виконував чудовий естонський баритон Тійт Куузік, що приїхав до Києва на гастролі. У нього був голос незвичайно гарного тембру й разом з тим величезної потужності. Партію Герцога чудово співав Володимир Тимохін, що прекрасно звучав у опері (записи не дають такого уявлення). Під стать їм була виконавиця партії Джільди — чарівна Белла Руденко. Вистава була дивовижно оформлена, багато цікавих режисерських рішень. Так, наприклад, одне з них: викрадену Джільду, що лежала на носилках, як розкішне блюдо на підносі, проносять на витягнутих руках слуги за спиною Герцога в його спальню. А він у цей час сидить по пояс у величезній ванні на середині сцени й, одягнені в прозоре, молоді служниці допомагають йому омивати оголений торс. Після цього, як ширму, вони підіймають перед ним махровий халат. Він встає спиною до глядача, накидає його на печі й, переступивши через край ванни, прямує до Джільди. І весь цей час, до того як піти, він співає арію з другого акту. Але більше за все мене вразило, що співаки не були прив'язані до диригентської палички, не перечікували, коли наступить їхня черга співати. Я машинально потягнувся до програмки, пробіг очима прізвища виконавців, і погляд мій зупинився на прізвищі режисера вистави — Молостова І.О.
... Її вже декілька років немає серед нас, а вона, як світло далекої зірки, все ще нагадує про себе. Згадується текст траурного повідомлення, яке висіло в нашому театрі: «Пішла з життя видатний режисер Ірина Олександрівна Молостова». Мене тоді дещо збентежило слово «видатний». Ми знали її як хорошого, професійного режисера, але видатний... А потім я подумав, а, можливо, так і треба? Дуже байдужими, скупими й навіть жорстокими ми буваємо з майстрами за їхнього життя... Але того вечора, коли я слухав «Ріголетто», зрозумів: у тому траурному повідомленні не було перебільшення. Ірина Олександрівна Молостова, яка багато років пропрацювала в Національній опері України, високо підняла рівень акторської культури наших співаків. Вона стала режисером найкращої вистави за оперою Дмитра Шостаковича «Катерина Измайлова», поставила низку чудових вистав у Петербурзі, у Москві, в Італії, Фінляндії, Китаї...
1965 року в Київському оперному театрі була поставлена «Катерина Измайлова», на прем'єрі якої був присутній автор, який також брав участь і в репетиціях. Постановочна група тієї прем'єрної вистави — диригент К. Симонов, режисер І. Молостова, художник Д. Боровський, хормейстер Л. Бенедиктов. Була зроблена друга редакція опери, з небувалою для оперних вистав сценою оволодіння, справжньою еротичною сценою між головними героями — Катериною і Сергієм — на величезному ліжку, яке Боровський розмістив на видному місці. Музика Шостаковича буквально продиктувала саме таке її рішення.
Прем'єра пройшла з тріумфом. Ніде й ніколи до цього «Катерина Измайлова» не знала такого успіху. На заключному поклоні тогочасні члени уряду, що були присутні на спектаклі, стоячи у своїх ложах, аплодували учасникам вистави, постановочній групі, автору. Але через день Молостову викликали в Міністерство культури України й попросили прибрати зі сцени ліжко. Режисер відмовилася й поплатилася за свою упертість. Вся постановочна група, окрім режисера І.О. Молостової, за постановку «Катерины Измайловой» отримала Шевченківську премію.
Після київської прем'єри «Катерины Измайловой» між її автором і режисером вистави зав'язалося листування.
«Дорогая Ирина Александровна!
Я очень счастлив, что в Киеве с вашим участием и с участием Константина Арсентьевича Симеонова будет возвращена к жизни «Катерина Измайлова». Киевская постановка как в музыкальной, так и в режиссерской интерпретации самая лучшая из тех, какие мне удалось видеть у нас и за рубежом» , — написав Д. Шостакович.
P.S.
Ірина Олександрівна як і раніше присутня в нашому культурному житті поставленими нею виставами на сценах Театру ім. І. Франка й Національної опери України, виставами з фондів Українського радіо, що звучать в ефірі. Фільмами-операми, знятими на Укртелефільмі. Вона присутня в нашій культурі в особі своїх учнів, її колишніх студентів, народних артистів України — Лариси Хоролець, Анатолія Хостікоєва, Олександра Бондаренка. Режисер Віталій Малахов та актор і режисер Олександр Ігнатуша хоч і не були її студентами, але перші свої успішні кроки зробили з Іриною Олександрівною, з її курсом у спектаклі «Сказка про Монику» у Театрі ім. Лесі Українки, під її опікою. Їх об'єднують більшою чи меншою мірою якості, що належали особистості їхнього педагога, особистості людини інтелігентної, щирої, захоплюючої, яка вміла розпізнати й підтримати все талановите; доброї й разом з тим непримиренної в принципових питаннях, яка постійно шукала щось нове й здатна була принадити кожного на його втілення; людини, що вносила в життя людей світлу атмосферу святковості.
