Коли б котрийсь, не в міру допитливий, радянський читач захотів раптом довідатись, що означає слово "цензура", й зазирнув би з цим своїм політично неблагонадійним наміром до, скажімо, поважного 800-сторінкового "Словника іншомовних слів" (Київ, 1974), він із подивом виявив би, що в країні робітників і селян немає не тільки цензури, а й відповідного слова. Є "цензитарій" і "ценогенез", а невидимий і всюдисущий Державний комітет з охорони державних таємниць у пресі не зафіксований ні на літеру "ц", ні на будь-яку іншу.
Виявивши ще більшу наполегливість, себто неблагонадійність, цей самий читач міг зазирнути до ще поважніших словників і багатомовних енциклопедій, звідки б врешті довідався, що "цензура" походить від латинського слова censeo - "оцінюю, висловлюю погляд" і що первісно, в Стародавньому Римі, цензором називався урядовець, який розподіляв громадян на податкові групи, відповідно до їхнього маєткового цензу. У середньовічній Європі цензором називався старший учень, який стежив за поведінкою молодших школярів, а також університетський екзаменатор. Лише в XV столітті цензором стає урядовець, який наглядає за публікаціями. Зумовлювалось це не лише винайденням друкарства, а й - з іншого боку - становленням певних правових обмежень у західноєвропейських суспільствах. Характерно, що в Росії цензура з'являється в XVIII ст., в часи петрівських реформ, проте чіткого правового регулювання набуває століттям пізніше, коли в Європі її вже починають скасовувати (1794 року в Англії, 1830 у Франції, 1848-49 в ряді інших країн).
Поява часопису "Індекс цензурування" в Англії, країні, що першою відмовилась від цензури, є по-своєму симптоматичною. Але ще симптоматичнішим є той факт, що безпосереднім поштовхом до заснування цього часопису були політичні процеси кінця 60-х - початку 70-х років у СРСР та особисті контакти засновника "Індексу" - його першого головного редактора, відомого англійського поета й публіциста Стівена Спендера - з російськими дисидентами. Саме з історії "Індексу" ми й почали розмову з його теперішнім головним редактором Урсулою Овен.
- Ідея належала, власне, російському дисидентові Павлові Литвинову, котрий ще 1968 року звернувся з листом до Стівена, де пропонував створити міжнародний комітет і, відповідно, видання, яке поширювало б інформацію про цензурні утиски в усьому світі, а не лише в СРСР. Це потребувало певних організаційних зусиль і, звісно, пошуку фондів. У певному сенсі нам "посприяв" радянський уряд, який продовжував брутальні репресії проти дисидентів. На початку 1970 року впливова газета "Таймс" опублікувала листа 18-рітнього Олександра Даніеля до Грегема Гріна про цинічну "судову" розправу над його батьком, Юлієм. Незабаром, у тій самій газеті з'явилося звернення П.Литвинова до західних інтелектуалів та телеграма-відповідь, у якій свою солідарність з радянськими політв'язнями висловили С.Д.Люїс, В.Г.Оден, Генрі Мур, Ігор Стравинський, Дж.Б.Прістлі, Джуліан Гакслі, Соня Орвел, Єгуді Менугін, Мері Маккарті, Пол Сколфілд... Так спонтанно виникла Міжнародна організація письменників та науковців, яка, власне, й стала 1972 року засновником "Індексу цензурування". Часопис задумувався як щомісячний бюлетень, мета якого - відстежування порушень свободи слова в цілому світі...
- Свого роду "Хроніка поточних подій"?..
- Так, ми від самого початку підтримували й досі підтримуємо контакти з правозахисними організаціями різних країн, за допомогою яких зібрали величезний фактаж - справжнє "досьє на цензуру" за останні 25 років. Але ми не обмежувалися лише "картотекою", ми широко друкували на своїх сторінках заборонені твори, інтерв'ю з гнаними авторами, аналітичні статті й огляди.
- Я бачив серед авторів "Індекса" першорядні імена - Солженіцина й Войновича, Формана й Полянського, Маркеса й Умберто Еко, Воле Шоїнки та Надін Гордімер, Артура Кларка та Салмана Рушді, Ноама Чомського та Майкла Ігнатьєва... Як вам вдалося залучати їх усіх до співпраці? Невже супергонорарами?
- Звичайно, ні! Гадаю, тут йдеться про моральний обов'язок, про відчуття солідарності з іншими, часто ув'язненими чи переслідуваними письменниками, журналістами, інтелектуалами. Всі знаменитості, до яких ми зверталися за статтею чи інтерв'ю, відгукувалися доволі охоче, хоча, щоправда, не всі виконували обіцянку. Від самого початку "Index on Censorship" має статут неприбуткового видання. Передплатою й продажем ми компенсуємо лише третину витрат. Решта надходить від приватних офірувачів та фондів, передусім - від фундації Форда. Майже третину нашого 13-тисячного тиражу ми розсилаємо безкоштовно в різні країни світу - представникам недержавних та міжнародних організацій. Ми, насамперед, намагаємося, щоб наша інформація мала найширший розголос, щоб вона була доступною всім, хто цікавиться проблемами свободи слова в світі й хто прагне впливати на вирішення цих проблем.
- В 70-80-х роках "Індекс" займався переважно комуністичними країнами. Що змінилося у вашій редакційній політиці в 90-х, коли комуністична система завалилася в Східній Європі, а згодом і в СРСР?
- "Індекс" ніколи не обмежував коло своєї уваги лише радянським блоком. Ми писали й про Грецію за часів "чорних полковників", і про Чілі, й про Південну Африку, й про жорстку цензуру в Індії за правління Індіри Ганді, й, навіть, про Ізраїль, критикувати який на Заході не вважається добрим тоном... Безперечно, крах комуністичної системи дещо змістив наші акценти: тепер ми пишемо переважно про країни "третього світу", хоча й у посткомуністичних країнах, як ви самі знаєте, зі свободою слова ще далеко не все гаразд. Та й на Заході є ще чимало проблем, особливо коли йдеться про ставлення до меншин, до емігрантів... З 1994 року "Індекс" зменшив періодичність і збільшив обсяг - тепер ми намагаємось бути не просто бюлетенем, а й "товстим" часописом, де обговорюються різні аспекти свободи слова: її межі, її зв'язок з мораллю, політикою, культурними традиціями.
- Торік я бачив спеціальне число "Індексу", присвячене Білорусі. Україна на її тлі виглядає благополучніше, хоча й у вашій хроніці досить ретельно фіксуються загадкові напади на українських журналістів, судові переслідування, звільнення з роботи. Проте, на мій погляд, ви дещо недооцінюєте електронних ЗМІ, де державний контроль і, фактично, цензурні втручання залишаються й досі доволі сильними.
- Ми усвідомлюємо цю проблему. Телебачення значно впливовіше, ніж преса, й тому державне втручання тут справді набагато відчутніше. Проте, запевняю вас, ми уважно стежимо за подіями, а наш східноєвропейський редактор Ірена Мариняк часто буває в регіоні, знає слов'янські мови й, загалом, на мій погляд, дуже добре орієнтується в ситуації. Ще 1993 року, до мого приходу в "Індекс", вона підготувала спеціальний номер, присвячений Україні й Білорусі. Щоправда, він був дещо ретроспективний - своєрідна наша спокута за те, що ми мало писали про вас у попередні десятиліття. Повірте, ми готові присвятити Україні більше уваги, але хай краще справа до цього не доходить.
