Франц Кафка ніколи не був в Америці, але свій перший роман присвятив цій далекій країні. Письменник намацував власний стиль, гротескно, напівфантастично змальовуючи поневіряння індивіда посеред чужого середовища. Місцевість все ще прив’язано до більш-менш конкретних географічних реалій, а герой — Карл Росман — ще не перетворився на таємничого К. з «Процесу» і «Замку». Втім, помилкою було б сприймати роман за просту собі пробу пера все ще незначного автора. Читання «Зниклого безвісти», що вперше вийшов українською мовою, цілковито в цьому переконує. Так само упевнені у слушності свого вибору перекладач Юрко Прохасько та видавництво «Критика», що представили книжку в київській книгарні «Є».
Андрій Мокроусов відзначив три ключові аспекти роману — наявну в ньому пародію на класичний «роман виховання»; змішування реального та ірреального; фраѓментованість і незавершеність. Щоправда, цей останній аспект майже не заважає сприйняттю — лише ближче до кінця тексту даються взнаки не залатані сюжетні розриви. Що ж до «виховання», то воно тут суворе й нечасто нагадує про комізм, якого звично чекати від пародій. Карл Росман — зовсім юний хлопець, і його наївністю користуються всі довкола. Тож «вихованець» у Кафки є не стільки активним діячем, що пізнає світ, а радше пасивним об’єктом чужих дій. Це безсилля, що супроводжує Карла з перших днів приїзду до Америки, майже до кінця не прогресує у здобуття життєвої самостійності. Тому велику частину «Зниклого безвісти» тяжко читати, сторінка за сторінкою подибуючи дедалі прикріші психологічні випробування такого симпатичного головного героя.
У Карлі можна шукати аналогій із самим біографічним Кафкою, побачити в ньому й символ поневірянь сучасної загубленої у світі людини. Але є інший суттєвий аспект, пов’язаний із так і не баченою автором Америкою. На початку минулого сторіччя, коли писалася книжка, динамічні Сполучені Штати приваблювали мільйони мігрантів із Європи. Карл Росман, хоч і мимоволі, став одним із них, і його досвід становить своєрідне розвінчання утопій про неодмінне досягнення успіху у Новому Світі. Використовуючи усталений стереотип та ще більше гіпертрофуючи його, Кафка змальовує Америку велетенських мостів, готелів, стадіонів, театрів тощо, де працюють тисячі й тисячі дрібних служників. А над усіма ними — безжальна бюрократична машина, що згодом так яскраво фігурувала в подальших романах письменника. Зображення цього світу спонукає говорити про ірреальність, фантастичність — але зерно істини Кафка при цьому якраз ухопив, загострено показавши багато тенденцій сучасного масового суспільства. Карл Росман увесь час потерпає від цього світу, втілюючи узагальнений досвід самотнього мігранта, людини маленької і часто зайвої. Єврею Кафці навіть не потрібно було виїздити з Праги, аби спізнати на собі подібний досвід...
Ми звикли сприймати Кафку надміру трагічно й песимістично. Він зазвичай не здається веселим автором, однак у «Зниклому безвісти», попри загальну похмуру тональність, можна знайти і світлі та смішні моменти. А наприкінці книги взагалі запалюється вогник надії — і хтозна, чи не збирався письменник завершити роман позитивним фіналом? У будь-якому разі роман варто читати не тільки через його суворість у зображенні поневірянь, але й через наївні та вперті Карлові сподівання на краще. Зрештою, книжку слід читати хоча б заради чудового перекладу Юрка Прохаська, який органічно і легко передав авторів стиль, традиційно щедро використавши власний багатий словниковий запас. А видавці не тільки виконали свою роботу на відмінно, а й запропонували до вибору два різні оформлення для варіантів у твердій та м’якій обкладинці.
