Її приурочено до 110-річчя з дня народження цього незаслужено забутого художника, чия творчість пов’язана з «Кобзарем» Тараса Шевченка. На виставці «Невідомі сторінки українського авангарду. Василь Седляр — ілюстратор «Кобзаря» нарівні з малярськими полотнами та графічними аркушами, особливий глядацький інтерес викликають також листи митця, вирізки з газет, архівні світлини документів НКВС.
Важкою та трагічною виявилася доля майстра й більшості його творів. У 30-і роки його ім’я практично викреслили з історії української та світової культури, але нині відбувається друге повернення художника-авангардиста.
Василь Теофанович Седляр народився 12 квітня 1899 р. в селі Христівці Миргородського повіту Полтавської губернії. Про свою юність художник написав у автобіографії: «Після закінчення чотирикласної школи, вступив за власним бажанням до Київської художньої школи... Закінчив її з загальноосвітніх предметів і, не поділяючи ідеології, якою керувалася школа, з останніх класів малюнку та малювання перейшов до Української державної Академії мистецтв у Києві».
Ідея створення в Києві Академії мистецтв виникла в липні 1917 року (її підтримали голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський і Генсек освіти Іван Стешенко). У період багаторазових змін влади, коли в Києві не працювала жодна установа (!), дві майстерні Академії не припиняли роботи: Нарбута і Бойчука. Часто траплялося, що професори проводили заняття в себе вдома, оскільки черговий уряд закривав Академію. Ректор Київського художнього інституту в 1924 — 1930 рр. Іван Врона згадував: «1918 — 1920 р.р. були для Академії найважчими. Робота і діяльність Академії практично завмирають, студенти розбігаються, професура не може втриматися в академії через повну відсутність матеріальної бази. Бували часи, коли в академії залишався один професор з невеличкою групою студентів».
Але не дивлячись ні на що, критика проголосила нову еру Ренесансом української культури. Одним із найяскравіших представників нового мистецтва став керівник майстерного монументального малярства Михайло Бойчук. Саме до нього на навчання вступає Седляр у лютому 1919 року, і звідси починається його «шлях на Голгофу».
На початку 20-х назріло питання про підготовку творчих кадрів, спроможних вирішувати завдання промислового та декоративно-прикладного мистецтва, архітектури, скульптури та художньо-педагогічної діяльності. Так 3 січня 1921 р. радою Академії Василя Седляра було призначено інструктором художніх показових курсів при Академії для робітників, дорослих і дітей. Після закінчення студій, 1923 р., його призначають керівником Межигірського художньо-керамічного технікуму, де він продовжує педагогічну діяльність. Василь Теофанович прагнув створити в Межигір’ї «культурне вогнище». Один із його учнів Пантелеймон Мусієнко згадував: «Вже в перший рік навчання він (Седляр) підпорядкував нас системі своїх поглядів на мистецтво... На його лекції приходили, як на концерти. Він читав нам просто й цікаво... Нас полонив його глибокий розум і загальна культура. Він був більше другом студентам, аніж директором і педагогом... В ньому ми відчували прагнення любові до життя, ідейність і віру в творче призначення людини; мистецтво було його мрією, його стихією та покликанням».
Частими гостями в Межигір’ї у Василя Теофановича були Лесь Курбас, Олександр Довженко, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Олександр Копиленко, московський мистецтвознавець Олексій Федоров-Давидов, Вадим Меллер (саме останній і залучив Седляра до ілюстрування «Кобзаря»).
1925 р. в творчому середовищі виникла потреба створити нове професійне об’єднання. Тоді вже існувала Асоціація художників червоної України (АХЧУ), яка своїми ідейно-творчими установками в якійсь мірі перетиналася з ідеями Асоціації художників революційної Росії (АХРР) і яку вже 1926 року гостро критикував Василь Седляр. Основу нового, опозиційного об’єднання — Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ) склали Бойчук і його вихованці з Української академії мистецтв: Седляр, Падалка, Павленко, Гвоздик, Рокицький, Касіян, Глущенко. Головні теоретики АРМУ — Седляр, Врона, Горбенко — захищали свої позиції на публічних диспутах і модних тоді дискусіях у пресі. Головними позиціями Асоціації були боротьба за якість витвору мистецтва, за рівень художньої української культури, за вихід українського радянського мистецтва з дореволюційного провінціалізму.
Із листопада 1926 р. до травня 1927-го Седляр разом із Бойчуком і Тараном здійснюють мандрівку до Німеччини, Франції та Італії (пізніше ця поїздка стане одним із формальних приводів для арешту та звинувачення Василя Теофановича в шпигунстві, а також в участі в контрреволюційній організації)...
На ту пору, популярність і вплив, якими користувалися «бойчукісти», викликала заздрість колег-художників. З кінця 20-х років почалося цькування Бойчука і його учнів у пресі, а дискусії в ЗМІ переросли на обвинувачення всього Бойчуківського вчення: в ідеологічних помилках, у впливі на нього візантійської спадщини та релігійних традицій. 1930 р. Комісія зі справ реорганізації системи та мережі художніх установ УСРР звільнила позапартійного В. Седляра з посади директора Технологічного інституту кераміки та скла. Ректора Київського інституту пролетарської художньої культури Врону також звільнили, а 1933 року заарештували. З інституту пішли викладачі, які не прийняли пролеткультівської ідеології: Федір Кричевський, Лев Крамаренко, Павло Голубятников, Леонід Чупятов та багато інших. Політичні процеси заважали нормальній творчій роботі. У січні 1931-го Седляр і його колеги ще наївно планували свої виступи в Москві з доповідями про українське мистецтво, але там уже давно визрів план знищення творчої думки.
Саме в ці неспокійні роки Василь Седляр створює головну працю свого життя — цикл ілюстрацій до «Кобзаря».
«Робота моя просувається слабко — чи то речі зібралися такі складні, чи то я сам якось вимотався. Хочу вже сам покінчити з роботою, бо якось змучився і хочеться відчути себе вільним від зобов’язан.... «Сьогодні цілісінький день працював: робив малюнки. Потрібно здати Меллеру до 30-го десять малюнків і обкладинку. Як зроблю ескіз, то нічого, а тільки почну виконувати, то обов’язково зіпсую. Великою перешкодою є також відчуття контурів... поганий настрій — так якось невесело», — пише митець у листах до дружини. Проте побоювання Седляра виявилися марними. Книга вийшла розкішною! Перше видання з 54-а ілюстраціями побачило світ в лютому 1931 року. Митець був задоволений, проте передчував, що будуть не лише позитивні відгуки. Він немовби передбачав свою долю і долю своїх творів.
Друге видання «Кобзаря» вийшло в травні 1933 р., і ілюстрацій у ньому було вже 62 — чорно-білих і 18— кольорових. Книга з’явилася в несприятливий момент. У той період зростала недовіра Сталіна до українських більшовиків, зростало невдоволення Москви українізацією, посилилася боротьба з селянством, кульмінацією якої став Голодомор 1932 — 1933 рр. Набирав обертів антиукраїнський терор, знищувалися творчі спілки, звинувачений в українському буржуазному націоналізмі покінчив життя самогубством захисник бойчукістів Микола Олексійович Скрипник. Після його поховання в пресі посилилася критика «українського буржуазного націоналізму», а за місяць після загибелі Скрипника почали з’являтися замовні розгромні статті та цькування всіх, хто був причетний до видання «Кобзаря». Седляр розумів, що коло навкруг нього стискає репресивна машина. 30 вересня 1936 року заарештували Падалку — як «ворога народу». Всі його творчі роботи, рукописи, щоденники та листи конфіскували. За сфабрикованими матеріалами творця звинуватили в приналежності до контрреволюційної організації. У жовтні, під тиском слідчих органів, він почав давати НКВСівцям свідчення: «Я визнаю себе винним у тому, що перебував до дня арешту в контрреволюційному українському націоналістичному підпіллі, ...а також входив до складу націонал-фашистської групи Бойчука — Седляра». Не було забуте також і творче відрядження Бойчука, Седляра і Тарана в країни Західної Європи. Навіть буденні розмови трактувалися слідством як щось крамольне: «Приватне висловлювання Бойчука і його репліки: «Василь не підведе, Василь молодець, робота рухається» та інші показували, що Седляр активно розробляє терористичну групу... Організація особливо ненавиділа Постишева. Це прізвище Бойчук називав із особливою злобою. Звідси видно, що Седляр вів підготовку замаху проти Постишева», — записали слідчі в протоколах. Наслідки не примусили себе довго чекати. На початку листопада заарештували Бойчука, а 26 листопада 1936 року забрали й Седляра. Почалися допити. Вже в грудні з художника вибили зізнання, що він брав участь в «українській націоналістичній фашистській контрреволюційній групі» під керівництвом Бойчука, яка боролася за незалежність України, прагнучи силою відірвати її від СРСР. Але навіть щиросерде зізнання в своїх «помилках» не врятувало життя талановитого митця.
13 липня 1937 року, на закритому засіданні військової колегії Верховного суду СРСР, Василя Седляра було засуджено до розстрілу. Вирок було виконано в той же день, і Україна назавжди втратила одного зі своїх неперевершених митців.
Найжахливішим є те, що разом із майстром знищували і його твори. 1938-го, в рік створення Спілки радянських художників України, в Київському музеї російського мистецтва картини Василя Седляра порізали на клапті, а весь монументальний настінний живопис «формалістів-бойчукістів» безжалісно знищили! Шевченківський «Кобзар», ілюстрований Седляром, був вилучений з усіх книгозбірень і спалений, а його зберігання в приватних зібраннях книг прирівнювалося до «антирадянщини». Але, на щастя, частина тиражу книги і декілька шкіців дивом збереглися, і сьогодні твори розстріляного художника повертаються до українців.
Після 1953 року почалася боротьба за відновлення чесного імені Бойчука, Седляра та інших художників-буйчукістів, незаконно репресованих сталінським режимом. 1 лютого 1958 р. рідні та друзі Седляра домоглися ухвали про реабілітацію митця. Але лишень наприкінці 80-х стала відома страшна правда про десятки тисяч розстріляних в підвалах НКВС у Києві в 1937 — 1941 рр., в тому числі й про масові поховання в Биківні. Саме в Биківнянському лісі, що під Києвом, є безіменна могила художника Василя Седляра (це підтверджує літературознавець Л. Череватенко, який займався життям і творчістю художника).
Мав рацію мистецтвознавець І. Диченко, коли написав: «... У багатьох ілюстраціях Седляр пронизує композиції духом експресії, шукає кульмінаційні епізоди. Його графіка близька до народної манери малювання пензлем: кожен дотик до паперу не пестить, а начебто б’є, залишаючи не аморфну «солом’яну» лінію, а виконані напружені штрихи. Таким способом ілюстратор досягає в своїх малюнках образності, позначеної буквально аскетично скупим малюнком, часто контурного вигляду...
Звідси й відмова від «хуторянства» — стилізовано-солодкуватої, лірично-романтичної водевільної Малоросії... У малюнках до «Кобзаря» видно дуже важливу рису В. Седляра — його європейський рівень графіки».
Видавництво «Дух і Літера» перевидало «Кобзар» з ілюстраціями Василя Седляра, а Національний художній музей України, Музей українського народного декоративного мистецтва і приватні колекціонери надали можливість побачити графічні аркуші митця, документи, листування, світлини, керамічні вироби його учнів, а також мало не всі вцілілі малярські полотна майстра на нинішній виставці. Сьогодні настав час, щоб ім’я художника повернулося до світової культури, звідки воно було насильно вилучене наприкінці 30-х років...
