Михайло Мессерер — один з представників знаної балетної династії: син Суламіфі Мессерер і двоюрідний брат Майї Плісецької (її мама Рахіль — сестра Суламіфі). В юності Михайло танцював у Большому театрі, а в 1980-му разом з матір’ю не повернувся до СРСР з гастролей і незабаром став постійним запрошеним педагогом у лондонському театрі «Ковент-Гарден», паралельно співпрацюючи з багатьма відомими західними трупами.
2007 року Михайло відновив на сцені московського Большого театру балет «Клас-концерт», поставлений у 1960 році його дядьком Асафом Мессерером. Відомий танцівник Денис Матвієнко, нещодавно призначений керівником балету Національної опери України, запросив Михайла Мессерера поставити «Клас-концерт» на київській сцені. Українська прем’єра пройшла з приголомшливий успіхом.
Для київської публіки знаменитий балетний педагог, живий носій високих танцювальних традицій — нова особистість. Як і Україна для Михайла Мессерера — terra incognita, знайомство з якою лише розпочалося. Про перші враження від колективу Національної опери, філософію незвичайного «Клас-концерту», українську танцювальну школу та своє бачення сучасної хореографії, а також багато чого іншого М. Мессерер розповів «Дню».
«ВІД ПРОСТИХ РУХІВ ДО СКЛАДНИХ КОМБІНАЦІЙ»
— Михайле, робота над виставою «Клас-концерт» у Національній опері України — це перший досвід вашої співпраці з київським театром?
— Перший. Мене здивувала працездатність київської трупи і кількість талановитих артистів. Коли їхав до України, не знав, з ким доведеться працювати. Звичайно, чув, що в Києві чудові танцівники, бачив їхні виступи в різних країнах, мав приємні творчі зустрічі з Денисом і Анастасією Матвієнками — сьогодні це зірки, а також працював з іншими артистами київської школи, наприклад, Путровим, Захаровою, Кожахару, Сарафановим. Тобто я розумів, що школа буде хорошою. Мені пощастило брати участь практично у всьому процесі постановки (майже десять днів). До цього Денис Матвієнко сам займався з артистами, орієнтуючись на відеозапис вистави. У цій постановці багато номерів виконують учні Київського хореографічного училища. Разом з Денисом ми їздили туди, репетирували з дітьми. У педагогів училища також був відеозапис. Спочатку вони вивчили з дітьми всі рухи, а потім, вже в театрі, ми їх шліфували. Виставу зроблено в рекордні терміни. Без відео (записи вистави московського Большого театру 2007 року) його довелося б ставити, як мінімум, півтора місяці. На щастя, сьогодні в кожному балетному залі театру є екран і відеопрогравач. Це велика підмога в роботі. Останні моменти — артистизм і чистоту ліній — відточував з Денисом вже в Києві.
Нагадаю, «Клас-концерт» був поставлений 1960 року у Большому театрі моїм дядьком, видатним танцюристом, педагогом і хореографом Асафом Мессерером. Ця вистава — про щоденні балетні будні, про жертвопринесення артистів на вівтар балету. Адже якщо ти не позаймався день, про це знаєш лише ти; якщо два — про це дізнаються твої друзі; а якщо три — твої вороги. Яким би геніальним танцівник не був, все одно доводиться все творче життя працювати на балетному уроці під прискіпливим поглядом педагога.
«Клас-концерт» від початку і до кінця — щаслива вистава. Щоденне життя артистів балету тут зображене в дещо театралізованій, романтизованій формі. Виявилося, що сам по собі урок-репетиція зацікавив глядача. Від простих рухів дітей до складних комбінацій, які виконують дорослі артисти. Це єдина вистава, де протягом 35 хвилин ви можете побачити всіх зірок трупи театру.
— Що, на ваш погляд, найчастіше доводиться «відсікати» в балеті?
— Кожен артист прагне до певної краси танцю. Якщо якісь речі, на думку педагога, заважають чистоті, виразності, легкості, то ці зайві речі треба прибирати.
— З якими театрами ви сьогодні співпрацюєте?
— З Києва полечу до Нью-Йорка, де як запрошений педагог працюю з Американським балетним театром, співпраця з яким почалася ще в 1990-х. А основне місце моєї роботи останніми роками — петербурзький Михайлівський театр, де обіймаю посаду головного запрошеного балетмейстера. Статус «запрошеного» дає мені можливість працювати з іншими театрами.
«ПРОДОВЖУЮ ВЧИТИСЯ — І У СВОЇХ УЧНІВ ТЕЖ»
— Коли відчули, що педагогіка — ваше покликання?
— Танцював я років до тридцяти. Але з дитинства з’явилося бажання викладати. «Підглядав» за уроками різних педагогів. Якщо наш вчитель у школі Більшого театру не приходив на урок, то більшість однокласників бігли грати у футбол, а двоє-троє, включаючи мене, залишалися, і я, тоді юний хлопчик, давав їм урок. Сьогодні один з моїх педагогічних принципів полягає в тому, аби заняття подобалися танцівникові, аби його тіло під час уроку відчувало себе добре. Наша професія, професія педагога-балетмейстера, має декілька іпостасей. Перша — педагог, що дає ранковий урок усій трупі, друга — педагог-репетитор, який займається окремо з солістами або з кордебалетом. Окрім цього, я займаюся редагуванням і відновленням старих, несправедливо загублених вистав. У кожній з цих складових є свої професійні хитрощі, вони вимагають різної майстерності. Наприклад, під час ранкового уроку (як, власне, і на репетиціях) дуже важливо поступово «розігріти» танцівника, створити добру атмосферу, зняти напругу, навчити танцювати красиво і вільно...
Я дуже рано пішов навчатися до театрального інституту (ГИТИС) на педагога-балетмейстера. Зазвичай артисти йдуть туди на завершення кар’єри, коли нічого іншого не залишається. А я вважав, чим раніше здобуду спеціальність, тим швидше почну викладати. Так і вийшло: до 35 років встиг попрацювати практично з усіма провідними західними трупами. Хоча і зараз продовжую вчитися — і у своїх учнів, артистів балету, і у інших педагогів.
— Для вас класика і сучасний танець — це певні антиподи чи частини єдиного цілого, де одне виростає з іншого?
— Вони не мають замінювати один одного. Я прожив тридцять років на Заході і пропрацював з безліччю балетних труп, у яких сегмент сучасного репертуару дуже сильний. Мені доводилося працювати з такими хореографами, як Кенет Макміллан, Роллан Петі, Матс Ек, Жан-Крістоф Майо та багатьма іншими. Сучасна хореографія мені близька. Проте коли я повернувся працювати до Росії, то зрозумів, що з класичним старим репертуаром не все гаразд: багато загублено, надто багато штучного... Хоча останніми роками ситуація покращилась.
«ПРО РОДИННІ «УПОДОБАННЯ»
— Приналежність до великої балетної сім’ї допомагає вам у роботі?
— Думаю, що так. До того як прийшов до балетної школи, з трьох років ходив з мамою на балетні уроки (інколи їй просто ні з ким було мене залишити) — як, власне, багато дітей артистів. Пізніше мені легко було засвоювати речі, які я бачив на уроках мами або дядька. У мами зрозумів багато з того, що стосується викладання жіночих класів, а на Заході мені частіше доводиться давати саме жіночі, «пальцьові» уроки, пов’язані з технікою танцю на пуантах. У свого дядька я навчався понад десять років у Большому театрі, прагнув перейняти у нього якомога більше.
— В епоху відеозапису стало набагато легше фіксувати хореографію. А на що ви спираєтеся, коли відновлюєте вистави, не збережені на плівку?
— Якась інформація літає в повітрі, багато пам’ятають старі майстри. Про багато що доводилося чути від своїх рідних, від Вахтанга Чабукіані, який був другом нашої сім’ї, від Костянтина Сергєєва, з яким мені також пощастило часто спілкуватись, коли я запрошував його в США на балетні семінари. Багато чого дізнався від Єлизавети Гердт та інших старих майстрів Більшого театру. Нещодавно прочитав блискучі нариси танцівника Більшого театру Анатолія Кузнєцова і бачу, що в багатьох речах він виявився провидцем. Написане ним сорок років тому і сьогодні звучить украй сучасно — просто як думки нинішнього балетного критика.
— Де живе ваша сім’я?
— У Лондоні, а я дуже сумую. Дружина танцює в театрі «Ковент-Гарден», діти —донька і син — ще юні. Донька двічі на тиждень ходить до балетного класу, але серйозно танцями не хоче займатися, хоча у неї досить хороші балетні дані. Намагаюся частіше бачитися з сім’єю, та не завжди виходить: багато роботи в Михайлівському театрі.
— Михайлівський театр сьогодні у всіх на вустах...
— У нас дійсно відбувається багато подій. Принаймні, в балетних новинах наш театр на першому місці. Нещодавно до трупи перейшли Леонід Сарафанов, Наталія Осипова та Іван Васильєв, сподіваюся, скоро з’явиться низка інших відомих танцівників. Численні успіхи колективу стали можливі завдяки організаторському таланту директора театру Владимира Кехмана. Він вміє переконати людей прийти до нашого театру, робить все, аби трупа заграла новими гранями. Яскравою подією стало запрошення іспанського хореографа Начо Дуато. Знаєте, коли Осипова і Васильєв танцюють прем’єру, то до Санкт-Петербургу з’їжджається половина балетної Москви і весь критичний пул.
— З лондонськими театрами співпрацюєте?
— До запрошення в Михайлівський театр майже тридцять років працював з Королівським балетом Великої Британії як запрошений педагог. У новому сезоні має відбутися цікава робота з Англійським національним балетом, директором якого призначили мою ученицю Тамару Рохо. З цією трупою я і раніше багато працював. Сподіваюся, що будуть також спільні проекти з Михайлівським театром.
— Михайле, цікаво, а на вечірках ви любите потанцювати?
— На жаль, дуже рідко буваю вечірках, де можна танцювати. Але якщо трапляється така нагода, чом би й ні? Як і всі, із задоволенням танцюю.
