Це вже п’ятий аудіоальбом у творчому доробку народного артиста України Олександра Биструшкіна. Його присвячено пам’яті Ігоря Римарука. Нагадаємо, в останній роботі митця поетичного слова «І Україна їх почула» ми побачили «гроно п’ятірне нездоланих співців» — вірші поетів-шістдесятників: Василя Симоненка, Леоніда Кисельова, Миколи Вінграновського, Івана Драча і Бориса Олійника («День» № 179 від 6 жовтня 2011 року). Олександр Павлович зробив неоціненні записи поезій Шевченка, Франка й Тичини, він напрочуд проникливо читає «Листи до сина» Стуса (до речі, ці компакт-диски він безкоштовно передає школам і клубам).
До «Жовтих псів Карпат» увійшли вірші двох видатних сучасних поетів — Ігоря Римарука «Бермудський трикутник» і Василя Герасим’юка «Мертві в музиці». Коли слухаєш голос Олександра Павловича, то розумієш, що у нього боліла душа, коли він працював над цим альбомом. Музичне оформлення здійснив Олег Ступка, в записі використано музичні твори Олександра Нестерова.
— «Жовті пси Карпат» — то зовсім інший ступінь поезії, — каже Олександр БИСТРУШКІН, — і зовсім інший стиль. Ігор Римарук та Василь Герасим’юк — представники нового покоління поетів, яке живе своїми болями, проблемами, настроями та пристрастями, і вони — наші сучасники. Я був особисто знайомий із Римаруком, але не можу сказати, що ми були великими друзями. Себе можу назвати шанувальником його творчості. Римарук — тонкий лірик, майстер відтінків та інтонацій. Він був і залишається одним із найцікавіших поетів сьогодення. Після «Діви Обиди», відзначеної Шевченківською премією, Ігор сім років не дивував читацьке коло новими віршами.
Збірка «Бермудський трикутник» — одна з останніх у його спадщині. У ній поет виявляє зміни світоглядного характеру; «Трикутник» видається і логічним продовженням «Діви Обиди», і дискусією із собою колишнім. Він порушує проблеми сенсу буття, кохання, смерті й розглядає це як мудрий філософ, уважний спостерігач, який знає ціну життю і коханню, чудово розуміє значення слова та його мелодику. Так сталося, що за кілька днів до смерті поета, наприкінці вересня 2008-го, ми зустрілися в Києві на вулиці Прорізній. Запам’яталися його сумні очі, а 3 жовтня я почув страшну звістку, що Ігоря, коли він переходив вулицю у Львові, збила машина, лікарі не змогли повернути життя поетові (Ігор Миколайович помер 3 жовтня 2008 року і похований на Личаківському цвинтарі. — Т.П.). Очі Римарука не давали мені спокою, і я вирішив записати його вірші.
— Ваш диск називається «Жовті пси Карпат», а у Василя Герасим’юка є книжка під дещо іншою назвою — «Осінні пси Карпат», з підзаголовком «Із лірики 1980-х», і на диску написано, що ви виконуєте вірші «Мертві в музиці», а в поета збірка має назву «Смертні в музиці»...
— Я перетрансформував назву, і Герасим’юк погодився зі мною, що так навіть краще, бо «осінь» — це щось ліричне, м’яке, а «жовтий» асоціюється із сумом, болем, розлукою... Справді, ви маєте рацію: у Герасим’юка збірка називається «Смертні в музиці» — то моя помилка, що на диску написано «Мертві в музиці». Я вибачився перед автором. Чомусь у мене виникли такі асоціації, і Василь не має претензій, хоч нагадав, що його назва — «Смертні в музиці»...
— Чому твори саме цих поетів ви вирішили об’єднати і записати?
— Я багато читаю поезії: і класиків, і сучасників. Римарук і Герасим’юк — надзвичайно яскраві особистості. Ігор та Василь дружили, писали навіть присвяти один одному. Їхні поезії мають різну тональність, а об’єднує їх висока образність, оригінальний стиль поезії, до якої ми звикли, філософські метафори. У внутрішньому контексті вони дуже тональні й щирі. На мою думку, Римарук і Герасим’юк — поети-неофіти модернізму, вони спромоглися передати нерв нашого часу й відчути пульс майбутнього. Можу процитувати слова Римарука, коли він презентував «Бермудський трикутник». Поет тоді наголосив, що «то найдорожча для мене книжка. І несподівана. Вона інакша, аніж усі попередні. У ній чимало віршів з присвятою тому чи іншому письменникові, поетові, і за кожною присвятою стоїть окрема історія, що трапилася зі мною й тією людиною...» А «Смертні в музиці» Герасим’юка — про неминучість завершення земного існування і непроминущість духу. Автор нерозривно поєднаний витоками своєї творчості з рідною Гуцульщиною, де виріс, із традиціями трембітарів та різьбарів. Унікальна метафорика віршів Василя Герасим’юка вражає:
...Не під небом смертні, не на землі,
не в постелі своїй, не в труні,
не в землі з червами, не в золі,
смертні в музиці, яка — ні.
Знаєте, коли я добирав вірші, то зателефонував на студію і сказав, що хочу записати якомога скоріше, бо можу не встигнути... Цей диск — як реквієм, як набат — нам, українцям, пам’ятати про те, що життя — мить! Збірка «Жовті пси Карпат» увійде до аудіоантології, над якою зараз закінчую працювати. Готую до запису твори Володимира Сосюри. До 2012 року хочу підготувати диск, куди увійдуть вірші всіх 12 поетів — від Тараса Шевченка до Ігоря Римарука й Василя Герасим’юка...
