Поверталася iз-за кордону поїздом через Поділля. Повз вікна проносилися кілометри повалених, покалічених негодою дерев, дерев без верхівок. Чомусь раптом згадалася картина Валерія Франчука з обтесаними верхівками. Власне, це його рідна земля. Але на його полотні вони, здається, золотаві...
Аж тут прекрасна нагода як самого художника побачити, так і переконатися, що зорова пам’ять не підвела, — йду на виставку майстра в Музей Шевченка, де розгорнута його експозиція з нагоди висунення на здобуття Шевченківської премії.
На зустріч приходжу раніше. Ранок. У залі поки що чергова, відвідувачка і — розкрита до спілкування душа художника. Ходи, дивися, стій, думай... Його картини мають ту перевагу, що це — реальність. Збагнути її — гідне завдання. Але, звичайно, для цього потрібні і час, і бажання. Найперше, таки знаходжу, не помилилася, стесані золотаві верхівки дубів, їхній поклик. Потім обережно цікавлюся незвичним заняттям відвідувачки, яка прикипіла до вітрин із виставленою пресою за минулий рік про творчість Франчука й щось зосереджено занотовує у записник. Преса дійсно «врожайна» на відгуки! Палітра заголовків просто-таки вражає — від «трансцендентного цвітіння душі» до, звичайно, «негаснучого світла обнови». І, як рефрен, зi статті в статтю, рефрен: «такий невеселий Франчук». Господи, чого ж невеселий?! Радше замислений і серйозний! Книга відвідувачів, навіть швидкий перегляд її, формує іншу думку: «Ніби камінь із душі спав. Стало легко i світло». «Прекрасні, світлі полотна, які вселяють у душу трепетний спокій». І, пробачте, наведу ще один відгук, під яким підписався б кожний шанувальник Майстра: «Боже, як гарно! Якби люди любили кожну травинку, кожен клаптик землі нашої української, відчували її душу, нас би чекало світле майбутнє».
Чию правоту визнаєте ви — то залежить від вашого світосприйняття, але для цього треба прийти й подивитися самому. Приходячи на його персональні виставки за останні роки, з радістю зауважую, як ширшає коло його шанувальників, бо щоразу стає більше незнайомих облич — від представників інтелектуальної еліти до його друзів, колег, просто тих, хто вже прийняв у себе його бачення світу, розбурханість, пристрасність, його роботи, які тривожать душу, думку, не дають впокоритися мріям.
У чому ж рідкісна постійність, непохитність творчих принципів його? У творчості художника не побачиш жодних переспівів, він з’ясував для самого себе власну мету.
Ось і сам Майстер. І з цього ми починаємо розмову.
— Про що ваша творчість?
— Україна, мати моя, мої дитячі спогади, переломлені крізь прийдешній час висновки, роздуми... Ось мої гетьмани, це було моє дослідження того, як ці люди спромоглися на те, що за ними йшов народ. Йшов на гибель. За однієї людини, яка давала їм той клич волі. Волі України. За це клали голови, незважаючи на те, чи це були перемоги, чи це були поразки. Кожна із постатей гетьмана закінчена. Ідея полягала в тому, щоб із картини в картину показати оті маси, оті голови. І з них складається той важкий шлях, яким проходила Україна. Там мав бути ще Виговський, але в мене просто не вистачило полотна, було б шість гетьманів, закінчений цикл. Я на цьому зупинився. Хоча «Киевские ведомости» своїм жвавим словом дорікнули мені, що я поставив гетьманів на потік. У мене нічого немає на потоці!
— Отже, Україна, її історія, сьогоднішній нелегкий час... Страшенно невдячна тема, дехто називає це кон’юнктурщиною.
— Це для мене неважливо. Я не можу брехати, казати неправду про той час, коли я живу. Не знаю, чи залишаться мої роботи для нащадків, але якщо хоч одна, випадково, усе ж залишиться та її побачать люди, то хочу, щоб вони побачили правду про мій час. Ось що важливо. І мене ніхто з цієї дороги не зіб’є. Тому що я не отим, веселеньким, щасливеньким, кон’юнктурненьким життям хочу залишитися у глядачів. Прагну, щоб їхня душа працювала, серце любило, мозок оживлявся, не черствів, щоб вони ставили собі запитання. Отже, основні кити, на яких стоїть моя творчість, — Україна, мати, земля наша, її історія та теперішній час, у якому живемо і який так чи інакше перерізає кожний день, кожну мить. Мушу його по-своєму переробляти.
— Не засмучує, коли критики закидають вам про плодючість?
— Навіть не задумуюся над цим. Мене більше цікавить, чи на своєму я місці, чи те роблю. Роздумую над подальшою дорогою.
— Часто пишуть, що ви сумний.
— Кажу тим, хто приходить на виставки: «Ви просто зупиніться й хоча б три хвилини, нічого не думаючи і не задаючи собі жодних глобальних питань — чого вона чорна чи чого вона біла, — постійте біля картини. Вона вам усе розповість! Ви побачите, що та ваша надумана чорнота зникне і натомість з’явиться те світло, яке є в кожній картині». Щоб люди відчували добро, те возвишене почуття лету, а не повзання, приземлення.
Для мене важливий у кожній картині вихід світла. Що таке світло? То не є біла пляма фарбою, то може бути коричнева, але вона буде світлою в тому місці, де даватиме контрастний вихід на глядача. Я навіть не приступаю до роботи, коли в мене поганий настрій, не буває навіть такого, щоб думати якусь погану думку, пишучи картину. Отже, яка б картина у темній масі холодною не була, вона завжди має світлий вихід.
— Чим ви керувалися, відбираючи роботи на цю виставку?
— Виставка дуже специфічна. Готуючи її, поставив мету: повинен обов’язково бути поліптих «Гетьманський шлях» і роботи, присвячені Шевченковим поезіям. Зібралося трохи більше, бо додалися сюди ще пейзажі «Ой, у полі три дороги широкії», «За байраком байрак», «Дорога до Тарасової гори». Гадаю, що вдалося концентровано показати основні роботи, які увійшли у ці два цикли.
— Шевченківський цикл робився спеціально, чи це був виплеск душі, підсумок пережитого?
— Почалося все з «Лілеї». Зовсім не було думки продовжувати тему, бо дуже важка ця справа. Художники написали про Шевченка величезну масу картин. І в цьому плані знайти своє відображення усього образу — важко та відповідально. Не так щось одним мазком сказано — і вже все нівелює, перетворює на карикатуру. Підхід до цієї теми у мене виношувався багато років. За «Лілеєю» з’явилися «Плач Катерини», потім «Три літа». Я ніколи не ставлю плани на свої картини. Можу починати писати одну, а в душі народжується щось інше — кидаю й починаю відтворювати те, що з’явилося зараз. Оцей білий «Спас» у мене вийшов як пісня. Молодий Шевченко, його надії, я побачив його білу постать як Спасителя, Пророка, який прийшов на нашу грішну землю. «Чумацький шлях» — це також пісня. Душі й серця. Отак я хотів показати Україну.
Хочу, щоб люди побачили, як я бачу світ. Це — не кон’юнктурна гонка. Іншими роботами можу виставлятися, на будь-якій виставці, і буде що сказати. Зараз дуже важливо, щоб поки руки мої теплі, мав можливість доводити свою справу далі. Відчуття того, що маю хоч на краплю уваги на цій землі, про яку пишу, можливо, буде найвищим заробітком — для душі, справедливості, врешті, для гідності.
— Оце зараз звернула увагу на те, що 1996 рік був багатим на триптихи. Чому так вийшло?
— Відраховуючи роботи на премію, десь 50 картин узяв із 1996-го року. Хоча й пізніші роки не були загубленими. Щодо триптихів. Вони складалися роками. Але саме тоді я побачив їх як триптихи. Робив картини по одній, і коли додавалася друга, третя, вони ставали закінченим образом. А до цього й виставлялися окремими роботами. Та хотілося зібрати їх разом, бачив, що не вистачає чогось. На минулорічній виставці у Лаврі якраз і зміг подати свої думки через триптихи. Бо скільки виставок не було, а було їх 35, ніколи, жодного разу, не міг виставити їх разом. Гадаю, що людям було б цікаво подивитися й «Купальські свята», і «Голос трави» — за поезіями Шевченка.
— Звідки живитесь?
— Щоразу я задаю собі задум більший, вищий і кожного разу, досягаючи, бачу: з’явилося чисте полотно... І знову потрібно шукати. Живлюся? Все- таки пам’ятаю про ті місця, де народився, де пройшли дитинство та юнацькі роки. Я і по сьогодні літаю над тими яворами, над старою хатою... Її тепер немає. Але в душі моїй, уяві залишилася. Стара дідова хата під соломою, із земляною долівкою та високою присьбою. На ній я, малий, пив тепле молоко, яке щедро давала нам наша корова- годувальниця Лиса, стара мудра тварина, яка випасала нас малих, хоча ми були впевнені, що це ми її пасемо. Літаю уві снах, мабуть, тому, що то — прямий зв’язок — ота мала батьківщина й велика Україна, то як серце, а то — тіло людське. І я повинен прийти, зустрітися з ним, злитися. Подільська земля — особливо мої місця — то, взагалі, диво. Де можна через оті пагорби перенести образ усієї нашої землі: оті, накладені, як нашарування людського буття, горбочок на горбочок, долина, бережечки... І з усіх бережків виходять джерельця, які втікають в одну річку, другу. Яка краса! Через роки, які відійшли, я фіксую, у якому раю жив. Осінь підходить — опадає листя, ми печемо картоплю. Наші діди і прадіди на цвинтарі лежать, ми ходили до них щодня, доторкуючись до тих огорожок, до тих вишеньок, що там росли. Ота материнка, серцевина моєї родини, яка перенесена до мого серця й зберігає в мені ту теплоту, дає постійну наснагу.
— І «Душа забутої людьми криниці», певно, має витоки ті ж самі.
— Пам’ять цупко тримає в пам’яті й душі спогад про те, як ми, діти, разом із висушеним, мов стара тополя, нашим дідом, ходили до викопаної ним криниці. Ми схилялися до її живого джерела, пили чисту, із запахом хвої та чебрецю воду. Йшли люди, пили ту воду, очищалися від тої гріховності людської. І до цього часу є ця криниця. Правда, вона тепер замулена, запущена. Але раз на рік, як ми добиваємося туди, хтось із нас, братів, чистить її. Бо там поруч корів пасуть, вона влізла в землю, пагорб посунувся через меліораційні рови... Все, як у нашому житті. Пам’ятаю, як ми сиділи з дідом, і він розповідав нам легенду, яка передавалося з роду в рід, про Золотого дуба у нашому Чорному лісі. І так виникла ідея показати душу старої, забутої криниці. Люди мають приходити до неї, щоб набиратися духовності, оживляти себе від землі. Але приходять пити, а забувають оберігати криницю, душу землі. А вода — це все живе. Через цю краплю, яка вийшла та з таким докором дивиться на нас, людей, хочу нагадати, щоб ми напиваючись живої води з криниці духу України, не забували про її ласку, про її очищення, про її джерело, щоб воно завжди було чистим, з холодною, життєдайною водою.
— Куди ви поспішаєте?
— Бачте, справа не в тому, що поспішаю. Мені дуже важко далася ця моя дорога, дуже не вистачає часу. І не в тому плані, що його хтось забирає. Відчуваю, що мене щось iзсередини гонить, що мені потрібно більше працювати біля мольберта. Маю що сказати, хочу чим більше написати.
— Ви знаєте, що ви дуже щасливий?
— Знаю. Кожен день дякую Богові за те, що він мені дав.
— Людина прийшла, подивилася ваші картини. І ви залишаєтесь надалі у її житті.
— Це ноша, яка постійно тяжіє на мені. За правду сказаного мною. То, мабуть, такий суддя, що з ним у порівнянні жодні художні ради, жодні написані слова — ніщо. Від серця до серця прокладається доріжка, яка має велике значення в людському спілкуванні.
Картина не обмежується рамцями. На перший погляд важко збагнути, яким чином суттєві чинники містяться за її межами. Маляр не переносить на полотно все, що його спонукало до творення, навпаки, він відбирає iз себе найголовніше, ідеї, уподобання, переконання, на чому й формується його індивідуальність. За допомогою пензля він утверджує саме те, що не є знаним для його сучасників. Усе інше він замовчує.
Камю якось сказав, що «усі ми каторжники на галері свого часу». Підтвердження цьому — творчість Валерія Франчука. Його виставки орієнтовані на тих, для кого мистецтво є нагальною проблемою, а не готовою відповіддю, суттєвим змаганням.
Добре, що його бачать. Добре, що ми наближаємося до визнання того, що маємо його.
