У підмосковному маєтку князів Юсупових Архангельському протягом двох днів проходив фестиваль «Російський стиль. Садиба. Джаз». У ньому брали участь 22 російські та зарубіжні групи, які грали на трьох, досить віддалених один від одного як територіально, так і за стилем, майданчиках.
На сцені «Партер» у нижній частині парку була «навколоджазова музика». І відкрив її у перший день фестивалю легендарний 70-літній Олексій Козлов зі своєю командою «Арсенал». А ще там грали харківсько-московський Lюк, електроскрипаль Олексій Айги та його гурт «4’33», BIG BAND Біллі Новіка, абсолютно неджазовий модний і прикольний «The Optimystica Orchestra» Євгена Федорова, група Лєри Гехнер, «Hi-tech Jazz» Олександра Ляпіна, грузинська «Insight» із Ніно Катамадзе.
У верхній частині музею- садиби у дворі великого панського будинку розташовувалася сцена «Аристократ». На ній грали російські та екс-російські метри, які запропонували традиційний або креативно-новаторський джаз, витриманий у російських виконавських або новаторських авторських, також російських, традиціях. Серед перших були Ігор і Олег Бутмани, Микола Левіновський, Георгій Гаранян, Ігор Бріль, Татевік Оганесян, В’ячеслав Горський і Сергій Манукян. Досить експериментально виглядали Аркадій Шилклопер, Сергій Пронь, Володимир Волков, Ігор Іванушкін, Андрій Кондаков.
Третій майданчик знаходився в зоні піших прогулянок, де артисти скромно «розважали» відпочиваючих.
У кулуарах фестивалю я поспілкувалася з єкатеринбурзьким трубачем Сергієм Пронєм і одним із ведучих майданчика «Аристократ» радіо- і концертним джазовим оглядачем Михайлом Мітропольським.
Мова йшла про відмінності в музичній технології російських, українських музикантів і західних (хоча багато хто з учасників фестивалю екс-росіяни).
С.П. — Америка — це переоцінка цінностей, і відразу втрата багатьох якостей, які мали силу тут. У людей, що приїздять із запасом атрибутики американського мислення і музичної технології, «не наше» можна легко простежити.
М.М. — Я навпаки вважаю, що російські музиканти, які виїхали за кордон, продовжують там презентувати російський джаз. І під час підготовки фестивалю Le Jazz я радив його французьким організаторам привозити не лише французьких музикантів, які мешкають на батьківщині, але й тих, хто працює в Америці або інших країнах. Вони все одно представляють Францію.
— По-моєму, ви висловили абсолютно протилежні думки.
С.П. — Я говорив нещодавно з Двоскіним (Віктор Двоскін, контрабасист, що працював із багатьма провідними російськими партнерами, та який із 1992 року мешкає в США. — Авт. ). Він домігся того, що запрошує американських суперзірок до себе «на халтури» — такий спосіб приробітку (не ті наші старі «халтури»), який з’являється тимчасово у зв’язку з відсутністю інших пропозицій. Так от, наші, виїхавши на Захід, знають 30 стандартів, а там професіонал повинен знати їх півтори тисячі, починаючи з будь-якої ноти. З іншого боку Андрій Кондаков, піаніст із Дніпропетровська, який багато років працює в Пітері й не раз на Заході, ділився, що після кожного спільного концерту з Ленні Уайтом (американський барабанщик. — Авт. ), той його ледве чи не до сліз доводив своєю критикою. Хоч Андрій грав натхненно і вкладав усю поезію. А Ленні говорив: навіщо, цього не треба, ти повинен просто знати і уміти те і те. І Андрій вимушений був стати на американські рейки і по них поїхати. Можна з різних боків оцінювати це питання, але я думаю, хоч де б людина була, якщо вона має особистісні якості, від неї сила струменить.
М.М. — Це проявляється і в академічній музиці. Музикант-виконавець, скажімо, на конкурсі може дозволити власні яскраві інтерпретації лише у випадку, якщо має серйозне відоме ім’я на світовій сцені, а інакше він не пройде до наступного туру, тому що це — не стандарт.
— А чи можна джазу навчитися?
С.П. — В якомусь розумінні — так. Адже є американська школа Берклі, з її навчальним конвеєром. Нещодавно в Ярославлі я грав у одному концерті з американським професором. Хлопці, яких він привіз, учаться в Америці. Вони всі мають якісь засмучені обличчя, і це — замість того, щоб радіти... У США джазова освіта почалася майже одночасно з нашою. Певні люди стали впроваджувати свої думки, методики, а десятки тисяч стали їх копіювати. Джаз став «ламатися», коли перестав бути музикою, що хвилює «фізиків», які хотіли в ньому відчути свободу: не в нотах, темі або красі мелодії, а в тому стані, що виникає. Якщо такий стан у виконавця є, він може виявитись у будь-якому пасажі.
М.М. — В освіті потрібно чітко розділити дві речі: перша — навчання ремеслу, яке підлягає точному розрахунку, має методики. Навчити «говорити» цією мовою можна. Але! Щоб нею говорити інтенсивно — цікаво, цінно — треба, щоб було що сказати. А от цьому, другому, як правило, не навчають. І виходить, що люди займаються музичним базіканням, і роблять це нерідко професійно, добротно, але при цьому нічого не відбувається. Виходить музикант і грає довге соло етюдного характеру. Зараз це вміють робити багато хто з музикантів, але, як говорить Олексій Баташев (джазовий музикознавець. — Авт. ), «артефакт є? — його немає». Про це можна розказати, показати приклади, як це буває. І у людини натхнення може народитися, викристалізуватися... Але головне, щоб музикант про це хоча б підозрював!
С.П. — Якщо Бог при зачатті на дитину подивився, то талант проявиться, якщо ж ні, то можна цю людину й не навчати.
М.М. — Юрій Павлович Козирєв (засновник славнозвісної Московської джазової студії, більше відомої як Коледж імпровізаційної музики. — Авт. ) говорив, що ми не створюємо талантів, а вчимо ремеслу. І далі, якщо у музиканта є здібності, він їх покаже. Анатоль Франс говорив, що талант без майстерності не має можливості проявитися. Але ще більш жахливим, по-моєму, є вияв майстерності без таланту. Хоча ми знаємо випадки в джазовій історії, коли талант без особливої майстерності однак проявлявся: Ерл Гарнер, Телоніус Монк.
С.П. — Раніше джаз був інтуїтивним, не було ні систем, ні традицій, нічого не було. А коли джаз став «науковим», таємниця творчості стала втрачатися. Наприклад, академічних композиторів учать «розвитку матеріалу». Адже є композитори, які написали безліч симфоній, що прозвучали усього один раз — під час іспиту, і вони все знали досконало, але не могли зворушити слухачів. Так от, по-моєму, джаз — це дуже «музична музика».
— Існує думка про стагнацію джазового процесу на пострадянському просторі...
М.М. — Згодний, але це провина не музикантів, а суспільства, в якому немає попиту на творчу складову. Люди щосили намагаються просто виживати. І на мистецтво, що вимагає простої зупинки та уваги, не залишається ані часу, ані сил. Люди споживають музику на ходу: в транспорті, магазинах. Її треба слухати інакше. Мій тато ходив до консерваторії раз на тиждень, вважав, що цього досить, адже потрібен час для осмислення почутого, відчуттів, переживань. А зараз музика стала простим фоном і так сприймається більшістю людей, які її споживають. Багато хто говорить: я хочу слухати музику, яка б приносила радість, бо все інше життя — темрява. А по-моєму, мистецтво не обов’язково має приносити радість. У нього ширші завдання. Наш музикант, який працював в успішному колективі й рік тому емігрував до Німеччини, сказав мені, що поїхав, бо йому набридло жити в хамстві, просто перемістився туди, де це також є, але в меншій мірі. Ще один мій приятель, професор, успішний музикант, живе в Осло, забезпечена людина, і музика його передає цю забезпеченість. Вона художньо хороша, але без цих наших страждань. Страждання Христа спонукали людство до створення шедеврів протягом останніх двох тисяч років. Але життя в хамстві — це не ті страждання, які можуть надихнути на творчість...
