Знаменитий італійський режисер, чиї твори давно стали класикою театру та кіно XX сторіччя (зняв такі відомі фільми, як «Приборкання непокірної», «Ромео і Джульєтта», «Гамлет», «Чай із Муссоліні», «Каллас назавжди»), зберігає завидну працездатність, випускаючи в останні роки по декілька нових постановок. Однак і особисте спілкування з публікою Франко Дзеффіреллі уміє перетворити на спектакль.Нещодавно в московському Кремлівському палаці він презентував публіці оперу «Паяци» Руджеро Леонкавалло.
Співпраця Франко Дзеффіреллі з «Постмодерн-театром» дозволила росіянам побачити найцікавіші нові вистави майстра: «Травіату», несхожу на його ж власну неперевершену кіноверсію 80-х, а також «Аїду», абсолютно несподівано перетворену з блокбастера на інтимну драму трьох головних персонажів. «Паяци» Дзеффіреллі — класичний зразок італійського веризму: художньої течії початку ХХ сторіччя, яка шукала максимальної правдоподібності сценічних подій. Про правду життя та мистецтва Дзеффіреллі й говорив на прес- конференції, пише gzt.ru.
У «Паяцах» правдоподібності хоч відбавляй: сюжет базується на реальному побутовому злочині, про який композитор вичитав у якійсь газеті: чоловік зарізав дружину за зраду. Пікантність полягала в тому, що всі учасники драми були професійними акторами й убивство сталося на сцені, під час вистави.
«Такого в театрі раніше не було, це абсолютно нова ситуація, за яку відразу вхопилися найбільші інтелектуали нового сторіччя», — заявив Дзеффіреллі, пояснюючи, чим його знову зацікавили вже багато разів поставлені ним же самим «Паяци». Гостроту цієї художньої знахідки Дзеффіреллі бачить у тому, що вона пронизливо оголяє відносність понять ілюзії та реальності, тобто категорій, маніпуляції якими призвели до найбільших трагедій ХХ сторіччя. «Публіка, яка дивилася цю виставу, спочатку не зрозуміла, що вбивство сталося насправді, всі подумали, що актори прекрасно розіграли і його, і сварку, яка йому передувала, — зазначив режисер. — Мене завжди захоплювала ця драматична тема плутанини ілюзорного та реального. Сьогодні вона здається мені надзвичайно актуальною, і я спробував, наскільки це можливо, загострити її в новій виставі».
Заговоривши про актуальність мистецтва, Дзеффіреллі спровокував запитання про те, як він ставиться до напрямків сучасної режисури, в яких оперних героїв переодягають у костюми наших сучасників, а до музики підверстують сьогочасні події.
«Кожне нове покоління прагне самоствердитися, зробивши вигляд, що до нього ніхто не створив нічого цінного, і замінюючи все колишнє чимось новим, — заявив Дзеффіреллі. — Це природно, я й сам у молодості був повний прагнень усе поміняти. Але це — велика помилка. Річ у тім, що опера — це не лише музика, але й слова, смисл ситуацій, заради яких музику написано. Якщо в «Аїді» виводити Гітлера, то це буде вже не «Аїда». Мені не чужі сучасні прийоми режисури, я застосовую нові театральні технології. Але я, очевидно, залишаюся останнім, хто ставить опери так, як їх написано, вже пробачте за нескромність».
Його театральна кар’єра почалася з участі в постановці п’єси Чехова «Три сестри», яку готував великий Лукіно Вісконті. Передусім Дзеффіреллі захопився російською літературою, відзначивши її глибину й пожартувавши, що російська мова складнувата для того, щоб легко проникнути в цю безодню. А потім, розвиваючи тему, звеличив оперне мистецтво як мультикультурне і зазначив, що нинішні «Паяци» — результат роботи міжнародної команди, в якій зайнято музикантів, художників, продюсерів і технічний персонал із усіх кінців світу.
— Вашу автобіографічну книгу досі не видано в Італії. Чому?
— Книгу було написано англійською мовою (на прохання американців). В Італії мене недолюблюють, бо я займаю дуже ліберальну позицію. Я демократ і багато кому не подобаються мої погляди, — сказав у інтерв’ю Дзеффіреллі «Театралу». — Книга вийшла майже 15 років тому й досі користується величезним успіхом у світі. Нині готуюся до того, щоб видати свій життєпис італійською мовою, і вона буде більш повною, аніж її перший варіант.
— Що значить для вас бути флорентійцем?
— Якщо ти народився у Флоренції, то з дитинства звикаєш до краси навколо себе й просто перестаєш її помічати. Я для себе відкрив безліч міст світу, а Флоренцію мені показали мої друзі-іноземці. Але патріотизм я вважаю абсолютно антигуманною річчю. Патріотизм обмежує свободу. Душа повинна літати, не знаючи ніяких кордонів.
— Ви двічі обиралися до італійського парламенту. Що ви шукали в політиці?
— Створюючи витвір мистецтва, митець не має права орієнтуватися на будь-які політичні погляди. Але 1994 року завалилася вся демократична система в Італії. Комуністам вдалося перемогти, знищивши всі демократичні партії, які були присутні в парламенті. У той момент Сильвіо Берлусконі зібрав своїх друзів і поставив питання: «Невже ми дозволимо Італії впасти в комуністичне провалля?». І тоді ми всі пішли на вибори. Я переміг із величезною перевагою, набравши 66% голосів. Нам вдалося захистити Італію від комуністичної чуми. Тепер все це, на щастя, вже в минулому...
— Скажіть-но, а що зрежисувати легше — фільм, виставу чи власне життя?
— Мені не дано режисирувати власне життя. Це — справа Господа. Я лише можу трохи варіювати події. В усіх своїх вчинках я завжди керуюся лише емоціями. Ні гроші, ні якісь інші міркування не можуть вплинути на моє рішення. Якщо з’ясується, що рішення виявилося помилковим, я вибачуся. Але наступного разу знову вчиню так, як підкажуть мені почуття.
— У чому суть вашого режисерського методу? Як вам вдавалося приборкувати норов знаменитих оперних примадонн?
— Сутність одна — це любов. Коли я чую музику, я підкоряюся їй інстинктивно. Музика — це диво, це вічність. Опера — найпрекрасніше з мистецтв. А примадонн, які мають видобувати з своєї плоті часом замежні ноти, я гадаю, потрібно пожаліти. В момент творчості людина хоче домогтися найкращого результату, і від неймовірного стресу вона може кричати та скандалити. А за пару хвилин, коли всі сценічні випробування позаду, в ній прокидається янгольська вдача. Я люблю співаків. Я захоплююся ними.
— Яку рису своєї вдачі ви вважаєте визначальною?
— Терпець. Без терпцю нічого не вийде навіть у найталановитішого митця...
— Чи це правда, що нині люди скупо виражають свої почуття?
— На жаль, це правда. Сьогодні світ прагне до глобалізації. Люди в більшій мірі зосереджені на своїх інтелектуальних можливостях і все менше часу й сил віддають емоціям. Це трагічно! Почуття — найважливіша річ у житті. Раніше, коли люди частіше прислухалися до свого серця, вони створювали неймовірні шедеври. Зараз створюються лише комп’ютери та мобільні телефони.
— Що вам ближче — театр чи кіно?
— Мені важко зробити вибір. За все життя в мене було лише дві дружини — кіно й опера. Коли одна починає набридати, я йду до іншої.
