І ось, після капітального ремонту та реконструктивно-оздоблювальних робіт, театр відчинив двері оновленої та модернізованої зали. На маленьких та дорослих глядачів чекали відразу дві прем’єрні вистави: казка для сімейного перегляду «Їжачок із туману» за С.Козловим та філософська притча для дорослих «Чевенгур» за А.Платоновим. Обидві роботи створені відомим харків’янам творчим тандемом у складі головного режисера театру Оксани Дмитрієвої та головного художника Наталії Денисової.
Сюжет «Їжачка із туману» добре знайомий за мультфільмом Ю. Норштейна, — чарівна історія, у персонажах якої можна легко впізнати кожного з нас, із нашими очікуваннями, сподіваннями, ідеями та мріями. Маленькі глядачі із захопленням дивилися про пригоди Їжачка (Тетяна Тумасянц) та його друзів: Ведмежа (В’ячеслав Гіндін), Зайця (Олександр Маркін), Ослика і Мураху (Геннадій Гуріненко). На сцені ніби паралельно існують два світи — казковий світ фантазій ляльок та світ недитячих роздумів їхніх живих втілень. Вдале сполучення виразних засобів оформлення сценічного простору, використання технологічних прийомів, звукових ефектів та водночас глибоко драматичного перетворення робить виставу цікавою для глядачів будь-якого віку.
Світла та оптимістична історія Їжачка та його друзів зовсім не схожа на іншу виставу-прем’єру — «Чевенгур». Андрій Платонов — письменник із цікавою літературною манерою, яку втілити на сцені непросто. Але Оксана Дмитрієва (є також автором інсценування роману «Чевенгур») разом із художником-постановником Наталією Денисовою та композитором Олегом Кадановим створили свій власний платонівський всесвіт. Містечко Чевенгур — це платонівська країна-утопія. Головний герой, Саша Дванов (Артем Вусик), — правдошукач, людина благородна, чиста душею, духовно красива та відкрита світу. Він шукає ідеальне життя. «Більшовик повинен мати порожнє серце, щоб туди все могло поміститися» — девіз Саші. Йому ніби протистоїть Степан Копенкін (В’ячеслав Гіндін) — невтомний боєць, який до самозречення буде боротися за ідею, а не просто пасивно шукати її.
Вся вистава — це грандіозне зіткнення майже дитячих натхнень юнацького романтизму Саші Дванова і найгостріших тривог Степана Копенкіна, що були ним виношені й вистраждані в роки війни та революції. Для героїв комунізм — це лише мірило моральності й совісті, шлях до вічності, небесної губернії, а не політична система. Світ вистави — космічний, і сюжет на сцені ніби прориває рамки буденності та стає міфологічним висловлюванням про пошук щастя і сенсу життя.
Вистава позбавлена живого плану. Виключно ляльки розповідають нам цю історію. Різні — великі та маленькі, старі та молоді, але завжди невимовно ніжні та одинокі, приречені на неможливість самостійно змінити ані себе, ані навколишній світ, якнайкраще створюють ілюзію всесвітньої самотності та приреченості на поразку в пошуку щастя.
Лаконічне оформлення сценічного простору, мінімалізм у колірному рішенні (домінування чорного та сірого) також ніби створені режисером та сценографом для відтінення надскладного тексту. Проте режисер не залишає нас без запитань — на сцені раз по раз з’являється самотня риба-скелет, або раптово оживають жерстяні лійки, що нудьгували з боків сцени... Насиченими та рельєфними вийшли образи Пиюсі, Титич-Бога та Пашинцева у виконанні Олександра Коваля; якою ніжною та жіночною була Соня Ольги Коваль; як точно та виразно розмалювали свої образи Ольга Мохленко (Клавдія), Олександр Маркін (Прошка Дванов) та Геннадій Гуріненко (Чепурний)... Кожен з акторів проживає зі своїми героями маленьке життя, наділяючи їх унікальними якостями та характерами... і ляльки ніби оживають у їхніх руках, щоби й нас — глядачів — також оживити до нових думок та відчуттів.
