Нечасто, але трапляються в репертуарних планах столичних театрів різні збіги, які частенько пояснюються підвищеним нині попитом на класику. Але, щонайменше, цікавим виявився казус «подвійного влучання» в п’єсу досить сумнівних художніх якостей «Чоловік і Вічність» молодого білоруського драматурга Андрія Курейчика, яку поставлено на сценах Молодого театру і ТЮГу.
Офіційно Курейчик із драматургією начебто «зав’язав», залишивши в спадщину два десятки сценаріїв і п’єс, найпопулярніша з яких, мабуть, «Виконавець бажань». Цю фантастичну історію про чоловіка і дружину, які за примхою підступних янголів на деякий час міняються тілами одне з одним, було перетворено автором на глянсовий триквел «Кохання-зітхання», який став одним із найуспішніших проектів російського кінематографа.
У «Людині та Вічності» теж можна, але вже з надзвичайним зусиллям, виявити заявку на касову для бенефісу виставу, не витіювату за формою та з претензією на глибину — за своїм сенсом. Власне, в назву вже винесено і тему, і конфлікт, і центральних героїв, взятих напрокат із середньовічного мораліте: якась абстрактна Людина після смерті відчайдушно прагне потрапити у вічність, точніше порозумітися з навіженою пані Вічністю, яка наближає виключно геніїв та інших «славетних людей». Пропхатися до обраних йому береться допомогти Продюсер, який подібний на верткого біса, а заважає дряхле Небуття, яке теж суворо дотримується чисельності своїх лав. Здавалося б, ідея непогана, але втілення її досить посереднє. Вся п’єса, власне кажучи, є набором із більш-менш дотепних реприз, скетчів, начерків, сольних номерів чи комічних дуетів, які, до того ж, як тріщинами, помережані безліччю логічних невправностей упереміш із дивною єрессю. Чого лише варта згадка про Казимира Малевича та інших авангардистів-модерністів як про шарлатанів мистецтва, абсолютно даремно допущених до сонму великих? Аби сподобатися обивателеві, Курейчик стає апологетом і глашатаєм його нехитрої філософії, і театру, власне, пропонуючи цей дієвий рецепт популярності.
Щодо вистави в Молодому театрі, то навряд чи вдасться переконливо припустити, чому режисер Тарас Криворученко спинився саме на «Людині та Вічності». Всі численні вади тексту перекочували до вистави, до того ж посилилися відверто халтурною режисерською роботою, судячи за результатом, яка зводилася до того, щоб не заважати акторам імпровізувати в рамках запропонованої ситуації. Органіка, шарм і почуття гумору виконавців у цій сценічній нісенітниці, на жаль, розтрачуються вхолосту — відсутність хоча б дещо виразної режисерської концепції не можна компенсувати старанним комікуванням.
Зате в Театрі юного глядача на Липках режисер Ірина Стежка, яка, до речі, минулого сезону вже випустила виставу «Обережно — жінки!» авторства того ж таки Курейчика, до «Людини і Вічності» поставилася набагато відповідальніше та практичніше. Вона вигадала свою виставу за мотивами літературного екзерсису драматурга, де лише можна корегувати, уточнювати, прояснювати для акторів та глядачів мотиви тих чи інших вчинків, причини та наслідки подій, їхні явні та приховані сенси, словом, усе те, що часом лише пунктирно намічене, але так остаточно й не виписане в п’єсі (хоча Малевича та «іже з ним» режисер так і не реабілітувала)...
Спектакль вийшов на подив пропорційним: смішного тут якраз стільки, щоб не знудитися, розмірковуючи про високе, а серйозного — щоб вистачило усвідомити речі досить принципові. Для буквальної ілюстрації деяких ідей дієвою виявилася величезна завіса-екран. Навіжена й непостійна пані Вічність (Ірина Лановенко), раз у раз спантеличує Людину (Костянтин Попудренко) надмірно складними запитаннями, попутно з’ясовуючи, що життя той прожив похапцем, суєтно ганяючись за міражами. І ніби на підтвердження своїх висновків Вічність час від часу дає можливість поглянути Людині на прекрасні, але змарновані миті — виникає відеоряд: пейзажі з висоти пташиного польоту, ідилічні картини природи, квіти, які розпускаються на очах, картини майстрів Відродження... Таких споглядальних пауз у виставі буде кілька, але навіть вони не в змозі змінити або хоч би напоумити Людину — все одно вона зробить спробу прорватися у вічність як великий політик, юродствуючи, кривляючись, стрясаючи повітря гучними словами та брехливими обіцянками. І в цій частині вистави, звичайно, доречнішою була б сатирична карикатура, а не безтурботна клоунада... Не скажу, що театру вдалося повністю компенсувати всі прорахунки драматургії, хоча зусиль до цього докладено чимало. Адже навіть фінал Ірина Стежка переписала, щоб у Людини була можливість, прозрівши, проректи: «Вічність — це я!» і заново з’явитися на світ гладким великоротим немовлям. І виглядає це цілком переконливо.
