Ще кілька років тому в Чернівцях щорічно проводився Міжнародний конкурс виконавців естрадної пісні імені Володимира Івасюка, тому його пісні можна було почути від молодих співаків із різних країн світу. На жаль, з різних причин і цей конкурс припинив своє існування. А пісні Володимира Івасюка час від часу все ж прориваються в теле- й радіоефір, особливо ж — невмируща «Червона рута». Але Івасюк, який прожив дуже коротке — всього 30 років — життя, написав набагато більше пісень — понад 100. Їх співали на Буковині, де композитор народився й виріс, у Львові, де він навчався в консерваторії, в Україні й усьому неозорому Радянському Союзі, тобто від Карпат і до Камчатки, а ще на Кубі й далекому австралійському континенті, причому не лише українці за походженням, для яких в ті далекі 70-і роки творчість молодого Івасюка була, як ковток живої води, а кубинка Нерейда Нерайхо, угорець Янош Коош, польський ансамбль «Но то цо». І це були в своїх країнах дуже популярні виконавці! Співали білоруські «Песняри» і грузинська «Орера», співав Йосип Кобзон і Едіта П'єха. Але першою і найкращою виконавицею більшості пісень була Софія Ротару.
Софія також народилася на Буковині. Співати почала змалечку. А перший справжній успіх випав дівчині у 1964 році, на республіканському огляді художньої самодіяльності — вона стала його переможцем, і її назвали «буковинським соловейком». Наступного 1965 року Софія Ротару брала участь у святковому концерті на сцені Жовтневого палацу з'їздів на честь 25-річчя возз'єднання Буковини в єдиній Українській державі. Як згадує учасниця того концерту науковець Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Валентина Діденко, вона пам'ятає, що в цьому концерті брав участь і вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка» з містечка Кіцмань. А керував цим ансамблем, був автором кількох пісень і грав на багатьох інструментах юний Володя Івасюк. Йому тоді було всього 16.
Минуло ще трохи часу, й про Софію Ротару заговорив увесь світ. Це сталося в 1968 році на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Болгарії. Співачка з Буковини у конкурсі вокалістів завоювала велику золоту медаль і звання лауреата. Мало не всі газети в Радянському Союзі наступного дня вийшли з її портретом на першій сторінці під заголовком: «Софія підкорила Софію!» (Мається на увазі столицю Болгарії)
У Володимира Івасюка успіхи скромніші: він перейшов на другий курс Чернівецького медичного інституту, також бере участь у художній самодіяльності, зокрема, в ансамблі «Карпати», очолюваному молодим і талановитим композитором Валерієм Громцевим. У його доробку — кілька пісень, зокрема, «Я піду в далекі гори», з якою він виступив у програмі Республіканського телебачення, а виступ у популярній радіопередачі «Від суботи до суботи» викликає до нього справжній інтерес — йому починають писати листи, просити ноти. Чи думає він тоді про те, що невдовзі Софія Ротару співатиме і його пісні? Вочевидь, ні, бо Ротару вже була зіркою й виконувала твори громадянського звучання та народні пісні.
Ось як пише Михайло Івасюк у повісті «Монолог перед обличчям сина»: «Софія на сцені. Вона виконує дуже популярну пісню «Степом, степом...» А. Пашкевича. То надзвичайне, неперевершене виконання — стільки душевної сили вкладено в нього, що зал перестає дихати. Коли пісня затихає, Володя нахиляється до мене з палаючим від збудження обличчям і мовить упівголоса:
— Такої інтерпретації я ще не чув. Просто забуваю про мелодію й слова, бачу тільки душу Софії Ротару, таку ж прекрасну, як і ця пісня».
Володимир Івасюк нову свою пісню «Відлуння твоїх кроків» віддає Лідії Відаш, яка разом із Софією Ротару навчалася в Чернівецькому музичному училищі, Лідія виступає з нею на Республіканському радіо.
Але настає 1970 рік — вікопомний для історії української пісні. 13 вересня в телепрограмі «Камертон доброго настрою» Володимир Івасюк і викладач педучилища Олена Кузнецова виконують пісні «Червона рута» і «Водограй». Цікаво, що в тій програмі брала участь — на завершення! — Софія Ротару, яка також виконувала дві пісні — молдавську народну і болгарську «Море».
«Червона рута» приносить молодому авторові справжню славу. Вона стає переможцем першого в історії радянського телебачення хіт-параду «Песня 71». А український режисер Роман Олексів знімає музичний фільм, назву якому дає Івасюкова пісня. Героїню фільму — Оксану — грає, а точніше буде сказати, співає Софія Ротару. У фільмі знімався також вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка» — його соліст Василь Зінкевич був у ролі героя фільму, й саме йому випало виконувати «Червону руту». Ротару в дуеті із Зінкевичем виконувала «Водограй». Якби в ті далекі часи в СРСР складали рейтинги фільмів, без сумніву, цей мав би найвищий. Його показували навіть на ВДНГ СРСР у Москві й кілька разів на прохання відвідувачів повторювали — про це згадує відомий український поет, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Степан Пушик.
Тоді ж, у 1971-му, в Чернівецькій обласній філармонії розпочинає свою творчу діяльність вокально-інструментальний ансамбль «Червона рута», створений талановитим музикантом Анатолієм Євдокименком. Солістка — Софія Ротару. В її репертуарі — пісня, яка дала ансамблю назву, та «Водограй». Про цей період творчості сама Софія Ротару згодом сказала: «Я дуже вдячна долі за те, що мені пощастило почати своє життя в мистецтві разом із таким яскравим, великим, самобутнім талантом», — маючи на увазі Володимира Івасюка.
Володимир же продовжує навчатися в медичному інституті, що забирає в нього увесь час. І все ж після успіху «Червоної рути» й «Водограю» все більше замислюється над тим, щоб зайнятися музикою професійно. Саме в той період разом із поетом- черкащанином Василем Марсюком працює над піснею «Дві скрипки». Це дивовижна пісня, в якій вдало поєдналися гуцульський і східноукраїнський мелоси: обидва були близькі Володимиру генетично — батько у нього буковинець, мати — із Запоріжжя. Сам Володимир вважав цей твір дуже важливим для себе, програмним. Згодом, коли писав заявку у фірму «Мелодія» на видання платівки, то підкреслював, що митець віддає людям «снів своїх красу» — саме такі слова є в пісні. Доречно буде сказати, що в архіві композитора збереглося 12 варіантів тексту з його правками. Не менш вимогливо він працював і над мелодією. Певно, тому так важливо було для нього, щоб цю пісню виконала Софія Ротару. Настільки важливо, що запис про це зробив 26 червня 1972 року у своєму щоденнику навіть батько композитора. Він писав, що Софія поки що не дала згоди виконувати цю пісню, а через два дні, тобто 28 червня, має бути її прем’єра на місцевому телебаченні. І наступного дня Михайло Григорович починає шукати соліста ансамблю «Смерічка» Назарія Яремчука, який так само мав прекрасні вокальні дані, щоб він виконав «Дві скрипки». Дізнався, що Яремчук на практиці в одному з буковинських сіл (той навчався в університеті) й готовий був взяти таксі, щоб поїхати за співаком, а тут син повідомив, що Софія буде співати. І батько, для якого успіх сина важив дуже багато, записує в щоденнику так: «Ура! Софія погодилась!»
То був прямий ефір, юний композитор сам акомпанував співачці. Залишилися тільки фотографії, зняті інженером телебачення Віктором Ожогіним, і аудіозапис пісні, зроблений Василем Стріховичем. Але цей виступ запам’ятався глядачам на довгі роки.
А ось фрагмент з листа матері Володимира Івасюка Софії Іванівни: «Соня в красивому червоному платті вийшла під оплески з піснею «Пісня буде поміж нас» — добре виконала, гарно музично оформили. Останню пісню вона виконала «О, сизокрилий птах» і пішла. Її викликали, й вона красиво, грайливо виконала «Водограй». Від концерту, який тримав публіку в напруженні, залишилось цілісне, сильне, приємне враження (не соромно, що вони називаються «Червона рута»). Лист написаний 19 березня 1973 року. Володимир уже жив у Львові.
«Коли напишу пісню, то Софія завжди виконає її так, як я задумав, як треба її виконувати», — відповів Івасюк на запитання польського журналу «Пшиязнь» після переможного виступу Софії Ротару на дуже престижному конкурсі естрадної пісні в польському місті Сопоті у 1974 році, на якому вона виконувала пісню «Водограй». «Двоє популярних» — так назвала тоді польська преса їхнiй творчий дует.
У 1975 році в Києві Івасюк і Ротару записують пісні для платівки-гіганта. Як згадувала молодша сестра Володі Оксана, яка була тоді з братом і все бачила на власні очі, «Софія прилетіла на запис. Ми зустрічали її в аеропорту. І дорогою в таксі Володя показував їй пісні. Вона була втомлена перельотом і мовчки слухала, здавалося, не зовсім уважно. Коли ж запис відбувся, бездоганність виконання вразила самого автора».
На жаль, будучи одним із найпопулярніших композиторів, Володимир, згідно з існуючими тоді в СРСР законами, вважався лише «самодіяльним автором», отже, не мав права на випуск платівки-гіганта. Вона вийшла тільки наприкінці 1977 року завдяки великим зусиллям і не без втручання Софії Ротару, яка, відвідавши як почесний гість конкурс «Сопот-77», на сцені Лісної опери знову виконала пісню Володимира Івасюка «У долі своя весна». Як згадував відомий поет-пісняр Юрій Рибчинський, автор тексту цієї пісні, Володимир спочатку почув, як виконує «У долі...» ансамбль «Песняри», дуже відомий колектив. «Сама по собі пісня сподобалась аудиторії в такому вигляді, але цей «танцювальний» успіх убивав у пісні багато: зміст музики й слів, драматургію почуттів.
— Я боюся, що після них усі так почнуть співати, — сказав Володя.
— Тобі не подобається? — спитав його.
— Старий, це може бути. Але тільки в одному «примірнику»! — І похмуро додав: — Швидше б Соня її заспівала.
Софія Ротару заспівала в Сопоті. І Володя подзвонив мені зі Львова й радісно сказав:
— Ти чув, старий! Ну як?!
Але це було риторичне запитання».
Як високо цінував Івасюк Софію Ротару, засвідчує їхня співпраця над фільмом «Пісня завжди з нами», зйомки якого відбувалися на Буковині в 1975 році. Ротару виконувала в цьому фільмі шiсть пісень Володимира, зокрема, «Дві скрипки», «Колиска вітру», «Два персні» та інші. Фільм був у плані знімальної студії, все йшло згідно з планом. Але ось Володимир отримує листа від редактора «Укртелефільму» Світлани Світличної, в якому та просить композитора втрутитися в події, бо «нагорі» з’явилась ідея «доручити» виконання пісень Івасюка іншій співачці (цей лист зберігається у фондах музею композитора в Чернівцях). І Володимир пише у відповідь: «Скільки я не оглядався навкруги, ніхто не може зробити так, як Софія». Фільм вийшов на екрани Центрального телебачення 1 січня 1976 року і мав величезний успіх. Володя дивився фільм у Чернівцях разом із батьками у свого друга і творчого побратима Василя Стріховича — у того уже був кольоровий телевізор, а в батьків ще не було.
Михайло Івасюк писав у повісті про сина так: «Софія Ротару була тією доброю силою, що, переймаючись Володиним натхненням, стала могутньою ланкою, яка міцно зв’язувала творчість Володі з широкими масами народу. Володя був захоплений абсолютною музикальністю Софії Ротару. В її устах твори Володі, сповнені людяності, задушевності, драматизму, стають дивом, яке ми називаємо гарним словом — МИСТЕЦТВО».
І хоч Володимир жив у Львові й у нього було чимало проблем, а Софія вже працювала в Ялті, їхні творчі зв’язки не переривалися ніколи. У інтерв’ю радіопрограмі «Мандрівний меридіан» у 1978 році на запитання журналістки Марти Кінасевич, для кого він пише пісні, композитор відповів, що на замовлення не пише, але «буває так, що вже з самого початку ти знаєш, до кого звернешся після написання цієї пісні. Так у мене багато разів було із Софією Ротару».
Відомий український співак, шевченківський лауреат Василь Зінкевич, побратим Володимира Івасюка, згадував: «Особливим було його ставлення до Софії Ротару — любив її надзвичайно. Власне, для неї писав. Я вважаю, що цей творчий дует був унікальним явищем на нашій естраді».
На жаль, натхненний лет українського пісенного генія був перерваний передчасною й несправедливою загибеллю — у квітні 1979 року Володимира Івасюка не стало. Ім’я композитора в офіційних колах промовлялося із зневагою, навколо нього було чимало наклепів, брехні, метушні. Це було важко пережити насамперед родині й тим, хто співпрацював із ним. Але ось у 1983 році у видавництві «Мелодія» зусиллями багатьох людей удається підготувати книжку його пісень. І ця книжка виходить — з передмовою Софії Ротару. Це був справжній вчинок! На сьогодні книжка — бібліографічна рідкість.
У своєму інтерв’ю Чернівецькому телебаченню в березні 1988 року Софія Михайлівна сказала так: « Володя одним із перших в українській естраді зумів органічно поєднати народний мелос із сучасною інтерпретацією й одержати таку яскраву, незвичайну, неповторну музику.
Володя був моїм композитором. Всі пісні, які він писав, одразу ставали моїми. Мені нічого не треба було придумувати, все відбувалося само собою, немовби ця мелодія жила в мені, була моєю і хтось просто торкнувся струн моєї душі — й вони зазвучали.
З ним було легко, з ним було радісно працювати. Він був добрим, він був щедрим. Рідко буває в житті, щоб так поєднувались краса зовнішня й душевна. Не знаю, як би склалася моя творча доля, якби ми розминулися з композитором Володимиром Івасюком».
Софія Ротару, в репертуарі якої й сьогодні є пісні Івасюка, виконуючи їх, доторком свого величезного таланту завжди пробуджує в нас найкращі людські почуття.
