Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Джамала: «Мрію, щоб українська музика була інтегрована у світову»

Cпівачка — про громадянську позицію, експансію українських виконавців на Захід і Схід та музику
5 квітня, 2013 - 11:19
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

 Представлення відео на пісню «Кактус», онлайн-концерт-презентація нового альбому All or Nothing/ «Все або нічого», сольний концерт у столичному Жовтневому палаці 26 квітня — ці події стали інфоприводом для зустрічі зі співачкою ДЖАМАЛОЮ. Хоча з нею і без них цікаво розмовляти — вона завжди має що сказати!

— Я втілила головну жіночу роль — Ольги Левицької, української актриси, співачки, в фільмі Олеся Саніна «Поводир». (Прекрасне українське кіно! Незабаром — прем’єра!) А поводиря кобзаря зіграв Антон Гріль, онук відомого українського художника Богдана Сороки. Коли ми вперше зустрілися, хлопець сказав, що знає про Джамалу від дідуся (малий живе в Штатах). «А звідкіля знає про мене твій дідусь?» — поцікавилася я. «Прочитав у газеті «День», — почула у відповідь. Це — перший випадок, коли про мене дізнаються не з виступів, ротації пісень на радіо чи ТБ, а з друкованого видання, де інтерв’ю стало резонансним.

— Нещодавно ви виконували Гімн України перед боксерським поєдинком В’ячеслава Узелкова і Дуду Енгумбу. Що тоді відчували?

— Це вдруге виконувала Гімн публічно. Щоправда, вперше а капелла і на рингу. Скажу щиро: давно так не хвилювалася... Напередодні переглянула багато відео — хто і як співав «Ще не вмерла України» на відкритті найрізноманітніших турнірів.

Наш Гімн доволі статичний, написаний у стилі маршу. Якщо його порівнювати зі співочим американським, то в останньому є де «розвернутися», що, власне, Арета Франклін, Бейонсе й робили. А тут складно було привнести щось своє, не змінивши при цьому мелодію та суті взагалі. Тож я вирішила просто вкласти своє серце — щоби кожне слово пройшло через мене.

Здебільшого було приємно читати коментарі від глядачів на моїй сторінці в Facebook. Хтось писав про життєствердне виконання. Інший — про надію, яку подарувала своїм співом. Щоправда, ще хтось — про те, що заспівала український Гімн на американську манеру. Давайте визначимося: що мається на увазі? Просто вміння співати? А хіба бездушно розспівувати ноти вважалося б українською манерою? Я заспівала так, як відчувала. Коли виконувала Гімн, хотілося плакати. Так само на очах виступають сльози, коли співаю українські народні або кримськотатарські пісні. Навіть не знаю, чому.

— На вашій сторінці в Facebook є фото з лідером кримських татар Мустафою Джамілєвим. Підтримуєте стосунки з ним чи просто знайомі?

— Довгий час мій тато був головою мусульманської спільноти в Малоріченському, звідкіля я родом. Якраз в цей період він познайомився з Мустафою Джамілєвим і Рефатом Чубаровим. Відповідно я як його дитина їх теж знала, оскільки виступала на багатьох кримськотатарських святах. Тільки згодом усвідомила масштаби обох. Наприклад, мене завжди захоплювало те, що Рефат Чубаров говорив українською. Як і сам Мустафа Джамілєв, більша половина життя якого пройшла в боротьбі. Й у боротьбі воно продовжується.

Коли повернулася з «Нової хвилі» з Юрмали, надійшли вітальні телеграми від Джамілєва і Чубарова. Було приємно, що помітили мою перемогу.

— У Криму є багато українців. Але довгий час вони, на відміну від кримських татар, не демонстрували солідарності у відстоюванні своїх прав. Тому й народився такий сумний жарт, мовляв, що українці на Кримському півострові — то кримські татари.

— Ми, кримські татари, багато чого здобули за часів незалежності України. Нещодавно відвідувала батьків. Паралельно погодилася дати інтерв’ю для програм кримськотатарського радіо й телебачення, які з’явилися за останні кілька років. Мати можливість залишатися собою — це щастя!

— 18 травня минулого року в тому ж Facebook ви написали, що сумуєте разом зі своїм народом — у цей день 1944-го було депортовано понад 180 тисяч кримських татар. І закликаєте пам’ятати цю трагедію, щоби бути. А які ще події з історії українцям слід пам’ятати, щоби БУТИ?

— Голодомор 1932 — 1933 рр., розстріл кобзарів 1934-го під Харковом, очевидно, депортація кримських татар, репресії радянської влади в цілому... Я закликаю згадані трагедії пам’ятати для того, щоби вони більше не повторилися. Зрештою, щоби життя в нашій країні мало цінність.

МОЮ МУЗИКУ ТРЕБА РОЗЧУТИ

— 24 березня відбулася інтернет-презентація вашого нового альбому All or Nothing. Це — другий (після «Океану Ельзи») оnline-концерт в Україні. Як реагував український глядач на подію?

— Мій онлайн-концерт відбувався якраз під час аномального снігопаду, тому більшість людей стежили за боротьбою з негодою й навряд чи звертали увагу на музичні події. До того ж виявилося, що мобільні телефони та планшети не підтримують цей формат, і дивитися концерт можна було лише на комп’ютері. Мабуть, тому кількість глядачів була меншою, ніж ми розраховували. А може, люди стали настільки байдужими до музики, що в Facebook для нас важливіше лайкати і перепощувати собак та кішок, листівки з гумором, ніж справді цікаві лінки. Я не суджу, а констатую факт. Але кількість переглядів концерту в оф-лайні постійно зростає, тож я впевнена, що всі, кому цікаво, врешті-решт, його побачать.

— Джамало, якщо би такий online-концерт відбувся в іншій західно- чи східноєвропейській країні, кількість глядачів була би значно більшою?

— В Європі більше людей, налаштованих саме на цю музику. Вони виховуються на ній. Таких меломанів, як, наприклад, у Голландії, ніде не зустрічала. Там слухають музику всюди! Причому, хорошу! Пригадую, я з бейджем учасниці джазового фестивалю North Sea Jazz (Роттердам) зайшла у продуктовий магазин, продавець відразу запитала: «Ви з фесту? Як зіграла концерт Есперанса Сполдінг?» (Есперанса Сполдінг — американська джазова співачка, володарка Греммі в номінації «Кращий новий виконавець року» (2011). — Ред.) Уявляєте? А в нашій країні її знає вузьке коло професіоналів.

Однак я сама вибрала таку музику, тому для багатьох в Україні можу бути незрозумілою.

А з іншого боку, практика online-концертів — доволі нова. В Європі також.

— Торік в інтерв’ю «Дню» ви сказали, що глядач Джамали зростатиме разом із нею. Зростає? Я це запитую тому, що в країні (зумисне чи ні) ведеться політика деградації...

— Справді, деградація відчувається. Раніше ми читали книжки, тепер — цитати в Facebook. Раніше слухали музику альбомами, тепер — просто в ІPad загружаємо треки, які нам пропонує Google або мобільний оператор.

Однак, попри все, слухач, якого я набула, зростає разом зі мною. І взагалі кількість моїх слухачів зростає. Можливо, через те, що не зраджую собі. Йду власним шляхом. А вірність притягує.

Звісно, хочеться, щоби музика, яку створюю, ставала більш популярною, у сенсі — запитаною. Однак не за рахунок попсовості. У тому, що мелодія котроїсь із моїх композицій може не запам’ятовуватися одразу, не бачу нічого поганого. Є багато пісень, які запам’ятовуються відразу, але так само і набридають відразу. Очевидно, мою музику треба розчути. Власне, я й альбом назвала All or Nothing, бо вважаю, що в ньому сподобається все або не сподобається нічого.

До речі, в цьому альбомі з’явилися російськомовні пісні. Не тому, що хочу бути затребуваною (хоча прагнення бути затребуваною — нормальне). Це не бажання догодити радіостанціям. Що в «Кактуса», що в «Я люблю тебя» немає такої великої ротації. Донедавна я взагалі вважала російську мову непридатною для музики соул. Але зустріла письменницю Вікторію Платову, і з’явилися композиції російською мовою.

— Коли з’являться українською?

— Уже написала дві. Одна, можливо, стане саундтреком до фільму «Поводир».

Минулого року в інтерв’ю «Дню», здається, говорила, що моя музика формує мову. На якій вона виникає, на такій і буде.

— До речі, Джамало, вам притаманний принцип all or nothing (все або нічого)?

— Ні. Вважаю, що людина повинна задовольнятися малим: щодня бути вдячною за те, що має руки і ноги, має що їсти і в що одягнутися. Але не зраджувати своїй мрії.

А однойменна пісня написана в той період, коли в стосунках з чоловіком раптом збагнула: якщо задовольнятимусь малим, то розчинюся в ньому, втрачу себе. От і вирішила: все або нічого! Стосунки для жінки завжди дуже важливі. Мабуть, тому вона часто буває максималісткою в них.

— Під час онлайн-концерту ви згадували, як мама радила кокетувати, коли чоловік зізнається в коханні, не відкриваючи йому своїх почуттів. На що ви відповіли, що так не зможете. Тобто в стосунках ви віддаєтеся повністю?

— Часом аж занадто. В якийсь період жінка приходить до розуміння, що поряд повинен бути чоловік, який стане з нею одним цілим.

Емансипація призвела до того, що ми постійно себе формуємо, будуємо, при цьому часто перестаючи бути жінками. А тоді нарікаємо на чоловіків, мовляв, виродилися. Ні, чоловіки є такими, якими жінки дозволили їм бути.

Наприклад, мій батько утримував і утримує сім’ю. Так, мама працювала в музичній школі. Вона завжди давала нам з сестрою на плаття і колготки. (Тато не дуже розумів, навіщо стільки суконь. Він більше думав про те, як побудувати дім.) Треба сказати, що мама не знала, куди їздити за картоплею, морквою і цибулею. Про це також дбав тато.

І ось я в свої 29 років задумуюся, а може, вже перетягнула зі свободою? Що маю на увазі. Відчуваю, що вже дратуюся, коли треба під когось підлаштуватися. Можливо, тому, що тривалий час бачила, як подруги після весілля розчинялися у шлюбі. Тож думаю: невже правильно робили, коли дівчину в 16 років віддавали заміж? Вона не знала, на що йде, то й не страшно було (Сміється).

Насправді йти назустріч — означає йти на компроміси, а не на жертви. Ну які там жертви, коли любиш? І я готова.

РОСІЯНИ ВИЗНАЮТЬ, ЩО НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ НАЙКРАЩІ ГОЛОСИ — УКРАЇНСЬКІ

— Повернімося до розмови про музику. В архіві розкладу ваших виступів за минулий і позаминулий роки — Росія, Казахстан, Греція, Італія, Великобританія... Особисто мене тішить будь-яка експансія українських музикантів — чи то на Захід, чи то на Схід. А для вас який напрямок пріоритетніший?

— Не знаю всієї Росії. Навіть окремо говорила би про Санкт-Петербург і Москву, які для мене різні як дві країни. Петербуржці дуже гостинні. Вони щиро люблять українську музику: говорять про «Океан Ельзи», «Бумбокс», Івана Дорна, Джамалу... До слова, там на моєму сольному концерті був аншлаг. Також вразило те, як глядачі брали автографи — вони стали в чергу...

Щодо москвичів, то з них лишень відсотків з п’ятнадцять слухають хорошу музику: відвідують філармонію, оперні театри, джазові клуби... Зазвичай вони інтелігентні, толерантні, не шовіністи (від них не почуєш вигуків на зразок «О, эта Окрайна!..») А загалом коли приїжджаєш з виступами в Росію, політика витає в повітрі. «На вашому ринку тісно, тож ви їдете сюди» — це не звучить вголос, але часто мають на увазі. Хоча при цьому росіяни визнають, що на пострадянському просторі найкращі голоси — українські.

Очевидно, хотіла би завоювати серця тих 15% москвичів, але я спеціально нічого для цього не роблю: не йду на поклін до Алли Пугачової та Ігоря Крутого, що потрібно робити. Просто коли надходять пропозиції виступити, приїжджаю.

 Звісно, мене цікавить Європа. Особливо Британія. Між іншим, минулого року один із номерів відомого азіатського журналу у Великобританії AGI London вийшов зі мною на обкладинці. Перед тим, саме у розпал Олімпійських ігор, я виступала в лондонському Bosco Club. Хоч заклад вважали одним зі спонсорів збірної Росії, мене представили як українську співачку. До того ж серед публіки були не лише росіяни, а й британці.

У Голландії з’явився мій фан-клуб. Його створили емігранти з України, «присадивши» на Джамалу місцевих. Вони вже готові мене запросити в Роттердам з концертом. Зрозуміло, хотілося б, щоби моїх слухачів ставало дедалі більше в різних країнах.

Сумніви — один із найбільших ворогів людини. Не сумніватися, а йти далі — допомагає віра в Бога. Та й загалом Він мені у всьому допомагає. Ким би була без Нього?.. Правду кажучи, сторонюся людей, які не вірять — в Христа, Бога Авраама, Ісаака та Якова, Аллаха... Серед моїх друзів є християни, іудеї і, зрозуміло, мусульмани. Часто говоримо на тему Всевишнього. Навіть подобається порівнювати те, що написано в Біблії, Торі і Корані. Звичайно, кожен залишається при своїй думці, що дуже важливо.

Я здивована, чому в нас так мало згадують про Бога. Коли в українському музичному середовищі говориш щось на зразок: «Слава Богу, виходить мій альбом», тебе вважають мало не сектанткою.

Якось натрапила на інтерв’ю з голлівудськими акторами. І була вражена, що майже кожен говорив про віру, «пересипаючи» свою розмову словами Thanks God!

— Джамало, ви брали участь в документальному фільмі про Квітку Цісик, який незабаром вийде на екран. Що для вас означає її творчість?

— Квітка Цісик зробила стільки для України, як мало хто. До її альбому Two Colors ще довго будуть повертатися. Він записаний на дуже високому рівні — за участю музикантів симфонічного оркестру, професійних аранжувальників... До речі, Квітка витратила власних $200 000 на нього. Я її розумію — вона цим жила.

Десь там, в далекій Америці, співачка відчувала себе українкою. Слухаючи Two Colors, це особливо стає зрозумілим.

Знаєте, я навіть хотіла заснувати фестиваль імені Квітки Цісик: один день звучав би фольк, другий — джаз (який вона дуже любила), а третій — опера, наприклад. Яке було моє розчарування, коли більшість людей, яким розповідала про свою ідею, запитували: «А хто це?»...

Я мрію, щоби українська музика була інтегрована в світову, а не вважалася музикою країн третього світу. Мені сподобалося, як в одному інтерв’ю Квітка сказала: «Я зробила нову плиту «Два кольори». До того я не звертала уваги, що плита (мається на увазі платівка) звучить як щось монументальне. Ті її слова стали пророчими.

Надія ТИСЯЧНА, «День»
Газета: 
Рубрика: