Наприкінці року, який нещодавно минув, художній керівник і засновник Театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра випустив виставу «Три сестри» за Антоном Чеховим. Постановка вийшла неординарною, щирою, такою, що викликає і сумний сміх, і сльози співчуття, і легке поколювання з лівого боку в ділянці серця. Це вистава з прекрасними акторськими роботами — нібито й немає нещасливих серіалів «для прокорму», шаленого ритму життя, хронічної втоми й апатії. Давно на київській сцені так натхненно не священнодіяли лицедії, відкидаючи всі докори про балаганний дух сьогоднішнього театру. Словом, спектакль «Три сестри» вийшов, як не соромилися говорити раніше, талановитою, з іскрою Божою. Але, на жаль, у нашій столиці культурна подія апріорі не може бути резонансною — не той масштаб, та й сфера не та, не пов’язана з тісним задушливим світом «великої» політики. «Майстри культури» нині ходять невідомими, та й скільки їх залишилося, справжніх майстрів, а не спритних ремісників?
Власне, вистава Е. Митницького «Три сестри», що змусила пригадати про справжнє призначення мистецтва, й послужила приводом для нашої розмови, в якій крізь збільшувальну оптику сцени можна уважніше розгледіти наші «смутні часи», розпізнати без гриму й масок обличчя героїв сьогодення. Просто кажучи — нас із вами. І спостереження Едуарда Митницького, як завжди, влучні й іронічні, але досить невтішні...
«ДУША — БРЕНД, ЩО ГАРАНТУЄ ЯКІСТЬ»
— Едуарде Марковичу, як ви вважаєте, сьогодні чеховських героїв ще десь можна зустріти в повсякденному житті, а не лише на сцені?
— Я думаю, допоки існує інтелігенція в нашій країні, або в будь-який іншій, напевно, драматургія Чехова матиме майбутнє. Все, так чи інакше, повторюється. Позаяк людство на своїх помилках не вчиться, це давно відомо, мало що в принципі змінюється, змінюється одяг, змінюються якісь звички. Змінюється, так би мовити, «надбудова», а базис людського існування залишається практично незмінним. Тому дуже важливо промені світла спрямовувати в сьогодення, а не займатися розкопками минулого. Головне — страждання людські щодо свого місця у житті залишаються (у нормальних пропорціях амбітність людська зрозуміла, необхідна й життєдайна). Кожна людина хоче займати свою нішу — ці «законні» бажання й потреби, інстинкт і підсвідомість реалізують тією чи іншою мірою. Але завжди в людини є щось, якийсь агресор, що йому заважає. І агресор цей — життя.
— Нині засобами масового впливу , тобто кінематографом і телебаченням, культивується тип супергероя, всесильного й всезнаючого. Абсолютно протилежного чеховським інтелігентам, які вічно сумніваються, які так і не знають, як жити...
— Це не правда. Вони знають! Вони знають, як жити, тільки вони не бандити. Сьогоднішній голівудський «супер» (який патологічно розплодився на нашому містечково-убогому телебаченні) — відверта пропаганда насильства. І у збільшеному світі, коли нині стільки людей на квадратному кілометрі, своє місце (вигідне й ситне) займати можна тільки після умертвіння поруч живучого. Триває практично нічим і ніким не контрольована боротьба за виживання. І ось люди, які діють подібним чином, які навіть не підозрюють, що не всі засоби гарні, щоб затвердитися в житті, — згуртувалися в людську спільність — гомо совєтікус! Сьогоднішній люд, що живе «за поняттями» — родом звідти... А сестри Прозорови та їхнє оточення з ХІХ століття, з недорозстріляної інтелігенції, що, йдучи, залишила, на щастя, меморіальний слід... У колишньому СРСР існував досить сумнівний паліатив — «народна інтелігенція». Що це — ніхто не знав. По-моєму, або інтелігенція, або вакансії...
— Один із смислових шарів ваших «Трьох сестер» — патологічна боязнь героїв відповідальності, ухилення від наслідків... А з чого, на ваш погляд, починається відповідальність?
— Я думаю, в основі всіх дій, усіх вчинків, усіх міркувань людини лежить любов. Любов, з одного боку, таке велике поняття, з іншого — дуже конкретне. Усе, що людина робить, у неї може вийде (або є надія на те, що вийде), якщо вона робить люблячи, за покликом душі. Душа — бренд, що гарантує якість. А добре і є відповідально, я думаю.
— Але у вашій виставі герої люблять одне одного, досить щиро, часом, навіть болісно. Проте, їхня совість, як якийсь механізм, що вимірює міру нашої причетності до чогось й міру нашої відповідальності за щось, словом, їхня совість мовчить. І тоді любов не рятує...
— Відповідальність категорія дуже вибіркова, і з 10 чоловік почуття відповідальності не лише відчувають, а й існують у такому світовідчутті один або два. Відповідальність — дуже важкий тягар. Люди шукають будь-який привід, щоб цієї відповідальності позбутися. Особливо ось у таке століття, як наше — шалене. Століття, коли знищити, вбити, розплющити людину, переступити через неї — нічого не варто. Ціла категорія людей з’явилися для того, щоб знищувати своїх побратимів. Причому, не у воєнні часи, а в звичайнісінькі будні нашого життя.
Але ж людина дуже складна, багатогранна істота. Їй притаманні і співчуття, і жалість, і патологічний егоїзм. І це речі, що поєднуються в різних ситуаціях. Мені здається, чеховські три сестри перебувають у цій ситуації: з одного боку, вони досить жалісливі, з іншого — вони пригноблені відсутністю особистої перспективи, що придушує їхню волю: породжує лише ілюзії. Вони не в змозі страждати за своє життя й водночас співчувати комусь. Але це, мабуть, особливі якості людини. Так міг, скажімо, Серафім Саровський, живучи на пустелі... А від нормальної людини навряд чи можна вимагати подібного почуттєвого діапазону. Для цього треба бути вище суспільства на три голови. Але немає сьогодні Гуліверів у країні ліліпутів.
— Отже, проблема ще й у відсутності моральних «камертонів», як говорили раніше, прикладів для наслідування?
— Так, їх не вистачає. Людина сьогодні настільки зайнята... Цікаві речі: одні дуже серйозно зайняті добуванням шматка хліба і на це йдуть усі душевні та фізичні сили, інші — з такою ж віддачею, але з великою небезпекою, добувають мільярди. Ходять в оточенні шести-семи охоронців, щоб не «кокнули». Від цього, звісно, відбувається зсув по фазі, бо істота-мільярдоносій щохвилини перебуває чи то в дурмані від власної величі, чи то у страху від хронічної золотої лихоманки...
— Усі ваші вистави закінчуються досить невтішно й шансу врятуватися в героїв немає. А в «Трьох сестрах» фінал інтригуючий, стіну, яка весь спектакль стоїть на шляху, герої вирішили нарешті штурмувати... Але ось запитання: стіна ця — бар’єр чи глухий кут?
— Мене цікавить майбутнє. Але погляд на нього, я думаю, винятково індивідуальний у кожного. По тому, як зараз існує світ, і по тому, які виникли й затверджуються цінності, проти яких немає альтернативи, у мене враження, що майбутнього немає!? Можливо, людство протягне ще не одну сотню років, але те, що сучасний світ, що ніхто не зможе зупинити, котиться в пекло, мені здається очевидним.
ТЕАТР І ВЛАДА
— Отже у виставі стіна — це не бар’єр, а глухий кут?
— Думаю, що це більшою мірою глухий кут. Я не бачу Івана Сусаніна, який із хащі може вивести. Ісуса Христа не може бути в цьому світі, його ж знищать одразу, він нікому не потрібен, тільки заважатиме...
— Чи є точки дотику театру із суспільством і владою?
— Із владою точно немає. У Радянському Союзі театри потрібні були як орган пропаганди й агітації. Зараз театри владі не потрібні. І навіть не тому що влада «погана», або «гарна» — а просто їй це не потрібно (честь владі за те, що ми можемо відкрито висловлюватися). Самі можновладці, я розумію, не мають не лише потреби, а й навіть сил ходити до театру. Бо вибивання грошей і подолання страху, що похідне від можливої втрати грошей, або навіть втрати життя, вимагає багато зусиль. А люди... Це схоже... І раніше так було... Чому зараз така «клюква» пішла по театрах? Тому що за допомогою телебачення й театру, що пішов не всупереч телебаченню, а по його ж стопах, коли йде регіт у театрі, нібито знімається напруга глядачів. А ось мені цікаво, що відчуває людина, виходячи з театру? Адже її душа не працює, мозки не працюють, і вона не в змозі протиставити того важкого життя, у якому вона живе, якийсь новий зміст, філософський мотив, якийсь парадокс, тільки що не почерпнутий з театрального «пійла», яким ми грішимо, вибиваючи із глядачів гроші й залишки естетичного здоров’я.
«НАША ПРОФЕСІЯ ПОТРЕБУЄ ОБ’ЄДНАННЯ»
— Дуже важливо, що ви зараз самі сказали про цей «гріх», адже деяким театрам найчастіше просто нічого запропонувати своєму глядачеві. Щоб когось надихати — треба й самим думати, вірити...
— У цій ситуації театр теж винен. Бо чимдалі менше акторів «з харизмою», а якщо говорити простіше: акторів, здатних привернути до себе увагу глядачів, енергетично. Що таке енергія? Це візитна картка душевної структури людини, того, чим вона є. І ще головна проблема — люди гранично роз’єднані. Я чудово пам’ятаю перше десятиліття Театру драми і комедії, коли були актори: Романов, Литвин, Морозенко, Бабенко, Васильєв, Потапенко... Нині, дякувати Богові, живі Лимар, Іллєнко... А зараз все тихо, спокійно, акуратно, як у німців, закінчився спектакль — і всі розбіглися. Життя припиняється до завтрашньої «проби» (це німці так репетицію називають)... Феноменальна платформа творчості — з одного боку, дуже індивідуально й дуже егоїстично, а з іншого, скажімо, у театральному світі існувати можна тільки в спільності, тільки в згоді, тільки в розумінні, на взаємопоступках. Нині людські зв’язки геть розірвані. А наша професія потребує об’єднання — і виходить щось фальшиве... І це поки, а що буде далі...
— А театр виховує особистість актора, чи він її лише експлуатує?
— Принципово залежить від режисури й репертуару, від режисерської індивідуальності й від інтерпретації репертуару, від людського «змісту» режисера, його інтелектуального й морального «прочитання» драматургії. Ми покликані впливати на глядачів. Ми покликані приготувати актора, здатного вражати глядача не авторським сюжетом, а режисерським тлумаченням, через його акторську особистість. А особистість створюють час, дім, школа, суспільство, моральні орієнтири формуючого середовища... Театр може лише заповнити комунікаційні й естетичні «озонні діри». У театрі особистість (якщо — особистість, а якщо ні, то нехай сидить вдома) доформується лише у процесі експлуатації, приймаючи «конституцію» даного театру. А «конституція» нашого театру проста — шлях до сцени лише один: що ти можеш і як ти цьому віддаєшся. Тому багато залежить від чесності й чистоти театру.
— Едуарде Марковичу, що для вас професія режисер?
— Я за допомогою професії міркую про систему людських взаємин. Адже не секрет, що кожен письменник пише про себе, а режисер ставить теж про себе, зрозуміло, не в сюжетному сенсі, а про своє світосприйняття, світогляд. Люди, сидячи на призьбі, азартно й часто слушно розмовляють «за життя» і про життя. Ось тільки я в компанії не говіркий, мені це нудно, важко, я завжди із задоволенням слухаю. Але я все життя розмовляю зі сцени. Мені завжди було цікаво, із чого складаються людські стосунки, мотиви вчинків, ось такі поняття як заздрість, інтрига, страх, ненависть, любов, підлість, імітаторство, їзда на чиїйсь спині тощо.
«РОЗКРИВАТИ АВТОРА, А НЕ ПРОТИСТАВЛЯТИ ЙОМУ СЕБЕ»
— А в сьогоднішньому суспільстві якось змінилися пропорції цих відносин, чогось побільшало або поменшало?
— По-моєму, замкнутості. Сьогодні її стало більше. Людина ховається. Ховає свої слабкості, ховає свої надії, у які вона вже не вірить. Чому? У хиткому світі людина не захищена — і рикошетом дістане... від постійного очікування нових проблем, поранень, буквальних і душевних, розчарувань, обманів, капостей. А коли людина закрита — неначе захищена, негатив ударяється й відпадає — як вона думає. Все одно проблеми наздоганяють.
— У підзаголовок вистави «Три сестри» ви винесли репліку з п’єси: «Знати, для чого живеш, або ж все дрібниці»? Ви наблизилися до відповіді?
— Якщо залишати одну з робочих гіпотез, від якої я згодом відмовився, то там виходить конкретизація трьох злочинниць, трьох сестер. Але тоді мені це нагадує якісь «фіоритури» багатьох, і навіть деяких дуже талановитих сучасних західних режисерів. Міркувати так — йти всупереч Чехову. Моя позиція: розкривати скільки ти можеш автора, а не протиставляти йому себе. Я зрозумів: ось, наприклад, прагнеш зробити кваліфікований переклад, не дослівник. І тоді в мові перекладу шукаєш адекватний образ — авторського тексту, думок, теми, мотивів, словом, — авторську думку перекладаєш своїми словами. Саме авторську! А образні засоби — твої. Ну, якось так. Коли, нарешті, переймаєшся тим, що написано, розумієш, що покладати відповідальність за всі світові проблеми на трьох жінок, ім’я яким мільйони, — смішно. Не можуть вони відповідати за все, що відбувається у світі. Вони — три безпритульні тітки. Безпритульні тому, що в них немає любові, у них немає мети, у них немає міцної землі під ногами. Так, можна сказати, що не тільки суспільство, середовище, а й людина несе відповідальність, так, напевно. У них щось не складалося, їм не дано «чути» себе й ще когось — але не вішати їх за це... Але вони не злочинниці, вони глибоко порядні, віруючі люди, сестри не роблять нічого поганого. І ось чому життя завжди проти таких людей? А є люди, які можуть усе. Ось, наприклад, Наташа. Вона, можливо, сама й не вийде з ножем убивати. Але в її свідомості запитання: чому в них такий дім, а в мене цього дому немає? Але далі свідомість заморожується. Думка про те, що потрібно працювати, не красти, не вимагати, не клянчити, не лякати, не шантажувати, не користуватися «горизонтальним становищем» в обіймах голови міської управи — ця думка їй невідома. Ось Наташа в спектаклі — дуже сучасна людина: всі засоби гарні... Чеховські герої близькі мені ще тому, що вони неприкаяні. Як більшість людей. Навіть людей, які живуть більш-менш сито, все одно вони ѓрунт під ногами не відчувають. А це диктує кожен вчинок, кожну думку, і в результаті — людина живе одним сьогоднішнім днем. Вона боїться, вона у страху. І всі герої в Антона Павловича теж у страху живуть, тільки в одних явний, в інших прихований.
— А все ж таки — «для чого живеш»? Можна придумати для себе цей сенс?
— Придумати можна, але все одно не підеш нікуди. Можна деякий час пожити ілюзіями. Але людина, яка відчуває, мислить і страждає, не може сховатися. Вона може відійти від реального життя, зникнути «у село, в глухомань, у Саратов...», але все одно страждатиме, бо від себе немає сейфа... А брати участь у цьому житті вона теж не може. Зараз тупиковий час, і кожен крок — як по мінному полю: або ти, або тебе. Тому життя в нас хитке, враження, що ми весь час живемо в кратері вулкана, спровокованому безупинним землетрусом...
