Хоч як мало радощів у нашому житті, але їх можна здобути. Хоча б подивитися нову виставу театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв». Ці неспокійні митці знайшли далеко на Заході, аж у Канаді (в Інтернеті) смішну п’єсу Девіда Фрімена «Люкс для іноземців», трошки пристосували її до себе і створили за допомогою фірми «Наша Ряба» виставу, яка приречена на успіх.
Власне, такого типу драматургію в Парижі називають «бульварною». У нас цей прикметник здобув негативного значення як щось вульгарне, дешеве і легковажне. Наразі «бульварне» французьке мистецтво не таке просте. У Парижі, як відомо, існують Великі Бульвари. Сто п’ятдесят років тому ними гуляло (фланірувало) панство, що легко і швидко розбагатіло, яке не знало, куди подіти гроші, чим розважитись і як згаяти час. Їх називали «бульвардьє». На їхню втіху на Великих Бульварах виникло чимало театрів і театриків, куди вони могли зазирнути і полинути у вир гострослів’я, пікантних ситуацій і щасливих фіналів. Розважитись, повернутись до душевної рівноваги, порадіти, що іще хтось (окрім них) потрапляє в скрутні та навіть небезпечн обставини і все ж знаходить з них дотепний вихід. Тобто такі «бульварні» вистави несли в собі чисту радість, просвітлення і душевне розслаблення.
Але таке мистецтво потребує професійної досконалості акторів. Вони мусять бути красивими або оригінальними зовні, вміти блискуче вести діалоги — як двобій на рапірах, тримати шалений темпоритм, вишукано рухатись і насичувати роль безліччю дотепних і багатозначних деталей...Нам до французів іще далеко, але ми «правильной дорогой идем, товарищи», і вже майже дійшли! Уявіть себе київськими бульвардьє — прогуляйтеся, наприклад, у Києві бульваром Шевченка і «сходіть наліво» вулицею Пушкінською до Театру російської драми ім. Лесі Українки, де і побачите собі на радість бульварну драматургію у виконанні українських артистів.
Ви потрапите в старий готель, десь між Францією та Німеччиною, де вирує фестиваль. У маленькому містечку всі готелі переповнені (вільним лишився однокімнатний «люкс» у готелі «Хайнца», який вже на ладан дихає). Через помилку головного швейцара Карак (Василь Мазур) номер заселили двома... сімейними парами: Стенлі і Бренда Паркер (Ігор Рубашкін і Наталя Ярошенко) та Клод і Хельга Філбі (Богдан Бенюк і Наталія Сумська). Плутанина дружин, чоловіків і коханки (Сімона — Ганна Сирбу), старого швейцара готелю та молодого менеджера Хайнца (Денис Мартинов), власне, і складає карколомний сюжет п’єси. Готель старий, розвалюється, у «люксі» батареї течуть, шафи не відкриваються, коли це конче потрібно, двері обклеєні шпалерами — Ніжин, та й годі!
Ви побачите сім талановитих акторів, кожен з яких на своєму місці. Наразі вистава щойно народилася і не все в ній досконало, але все перспективно. Є стара театральна істина-жарт — комедію треба грати голосно і, головне, швидко. А на початку цієї «люксової вистави» між репліками діалогів іще трапляються зайві мілісекунди. Вони гальмують дію, пробуксовує темпоритм. Іще є можливість додавання смішних деталей, іще проситься більш яскраве виявлення подій драматичного дійства. Але з вашою допомогою, шановний глядачу, зважаючи на вашу реакцію та оплески, вистава швидко доросте до необхідної точності. Тим більше, що вона і зараз добре тримається на майстерності класних акторів.
Віссю всього ансамблю є Богдан Бенюк у ролі Клода, очільника фірми, що виробляє бісквіти, а удає з себе британського дипломата. Актор такий природний за екстремальних обставин, виразний в міміці, що одним тільки примруженням ока, опусканням щік або піднятими бровами може передати складну гаму вражень і почуттів. Із появою на сцені Бенюка реакції і слова персонажів пришвидшились, уточнились, виправдались, і вистава нарешті впіймала хвилю складного жанру комедії положень.
Поруч із Богданом Бенюком квітне талант Наталії Сумської. Вона грає дружину Клода, цнотливу і наївну Хельгу. Актриса просто чарівна в своїй легкій картавості, в тому, як вона сором’язливо пропускає першу літеру в слові «секс», як наївно зваблює мужчину, а потім природно і гучно чхає і сохне, промокла, розіп’ятою на палиці, що її проділи в обидва рукава якоїсь хламиди опудала з городу. І як точно в розмові присідають під тою палицею Бенюк (Клод) та Мартинов (менеджер Хайнц), коли застуджена Хельга повертається туди-сюди... У Наталі Сумської відкрилося нове акторське дихання після ролей Кайдашихи («Кайдашева сім’я») та Гортензії («Грек Зорба») у її рідному Театрі ім. І. Франка. І ось третя «характерна» її роль, зовсім не схожа на попередні , але по-своєму досконала (у антрепризі театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв»).
Та й інші актори знайшли для своїх героїв дотепні деталі. Як-от, скажімо, Ігор Рубашкін (Стенлі Паркер), який виражає британську суть свого героя надміру акуратним складанням своїх речей, повсякчасним наведенням порядку в безладі кімнати. Зате м’якість душі цього «володаря світу» звучить у ніяковому видиху його імені... По-своєму значущою особистістю виглядає у виставі Василь Мазур у ролі головного швейцара цього задрипаного готелю. Хіба що актор занадто акцентує старечість свого героя, а це робить його важкуватим і загальмованим. Але ж у минулому Карак іще ого-го який Дон Жуан. А донжуани не старіють! І те малятко в його руках на сімейному фото афіші — чи не його?
Вистава «Люкс для іноземців» стала знаковою. Вона достойно уникла пошлості й вульгарності, цих небезпечних підводних скель драматургії такого типу. В екстремальних перебільшеннях ситуацій і характерів на цих скелях зазнавали катастроф деякі «бульварні» театру Парижа, і наші, в Україні, також.
Радіємо, що після тривалої і складної хвороби повернувся до театрального мистецтва велетень нашої сцени актор Анатолій Хостікоєв. Він шукає себе в новій якості режисера, хоч так чи інакше долучався до цієї професії і раніше. В «Люксі...» він не тільки придумав гарні мізансцени і смішні трюки, але й зіграв жіночу роль місіс Хоффмайєр, президента Клубу болгарських леді-велосипедисток, щоправда, епізодичну. Та все ж у своїй режисурі Анатолій Георгійович поки мислить по-акторському, окремими сценами, епізодами. Наразі в тому сценічному коктейлі поки що не досить ясно звучить наскрізна думка всієї історії, що трапилася в «люксі для іноземців». Уважному оку помітно, що режисер інтуїтивно відчуває закладене в цій легковажній п’єсі (розумні і навіть глибокі думки можна подати й в легковажній формі). А йдеться про ностальгію емігрантів та самотність людей, навіть у «щасливих» шлюбах. Вони інстинктивно шукають близької душі, потребують розуміння і довіри. Це звучить і смішно, і зворушливо у вписаному в дію вистави лейтмотиві популярної свого часу української (всі ми іноземці на цій землі! ) пісні «Черемшина», що буйно квітне, про вівчара, якого в садочку жде дівчина, жде... Вистава закінчується цією популярною мелодією в звучанні саксофона (у виконанні наживо Василем Мазуром), інструмента, який найближче передає людське дихання...
Дихайте, панове, дихайте вільно, шукайте близьких і рідних, своє щастя. А радість знайдете в «Люксі для іноземців»!
