Диво майже сталося. Під самісінькій кінець сезону київський глядач отримав те, на що довго очікував. Два столичні музичні театри — Національна опера та Оперета — показали прем’єри, причому такі, які мають припасти до душі місцевій публіці та стати хітами наступного сезону. Переконатись у цьому особисто зможе кожен, хто налаштується відвідати спектаклі «Любовний напій» Гаетано Доніцетті в постановці італійця Італо Нунціата в Опері та «Сорочинський ярмарок» Олексія Рябова в Опереті, втілений її художнім керівником Богданом Струтинським. Головне лишень не переплутати, який «десерт» ви обираєте: вершки з малиною чи млинці із сиром.
Збіг чи ні, але обидва представлені твори є одними з найпопулярніших у своєму жанровому діапазоні: «Любовний напій» — чи не найвідоміша комічна опера Доніцетті, а «Сорочинський ярмарок» — репертуарний рекордсмен серед радянських музичних комедій. Випадковість чи ні, але сюжетною основою обох є неймовірні романтичні історії з нещасним коханням, фантастичними перетвореннями, щасливим фіналом, а головне, за участю численних наївних та дивакуватих пейзан.
Хоча, зрозуміла річ, ні оперета опері, ні опера опереті в Києві не конкурент. Просто у театру існують певні механізми касового спектаклю, і в окремих випадках вони стають універсальними, а при врахуванні смаків і вподобань київської публіки діють безвідмовно. Комедійність, видовищна розкіш, позбавлена соціальної проблематики сценічна оповідь — все це практично гарантує успіх від самого початку, звісно, якщо задум не зіпсувати немічною режисурою, непрофесійним вокалом і недолугою сценографією.
Зробити це, тобто вкласти кошти в те, що не забезпечує успіху, театрам не дозволив антикризовий інстинкт самозахисту. Отож, в одному випадку режисер фантазував як міг, а в іншому цитував кращі взірці європейської оперної сцени. Сценограф Марія Левитська наснажувалась картинами Ван Гога із зображеннями полів та соняшників, а художник-постановник С. Павличенко придумав мережане картинне обрамлення сцени, прикрасивши її кругленьким містком на тлі живописного задника із милими українському оку церковками. Відтак, обидва спектаклі приваблюють візуальними рішеннями, не вельми вишуканими й надто прямолінійними, але виразними, опуклими й дохідливими.
Головною ж принадою обох вистав стали обдаровані вокалісти: молоді, талановиті й необтяжені званнями — виконавці провідних партій закоханих, та заслужені й народні середнього покоління, які зберегли свіжість звучання та акторську рухливість. Обдарованість українців чудовими співочими голосами, мабуть, є дійсно унікальною, і цього разу цим даром не знехтували: співати сольні партії в обох театрах доручили тим, хто це може, а не за вислугою років — високотехнічній молодій співачці Ользі Фомічовій (Адіна), чарівній красуні Н. Красовській (Парася), ексклюзивному лірико-драматичному тенору Дмитру Попову (Неморіно) та привабливому й експресивному співаку Р. Морозу (Гриць Голопупенко).
Навряд чи у виконавця ролі Неморіно з «Любовного напою» Дмитра Попова в Україні знайдуться гідні суперники в цієї партії. Його м’який, ліричний і, водночас, потужний голос буквально зваблює публіку в коронній арії другої дії. Але ця суто співоча принадність виконавця так і залишилась би для глядача короткочасним емоційним сплеском, якби не винятково розкуте артистичне існування Попова в ролі протягом усього спектаклю. Свого бідака-селюка Неморіно Дмитро Попов грає і співає із винятковим шармом, подає його привабливим і милим, цільною й упертою особистістю. Отож безнадійно закоханий, недалекоглядний і доведений до відчаю Неморіно Попова не викликає ні іронії, ні жалю, а тільки захоплення й повагу за вірність, упертість та переконану перемогу.
Вихідна арія Гриця Голопупенка, теж бідака та гречкосія, але з іншого села, з Решетилівки, в «Сорочинському ярмарку» також отримала достойного виконавця — Р. Мороза. Утім, в опереті постановник не надто покладався на артистизм солістів і повсякчас заповнював сцену усілякими хитрими прилаштуваннями, тоді як провідну арію Неморіно Попов виспівує вільно рухаючись на цілком порожньому кону, зігрітому жовтогарячими фарбами заднього плану.
Власне режисерська щедрість Богдана Струтинського інколи аж зашкалює, особливо це стосується включення численних хореографічних номерів, як от танцюючих на ярмарку в Сорочинцях гуцулів і буковинців та тривалого фінального апофеозу. Поза тим, він зовсім не нехтує ретельною драматургічною розробкою цілого ряду окремих сцен, особливо комічних, зробивши з пародійного залицяння Хіврі (Л. Бельська) й Афанасія Івановича (М. Бутковський) щось на кшталт бурлескної інтермедії. Завдяки ж ошатній, гротесково-манерній грі артистів, позбавлені усіляких несподіваних перетрактувань образи Хіврі та Афанасія Івановича у новому київському спектаклі постають не заштампованими комічними масками, а як жваві українці зі звичними людськими слабостями.
Паралельність комічно-фантастичних історій із «Любовного напою» і «Сорочинського ярмарку», де шаржовані фігури сержанта Белькоре й Хіврі заважають здійснитися жаданим коханням Неморіно та Гриця, несподівано окреслює те, що, можливо, зовсім і не було на думці у постановників цих вистав. Фантастичний світ із велетенськими свинячими головами, плигаючими мішками, світ, у якому здоровані лякаються химерної червоної свитки й вірять у всіляку чортівню та неймовірним циганським байкам, для українців виявляється значно реальнішим, ніж буденне життя жнив та щоденної роботи. Доніцеттівські селяни, — а у оперній постановці це винятково привабливі жіночки у капелюшках, вбрані за модою шістдесятих (І дія) чи двадцятих (ІІ дія) років минулого століття, — весь час у праці, нехай і ілюзійній. Поява шарлатана Дулькамари, мікстурами якого вони із захватом ласують, для них лише миттєвий епізод, що жодним чином не руйнує звичного плину життя, а бажане перетворює на дійсність. Відтак, і постаті Белькоре та Дулькамара у трактовці Олександра Бойка та Сергія Магери вийшли буфонно-ляльковими — смішний шарнірний солдафон та майданний ошуканець-лікар.
Звичайно, багато що можна пояснити особистостями кожного з режисерів, хоча обидва спектаклі зроблені в щирій традиції — кожний в своїй, без багатозначних натяків і підтекстів. Заїжджий італієць відверто орієнтується на певні доробки сучасної європейської оперної сцени. Він облаштовує на кону живописні картинки зі справжнісіньким сіном, примушує традиційно малорухливий київський хор мило розхитуватись, пританцьовувати й крокувати шеренгами, а солісток кокетливо закидати голову та сплескувати руками. Тож, загалом, прищеплює киянам смак до принадного оперного дійства, де краса музики і співу примножується стильністю костюмів та декорацій. А Богдан Струтинський розуміє, що розкоші нестримного акторського самограю, емоційного куражу та засівання сцени усілякими ігровими деталями в українського музичного театру відбирати також не варто, тому й намагається відновити святково-безхитрісне опереткове українське дійство, яке полонило своєю безпосередністю покоління наших батьків і дідів.
Глядача в цих виставах не перевантажують жодними інтерпретаційними підтекстами: все сприймається на рівні першої сигнальної системи, бачиш те, що бачиш. Поза тим, і в цих милих музичних картинках виходить як у реальному житті — такий собі безкінечний ярмарок-балаган із талановито-заздрісними українцями, на яких можна дивитися наче в дзеркало, і чистенькі й гарненькі європейці, які всі свої проблеми вміють вирішувати посміхаючись і без скандалів.
Догодити всім, що і складно, і навіть небезпечно, цього разу театри майже зуміли. «Майже» залишимо лише для тих, хто хоче, аби все було навпаки: містичний «Сорочинський ярмарок» М. Мусоргського в опері та іронічно-пародійний Жак Оффенбах в опереті.
