Із народною артисткою СРСР ми повинні були зустрітися ще восени, під час гастролей Малого театру в Києві. Однак Еліні Авраамівні тоді нездужалося, й інтерв’ю вирішили перенести на інший час. Опинившись у Москві, я знайшов Бистрицьку в її рідному театральному будинку — в Малому театрі. Дізнавшись, що я приїхав з Києва, Бистрицька не відмовила собі в задоволенні поговорити зі мною українською мовою, що у стінах найстарішого російського академічного театру, з одного боку, звучало трохи незвично, з іншого — цілком закономірно. Адже і славетний Щєпкін, один із перших корифеїв Малого театру, починав свою акторську кар’єру також в Україні, виступаючи в популярному тоді «малоросійському» репертуарі в Харкові, Полтаві та інших містах. Та й багато інших славетних московських акторів минулого і теперішнього часу тісно пов’язані з нашою країною.
«КИЇВ — МІСТО ДИТИНСТВА»
— Еліно Авраамівно, з тих часів, як ви покинули Україну, минуло понад півстоліття, але ви так і не забули українську мову. Ніхто вам не пропонував зіграти роль на українській сцені, наприклад, у Театрі ім. І. Франка?
— На жаль, не пропонували, хоча така співпраця була б цікавою...
— А ви б погодилися?
— Звичайно. Чому б не погодилася? Досі пам’ятаю, як мій педагог Поліна Мойсеївна Нятко говорила: «Еллочко, «ч» — воно таке кругленьке». Де воно було «кругленьке»? Хоча я розуміла: вона домагалася, щоб воно було твердим, об’ємним. Завдяки Поліні Мойсеївні у мене гарна мова була.
— А у вашій родині розмовляли українською мовою?
— Ні, ми спілкувалися російською, і в школі, до війни, я вчилася також російською мовою. Моя родина мешкала в Києві, а після війни ми змушені були переїхати до Ніжина. Бомба впала в наш будинок, і коли ми в кінці листопада 1944 р. повернулися до Києва — наші війська вже пішли за кордон (ми з мамою були в діючій армії) — замість будинку ми застали купу цегли. На стіні сусіднього будинку залишилися сліди від даху нашого зруйнованого будинку. Це було таке страхіття! На початку літа 1941 року ми виїжджали на відпочинок до Ніжина і все залишили вдома. Ніхто не міг подумати, що ми у свою квартиру більше не повернемося. Війна застала нас у чужому місті. А коли ми, нарешті, повернулися до Києва, то жити нам тут було ніде, місто дуже постраждало, і нас поселили в Ніжині. Там я пішла вчитися до медичного технікуму (як учасниця ВВВ я мала право вступити відразу на другий курс). Закінчила технікум я 1947 року, передбачалося, що я піду вчитися далі — до медичного інституту. Але до того часу зрозуміла, що лікарем бути не хочу, треба міняти професію.
— Чому? Ви ж із родини лікаря, і війну пройшли санітаркою...
— Поки я вчилася в технікумі, то на практичних заняттях зрозуміла, що не зможу бути хорошим лікарем. Переживання при вигляді чужих страждань у мене переважало над розумінням того, що треба робити, щоб надати людині допомогу. Я злякалася того, що побачила в лікарнях, хоч у війну надивилася багато чого. Але то була війна, там вбивали людей, солдатам відривало кінцівки, для того, щоб людина вижила, їй ампутували руки чи ноги. Але в мирний час я не могла бачити як вмирає людина тільки через те, що їй неправильно зробили наркоз. Я не могла бачити як унаслідок патологічних пологів гине дитина і як страждає при цьому мати. Це жахливо! Професія лікаря вимагає колосальної мужності та дуже великих знань. Я не зуміла стати лікарем, тим більше, що до часу навчання в технікумі вже грала в художній самодіяльності. І у мене виходило, мені подобалося цим займатися. Перша роль була комедійною, на всі запитання моя героїня відповідала: «Пі». Це був водевіль. А оскільки мені подобалося виступати на сцені, то вирішила, що треба змінювати професію (рік провчилася в Ніжинському педінституті, а потім поступила до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого).
— Де саме у Києві знаходився ваш будинок?
— На площі Толстого, будинок №1. Цією осінню, коли ми були на гастролях у Києві, я туди пішла, але на цьому місці стоїть абсолютно інший будинок, і там уже все інше. А ось у школі, в якій я навчалася, все залишилося, як було — вона знаходилася на розі бульвару Шевченка та вулиці Пушкінської. У цьому місці була школа №40, її будинок зберігся досі.
— Потрапляючи в місця свого дитинства, ви відчуваєте тугу за тими часами?
— Ні, я вже дуже давно не живу в Києві, я виїхала з міста в 1953 роцi. Потім, щоправда, приїздила з Малим театром на гастролі, і ці поїздки мене завжди дуже радували. Звичайно ж, відвідуючи місто свого дитинства та юності, хочеться багато що побачити. Але цього року я була не дуже здорова i майже нічого не змогла побачити. Мене возили містом, я побачила місця, де полюбляла бувати раніше. Але ні з ким не вдалося зустрітися, оскільки цих людей уже немає. І я подумала: «Боже милостивий, скількох людей, із якими я хотіла б поспілкуватися, вже немає на землі!». Я не знайшла нікого з тих, із ким разом навчалася... Не всім удалося дожити до мого віку...
— Яке враження на вас справив сучасний Київ?
— Місто стало дуже красивим. Щоправда, дуже боляче дивитися на те, що Україна переживає труднощі, але я сподіваюся, що розум народу переможе. Моя Батьківщина — Київ, і я дуже люблю це місто, чудово себе почуваю там. Я приїжджала не тільки на гастролі, але і на зйомки фільму про Бабин Яр. Засєєв-Руденко запросив мене зніматися в цій картині, вона, крім України, демонструвалася в багатьох країнах, але в Росії її не показали. Не знаю чому, можливо, люди, які займаються проблемою Голокосту, не побажали, щоб фільм показали у нас.
«НЕ ШКОДУЮ НІ ПРО ЩО»
— Багато людей поспішають швидше піти на пенсію, а ви від акторської професії не втомилися?
— Моя професія мене тримає, вона мене радує. Я люблю нові роботи, люблю Малий театр. Наступного року буде 50 років, як я вперше вийшла на його сцену (дебютом актриси стала роль леді Уїндермієр у спектаклі «Віяло леді Уїндермієр» О. Уайльда. — В. Д. ). До Малого театру я працювала у Вільнюському російському театрі, а зніматися почала ще в Києві. Невдовзі виповниться 60 років, як я прийшла в акторську професію. А взагалі, працювати я почала у тринадцять років — була санітаркою в госпіталі. Але незважаючи ні на що, я задоволена своєю долею і тим, що змогла в житті зробити...
— Ніколи ні про що не шкодували?
— Ніколи. Я не шкодувала ні про що, хоч довелося пережити багато гірких митей. Були втрати, немає не тільки батька та матері, що в моєму віці недивно, але і багато друзів, як я говорила, вже пішли. Але з’явилися інші, більш молоді. Я люблю людей, мені добре з ними.
— Наскільки я знаю, багато гірких хвилин вам довелося пережити через бойовий характер... Якщо не помиляюся, вас навіть з інституту хотіли виключити?
— Загроза така дійсно була, про що мені сказав художній керівник курсу Іван Іванович Чабаненко. Він запропонував подати заяву про переведення до Харкова, оскільки готувався наказ про моє відрахування. Але керівництво інституту мене відстояло. Скандал трапився через те, що я дала ляпас студенту. Оскільки це був не перший ляпас, то хтось вирішив покласти цьому кінець. Але я відповіла, що якщо завтра вийде наказ про моє відрахування, то післязавтра шукайте мене у Дніпрі. Вони знали, що я словами не розкидаюся, і мене не виключили. Я отримала догану по комсомольській лінії, але це не завадило мені закінчити інститут із відзнакою. Хоч ті комсомольські збори, на яких отримала догану, дуже сильно на мене вплинули, я була ображена та вирішила поїхати. Я нічого поганого не зробила, ударивши хулігана у відповідь на його витівку. Але це було так давно... і ніякої образи у мене вже не залишилося.
— Були, напевно, й інші мотиви, щоб прагнути до Москви?
— Звичайно. На другому курсі інституту я побачила гастролі Малого театру. Подивившись чотири спектаклі, я була в захопленні. Хоч я дуже любила Театр ім. І. Франка та його чудових майстрів: Ужвій, Юру, Нятко та багатьох інших. Обожнювала постановки Київської опери, а повертаючись з театру додому, співала за двох: «Ти гуляєш дні і ночі... Гей, Одарко, годі буде, перестань бо вже кричать...Ні, нехай почують люди...». Я дуже любила українські спектаклі...
ЗМІНА ЕПОХ
— У чому, на ваш погляд, полягає причина нинішнього ускладнення відносин між Києвом і Москвою?
— Складності у відносинах виникають не на порожньому місці, хтось розпалює ворожнечу. Але хочеться вірити в те, що розуму вистачить і в України, і в Росії, щоб конфлікт між нашими країнами не розвивався. Ми — братерськi народи, нікуди від цього не подінешся. Є люди, яким подобається розпалювати ворожнечу, подобається звинувачувати Росію, а у нас є такі, яким подобається погано говорити про Україну. Але це окремі люди. У нас усіх є спільна історія — є і голод, який в один і той же час був і там, і тут, є і пам’ять про Другу світову війну, в якій перемогли спільними зусиллями, є і жахливі втрати... Адже не тільки в радості об’єднуються люди, але і в біді. Принаймні, я дуже хотіла б, щоб не було розбіжностей, які виникли
— Розбіжностей, на жаль, не уникнути, тим більше, що часи дуже сильно змінилися. Як ви переживаєте зміну епох? Багато людей вашого покоління сумують за радянським минулим, і не тільки за брежнєвським часом, але навіть і за сталінськими роками...
— Ми були молодими, і незважаючи на те, що було голодно, холодно, порожньо у крамницях, але у нас все було попереду... Смуток не за часом, а за молодістю, яка минула. А зараз ми можемо тільки озиратися назад і говорити: молодь зараз інша стала, і взагалі, народ іншим став. Але я не вважаю, що стало гірше. Я багато їжджу та бачу, що люди стали краще жити, і, не дивлячись ні на що, прогрес набирає оберти. Можливо, не все виходить так, як хотілося б. Я відчуваю, що мій біологічний вік менший, ніж юридичний. Тому з надією дивлюся в майбутнє. У мене є ще якісь надії, плани...
«НАМОЛЕНЕ МІСЦЕ»
— Пропрацювавши майже 50 років у Малому театрі, ви виявили дивну постійність в професії. Не було спокуси поміняти сцену?
— Мене запрошували в інші театри, я грала в Театрі ім. Єрмолової, коли в своєму театрі у мене виникла пауза. Мене покликав Андрєєв, ми з ним грали «Перехрестя» Зоріна (продовження «Варшавської мелодії»). Чотири сезони грали той спектакль, багато їздили з ним по гастролях. Але піти зі свого рідного театрального будинку я не хотіла ніколи. Мабуть, у мене такий характер: прив’язуюся до місця, до людей. Мені дуже подобається порядок Малого театру. Оскільки я була вихована у військовому середовищі, я звикла бути пунктуальною, підтримувати стосунки з колегами на певному рівні. Завжди серйозно ставитися до роботи, через що доводилося часом відмовлятися від ролей. Коли я не розуміла чого від мене хочуть режисери, то відмовлялася від роботи. Я ніколи не хапала чужі ролі, не вимагала, щоб мені дали зіграти те, що я хочу. Але при цьому я ніколи не залишалася без роботи, у мене був досвід педагогічної діяльності — випустила в ДІТМ два акторських курси заочників і один в Щєпкінському училищі. У мене є почесні звання, вчені ступені, так що все нормально.
— А зараз ролей вистачає?
— Ми випустили прем’єру з режисером Сергієм Женовачем, спектакль має успіх у публіки. Хотілося б ще одну роль зробити в цьому сезоні. Хочеться до весни зіграти щось з російської класики. Але це поки що на рівні бажань. Мій досвід підказує, що коли чогось дуже хочеш, то може вийти.
— Акторська професія затягує, як наркотик, важко з неї піти?
— Треба йти вчасно, до того, як народ почне говорити: «Як її жаль, бідну». Але в Малому театрі так склалося, що актори працюють довго. Ось у нас є Тетяна Олександрівна Єрємєєва, їй, якщо не помиляюся, вже 94 роки. Але при цьому вона дивовижно працює. Виступає на сцені і Тетяна Петрівна Панкова, якій виповнилося 90 років. Наприклад, Олександра Олександрівна Яблочкіна пішла з театру, коли їй виповнилося 98, а Микола Олександрович Анненков на сцені Малого театру відзначив своє 100-річчя (!) і читав на ювілеї поему Державіна. До речі, сьогодні читати Державіна вже ніхто не може...
— Схоже, в Малому театрі якась особлива атмосфера, раз люди так довго не просто живуть, але і залишаються у професії до 100 років.
— Ви знаєте, тут дуже добре, тут щось таке є. Як кажуть у таких випадках — намолене місце. Особисто я не загадую, скільки ще буду працювати, але думаю, що поки що можу залишатися на сцені.
— Багато театрів розривають внутрішні чвари, актори збираються у клани, воюють із художніми керівниками. Малого театру подібні конфлікти не стосуються?
— Юрій Соломін уже давно очолює наш колектив, так що різні потрясіння обминають нас. У нас є якісь приховані течії, але вони не виявляються. До того ж, я ніколи подібні речі не обговорюю, після репетиції відразу ж іду додому. У мене не буває так, щоб я була зайнята тільки в театрі або тільки в кіно.
«ПОВНЕ ПЕРЕВТІЛЕННЯ»
— Раз ви згадали про кіно, то, може, трохи розкажіть про роботу над роллю Аксиньї в «Тихому Доні»? Адже саме цей фільм приніс вам всенародну популярність.
— Із «Тихим Доном» вийшло цікаво. Ще студенткою я пробувала зіграти уривок із «Тихого Дону», але педагог сказав: «Аксинья — це не ваша справа, вам Луїзу Шіллера треба грати». Але не здаватися — це очевидно в моєму характері, і я вирішила: «Не може бути, щоб я це не змогла зіграти». Під час війни наш госпіталь певний час базувався в козачих станицях, і там я познайомилася з місцевими людьми, вони мені дуже подобалися. І ось через багато років, коли я була з делегацією у Франції, від Аллочки Ларіонової, з якою ми дуже товаришували, дізналася, що Герасимов у Москві починає роботу над «Тихим Доном».
— Ви на той час ще не були московською актрисою?
— На той час працювала у Вільнюському театрі. Коли ми повернулися з Франції до Москви, я зателефонувала Герасимову і сказала, що хотіла б узяти участь у пробах на роль Аксиньї. Він запропонував приїхати прямо зараз, тим більше, що у нього якраз знаходився актор, який пробувався на роль Григорія. Я приїхала за вказаною адресою. Дивлюся — парубок, який проходив проби на Григорія, аж ніяк не збігається з моїм уявленням про цього персонажа, і він, до речі, цю роль так і не отримав. Коли Герасимов запропонував нам почитати уривок із роману, то виявилося, що це та ж сцена, яку я репетирувала в Театральному інституті. Я відмовилася. Сказала, що не готова, що мені треба перечитати книгу. Йдучи, я зрозуміла, що все втратила. Але через два тижні мене повторно викликали на проби. До того часу в моєму активі вже була зіграна хороша роль в фільмі «Нескінчена повість» і Герасимов, схоже, вирішив, що я зможу зіграти Аксинью. Правда затверджував на роль сам автор роману — Шолохов. Я боялася потрапити йому на очі, але з майже десятка претенденток письменник вибрав мене. Наступного дня Герасимов зібрав усіх акторів і оголосив про початок роботи. Він сказав, що нам треба стати іншими людьми, і зажадав від нас повного перевтілення.
— Це перевтілення на людей іншої, сільської культури міським мешканцям, очевидно, давалося нелегко...
— До того, як почнуться зйомки, ми повинні були підготувати свої руки. Вони повинні були стати руками вмілих, спритних людей, які працюють на землі. Пам’ятаю, як режисер запропонував усім жінкам: «Ви побільше періть, чистіть посуд, скребіть підлоги. У себе наведете порядок — сусідам допомагайте». Те ж саме стосується чоловіків, він підбирав акторів, які щось можуть робити фізично. Особисто у мене з важкою фізичною роботою не було ніяких труднощів, я пройшла війну і була до всього звиклою: вміла прати, готувати, зробити перев’язку... Пам’ятаю, треба було викочувати білизну, і ніхто зі знімальної групи не міг показати як це роблять козачки. Я взяла рубель і качалку, пригадала, як моя бабуся це робила... Закрилася одна в кімнаті й опанувала ремесло викочувати білизну. У фільмі мені треба було воду на коромислі носити. Це якраз я вміла робити, оскільки у нас в Ніжині водогону не було, і я носила воду з колонки. А козачки мене вчили, що треба не просто воду нести, а так, щоб Грицьку сподобалося, тобто треба було при цьому ще й кокетувати.
— Ви багато що побачили, багато що пережили, в чому, на ваш погляд, людське щастя?
— Щастя в тому, коли ще чогось хочеться!
