Кустуріца — ім’я, яке не потребує коментарів. Знаменитий балканський режисер, який зібрав практично всі призи; крім того, ще й досить успішний музикант. Саме в цій ролі він і завітав до Києва зі своїм «No smoking orchestra». Нашому кореспондентові вдалося поставити йому декілька запитань. Проте йшлося переважно про кіно, політику й інші не дуже музичні матерії.
— Ваш фільм «Життя — це диво» безпосередньо стосується подій у Югославії 1990 х років. З приводу цихподій ви висловлювалися досить різко й певно. Чи змінилося щось у вашому ставленні зараз?
— Ні, у мене не було особливо радикального ставлення до того, що відбувалося в країні. Це було скоріш логічне ставлення. Великий світ прагнув, щоб була велика багатонаціональна країна, а в результаті країна поділилася на шість невеликих держав. Таким чином, моя позиція була логічною, її аж ніяк не можна назвати радикальною. Але логіка дуже часто буває неприємною річчю. Я вважаю, що коли говорять про мою ідеологічну одержимість, це не більше ніж легенда, яка створюється навколо мого імені. І тому мій останній фільм і три попередні зроблені в рамках моєї концепції терапевтичного впливу кіно на сучасну людину.
— А ви б взялися зняти фільм про розпад СРСР?
— Щодо специфіки розпаду Югославії: гадаю, ви всі чудово знаєте, в чому вона полягала. Вона була єдиною країною у світі, яка дуже добре жила в епоху холодної війни й навіть мала з цього зиск. І коли ця епоха закінчилася, в Югославії більше не було причин для існування. Не було причин, які б зсередини консолідували країну. Звісно, Югославія ніколи не була тюрмою народів, як про це говорили, — це ідеологічні схеми, які використовуються в політичних цілях. Я вважаю, що і в Сербії, і в Боснії, і в Чорногорії люди не відразу зрозуміли, що більше немає холодної війни, тому, відповідно, немає цього зовнішнього середовища, в якому так комфортно існувала країна. Тому, гадаю, не можна проводити аналогію із СРСР, це різні ситуації й різні випадки. СРСР — імперія, якої більше немає, а Югославія — все- таки невелика країна.
— Яким ви бачите майбутнє Сербії і Чорногорії? Чи збираєтеся якось показати сербську політику?
— Політики зараз на території колишньої Югославії не грають великої ролі. Думаю, що там більше задають тон розвідслужби, а не політики. Ці країни втратили можливість грати якусь суттєву роль, вони мають відтепер підкорятися інтересам великих держав і транснаціональних корпорацій. Взагалі, по-моєму, політикам уже нічого не допоможе...
— Часто доводиться чути, що в «Життя — це чудо» очевидно проглядається ваша симпатія до сербів на противагу боснійцям. Чи це так?
— Хто вважає, що я більше орієнтуюся на сербів?
— Ну, так здається.
— Я вважаю, що це ідеологічне питання, яке жодним чином не стосується мистецтва. Взагалі, не треба ставити питання так — хто показаний більш позитивно чи більш негативно? Так можна знімати ковбойські фільми. Ось нехай телеканал CNN відповідає на запитання, хто грає позитивну роль, хто негативну. Цей фільм поставлено за подіями, які дійсно мали місце. Дійсно була така ситуація в Тірновому, поруч із Сараєвом: жив серб, у якого дружина й син зникли під час війни у Боснії, і він тримав мусульманку заручницею, щоб обміняти на сина. І вийшов такий сюжет, така колізія, гідна пера Шекспіра. Питання, хто грає позитивну роль, а хто негативну, тут уже не виникає.
— У вас часто в кадрі з’являються тварини. Чи є якісь особливі підходи до роботи з ними?
— З тваринами іноді легше, ніж з людьми. Я дуже люблю знімати їх. У результаті навіть осел починає добре грати. Тільки люди з труднощами.
— А як ви працювали з кішкою?
— Щодо кішки, аби вона зіграла свою роль, як вона зіграла, треба вірити, що життя — це диво.
— Ваші фільми, безумовно, допомагають жити. Це результат спротиву світу чи прийняття його?
— Я хотів би, щоб мої фільми повернули людям надію й трохи сприяли відродженню енергетики людей, підтримці їхнього тонусу. Адже сучасні фільми знімають так, наче шиють костюм чи сукню. Усі процеси продумані, нічого зайвого, ніяких особливих проблем, усе робиться на конвеєрі й відповідним чином цей фільм сприймається, не зачіпаючи глибинних сторін людини. Формула «товар — гроші — товар», на жаль, торжествує. Але я все-таки вважаю, що мистецтво й культура можуть впливати на людину терапевтично. Я навіть проводив експеримент в одній з белградських психіатричних лікарень — показував свої фільми хворим 8 днів поспіль, аби побачити ефект впливу цих стрічок на людей, свідомість яких повернена трохи в інший бік. Але я вважаю, що в сучасному світі фільм втрачає те значення, яке повинен мати. Стає свого роду відеогрою, розвагою. І ось цей мій останній фільм і три попередні зроблені в рамках моєї концепції терапевтичного впливу кіно на сучасну людину.
— Вибачте за таке запитання, але у вас досить нетрадиційно використовується жіночий зад. То ним цвяхи витягують у «Чорній кішці, білому коті», то він як боксерська груша використовується в «Життя — це диво». Чому так?
— Вельми забавне запитання. Сцена в останньому фільмі, де жіночий зад використовується як боксерська груша, — відображає ситуацію, коли під час війни зникають якісь критерії, стираються всі межі, й занепадницькі настрої стають частиною суспільства, людей і їхнього ставлення до життя. Крім іншого, цей образ має ще й політичну підоснову в історії наших країн.
— Пам’ятається, років 10 тому ви досить добре оцінювали свій досвід роботи в США, результатом якого став фільм з Джонні Деппом «Сни Арізони». Чому б не продовжити свої американські досліди?
— Я все життя знімаю авторське кіно. Історія зйомок мого фільму у Голівуді — це частина американської історії. Це французькі гроші, витрачені в Америці. Але я хочу залишитися представником авторського кіно. А бути представником авторського кіно й працювати при цьому в Голівуді неможливо. При всьому тому, я є шанувальником голівудського кіно 1930—1950-х років.
— Чи може змінитися Кустуріца, екранізувати роман, відійти від того, що він уже показав? Чи є надія, що вас можуть не впізнати?
— Будь ласка, можу зняти фільм, взявши за основу телефонний довідник. Але я не розумію, навіщо це робити. Мені хочеться бути вірним своїм естетичним і моральним принципам.
— Яким чином після всього, що з вами сталося, ви зберігаєте віру в любов і доброту і постійно шукаєте їх?
— Я вважаю, що в сучасному світі не вірять ні у що, на жаль. І це дуже погано. Єдине, у що можна вірити, — в доброту, любов, і тільки цим шляхом людина може повернутися до своїх джерел. Є така тенденція в сучасному кіно, коли люди соромляться хороших почуттів, позитивних емоцій. Дуже часто поняття доброти замінюють поняттям «cool!». Що означає — прохолодно, свіжо, холодно. Тобто людина залишається холодною, байдужою. Тенденція сучасного мистецтва — щоб усе було, як у транспортному русі, щоб усе регулювалося спеціальними знаками. І фільми мають створювати такі нейтральні відчуття, не зачіпати глибоко душу людини. Це загальна тенденція, ще раз повторю, — але я вірю в протилежне.
— Наскільки мені відомо, в Москві ви відвідували булгаківські місця. Київ — теж просякнутий духом Михайла Булгакова. Не хотіли б ви екранізувати «Майстра і Маргариту»?
— Ви знаєте, я думав про це, у мене навіть була ситуація, коли мені довелося відмовити одному продюсеру. Відмовив з однієї божевільної причини: він мені сказав, що абсолютно не має значення, скільки коштуватиме цей фільм, головне — щоб він був англійською. Я просто не можу собі уявити, як англійська звучатиме в тій обстановці, в тих декораціях, у яких відбуватиметься фільм. Але я не виключаю, що повернуся колись до цієї ідеї, хоча це небезпечна історія. Взагалі, «Майстер і Маргарита» — один з найкращих романів, будь-коли написаних. Його композиція геніальна, вона дає можливість для реалізації кінематографічних задумів. Може, якби не було Борхеса, я б сказав, що це найкращий роман. І дуже складно зробити адекватну екранізацію найкращих романів.
— Чи відчували ви коли- небудь — як автор кінематографічної реальності — нереальність життя?
— Що таке вигаданий світ, що таке реальність — болюче питання, складне. Річ у тім, що розвиток технологій стер межі між реальним світом і уявним. За допомогою комп’ютерних технологій ви можете відтворити нереальні події з людьми, які реально існували. Ось, зокрема, ТБ створює цей уявний світ, який лише частково скорельований з реальністю. Таким чином, це вже не конкретна реальність, а лише часткова, яка створена за допомогою технологій. Ось приклад: ви запитали про негативний чи позитивний показ сербів. Яким чином у вас виникла ця ідея? Тільки завдяки ситуації, коли стерта межа між реальністю і уявним світом. Фактично, маніпуляції свідомістю за допомогою телебачення, телекартинки... Тобто якщо головний герой — серб, і він хороший — то, це вже ідеологія, за цим ховається певна позиція режисера. Якби у свідомість сто тисяч разів не вкорінювали цю ідею, ви б інакше все це сприймали.
— Чи не заважають вам постійні обвинувачення в політнекоректності?
— Я дуже пишаюся тим, що я політично некоректний. По-моєму, бути політкоректним — це все одно що бути ідіотом. Це означає бачити світ очима 2 х або 3 х світових телеканалів. А це абсолютно не збігається з моєю інтелектуальною допитливістю. І крім того, кількість книжок, які я прочитав, утримує мене від того, щоб бачити світ очима цих декількох телекомпаній.
— Яким акторам ви віддаєте перевагу — професіоналам чи аматорам? З ким легше працювати? Звідки взагалі беруться ці типажі?
— Я суто інтуїтивно підбираю акторів. Залежить багато від того, професійний це актор чи ні. У професійних акторів така проблема буває: вони добре грають, але їм бракує енергетики чи що. А щодо непрофесіоналів, то їхні типажі, їхня манера говорити грають самі за себе.
— Тут, у колишньому СРСР, дуже добре сприймають ваш гумор. Чи можете ви похвалитися, що вас так само добре приймають на Заході?
— Там люди не настільки відкриті, як тут. Я звернув увагу, що тут кожний сигнал, який я посилаю глядачу, сприймається дуже інтенсивно, більше, ніж на Заході, де люди повільно втягуються в стилістику фільму. Коли в Канні показували «Життя — це диво», в потрібних моментах люди також начебто сміялися або сумували, але не як тут — коли реагують у залі на конкретну ситуацію. Але, до речі, Захід не можна сприймати як єдине ціле, тому що це й Португалія, й Іспанія також... Ось в Іспанії «Біла кішка, чорний кіт» досі дуже популярний, його вже 9 років дивляться, ходять дивитися його у свята й сприймають дуже добре...
— Яку роль як режисер ви самі для себе могли вибрати й зіграти?
— Можу сказати. Я хотів би зіграти роль кота...
