Кирила Карабиця представляти і легко, і складно. Легко почати: син знаменитого композитора Івана Карабиця і відомого музикознавця, педагога НМАУ Маріанни Копиці. Учень легендарних особистостей — Романа Кофмана і Льва Венедиктова. З 2009 року К. Карабиць очолює Борнмутський симфонічний оркестр (Великобританія). Виступав з такими відомими колективами, як Берлінський симфонічний, оркестр Франкфуртського радіо, філармонічний оркестр Токіо (Японія), оркестр Сіднейської філармонії (Австралія), Ліонський симфонічний оркестр (Франція), симфонічний оркестр міста Ставангер (Норвегія), філармонічний оркестр міста Тампере (Фінляндія), Гайдн-оркестр міста Больцано (Італія), оркестр Оклендської філармонії (Нова Зеландія) тощо. Кирила Івановича номіновано на премію Британського королівського філармонічного товариства. Маестро постійно приїжджає до України з концертами і свіжими ідеями.
Складніше — передати відчуття неймовірної енергії світла, що йде від цього молодого чоловіка з красивою подобою і європейськими манерами. Його щиру, живу відвертість і прихильність до співрозмовника. Кирило уникає високих фраз і не допускає фальшивих нот — в музиці і в житті. Запитаєш його, яку мету ставить перед собою, відповідає: «Отримувати задоволення від того, що роблю, і приносити задоволення іншим!», — і згадує якогось англійця, який дивлячись на музикантів, здивувався: «Не розумію, навіщо вони так стараються, адже музика — це розвага?». Карабиць живе у феноменальному ритмі: декілька днів у Києві, заповнених репетиціями, увечері презентація арт-проекту «Мова.Ми» у Національній філармонії, наступного ранку, о шостій, літак до Москви, де об 11.00 — репетиція «Богеми», якою диригуватиме у Большому театрі. 28 вересня Карабиць дає концерт на Львівських «Контрастах», а 29-го він вже учасник Гогольфесту. Запитую, що надихає і заряджає, говорить: «Надихають репетиції, концерти, люди, знайомства, переїзди. Хоча часто буває дуже важко. Ну, а як інакше? Сам вибирав...»
Проект «Мова. Ми» побачив світ завдяки спільній творчості Кирила Карабиця, Національного камерного ансамблю «Київські солісти», співачки Ольги Пасічник (сопрано) і художниці Зінаїди Лихачової (див. «День» №164). Бездоганне виконання, чисте соло вокалістки, фантастична диригентська робота, динамічний космос української вишивки на інсталяціях і одязі музикантів... Аншлаг і овації — концерт відбувся, і якщо він стане поштовхом для роздумів у тих, хто на ньому побував, можна буде стверджувати, що задум авторів ідеї, диригента і художниці, повністю реалізований.
У «віконці» між репетиціями Кирило Карабиць відповів на питання «Дня», і почалася розмова з нового творчого проекту, представленого нещодавно у Києві.
«ХТО МИ, ЗВІДКИ, ЯКОЮ МОВОЮ ГОВОРИМО?»
— Зі сцени ми звертаємося до людей мовами музики і живопису, — розповів К. Карабиць. — Мова мистецтва — універсальна. А слово «Ми» у назві — моя ідея, так хотів виразити своє відчуття того, що в Україні йде пошук: хто ми, звідки, якою мовою говоримо? Я багато їжджу світом і помічаю тенденцію: оркестри хочуть, аби їх слухали різні люди, створюють ситуації, цікаві для різних соціальних груп. Мені захотілося зрозуміти для себе, чи можна в Україні зробити це власними силами, «зачепити» нових слухачів, які, можливо, вперше прийшли до філармонії, і здійснити це через незвичайний проект. Звернутися до людей і не давати відповідь, а подумати разом. Культуру нашої країни потрібно підтримувати і конструювати, і я намагаюся це робити.
— Розкажіть, як збиралася програма?
— В Україні епохи класицизму є свої герої — Бортнянський і Березовський, і захотілося зіграти їх твори поряд із Моцартом, аби побачити різницю стилів. Коли шукав у контексті програми щось класичне і таке, що стосується України, переглядав симфонії Гайдна за назвами (у Гайдна їх 104!), є більш відомі, є менш. І раптом натрапив на симфонію № 63 «La Roxelane». Що за Роксолана? Наша знаменита українка, красуня, дружина турецького султана Сулеймана, і Гайдн присвятив їй свій твір! Коли зустрівся з художницею Зінаїдою Лихачовою, вона запропонувала зробити інсталяції, які перетворили б звичайний філармонічний концерт на арт-проект, а це більше, ніж просто концерт. Вона показала свої роботи, у яких модернізувала ідею українського рушника, і я одразу відчув — потрібно розбавити класичні твори сучасними. Тому ввів «Ірмологіон» Олександра Козаренка, написаний за мотивами старослов’янських православних співів, адже це наше коріння, звідки ми беремо енергетику для сьогоднішнього існування. І «Прощальну серенаду» Валентина Сильвестрова (Твір 2003 року, присвячений композиторові Івану Карабицю. — О.С.). Вийшла гра стилів, яку об’єднує українська тема з різних боків.
— Як вам працювалося з «Київськими солістами»?
— Це наш третій спільний концерт за останні два роки. На репетиціях відчуваю себе з ними так, ніби ми не на роботу приходимо, а збираємося разом музикувати для задоволення. По-перше, рідною мовою розмовляємо, що для мене важливо. По-друге, всі молоді, в ансамблі багато моїх однокласників. По п’ять-шість годин репетируємо і не помічаємо, а коли час летить швидко — це добре! Немає схеми «диригент-оркестр», є відкрита робота і дуже цінна енергія.
— Відкрийте секрет, які концерти в Україні у вас заплановано найближчим часом?
— У вересні на Львівському міжнародному фестивалі «Контрасти» з філармонічним оркестром Львова виконаємо симфонії Бориса Лятошинського, Євгена Станковича і Третій концерт Івана Карабиця. На Гогольфесті з «Київськими солістами» ще раз покажемо проект «Мова.Ми». А на грудень запланований концерт у Києві з оркестром Національної філармонії — прозвучать «Альпійська симфонія» Ріхарда Штрауса і Концерт для альпійського горна Леопольда Моцарта. Соло виконуватиме валторніст із Франції, він привезе величезний альпійський горн, і, думаю, кияни вперше побачать на сцені філармонії такий інструмент.
У січні відлітаю до Канади, в Оттаві гратиму Дев’яту симфонію Шостаковича і Третій концерт Рахманінова, через тиждень у Сан-Франциско — Другу симфонію Сібеліуса, потім у Берліні концерт. На два роки вперед розписаний мій графік у деталях.
«НИНІ СТАНДАРТНІ ОПЕРНІ ПОСТАНОВКИ УЖЕ НЕМОЖЛИВО ДИВИТИСЯ!»
— На сьогодні у вас більше планів за кордоном, в Україні вам не надають можливості для творчої реалізації?
— На Заході всі працюють у системі, з якої непросто виходити. А Україна — це «нерозоране поле» і простір, відкритий для створення нестандартних творчих проектів. Але доки, у плані Кар’єри з великої літери, Україна дає мало шансів. Відбуваються локальні концерти, мало хто про них знає, публіка не приїжджає на ці програми з-за кордону. На культурній карті світу Україна доки, на жаль, відсутня. Сьогодні багато людей у світі не розуміють, що це за країна така — Україна. Ми й самі до кінця не розуміємо. Коли мене запитують, чи знають на Заході українську музику, то складно відповідати. У кожній країні перш за все знають свою музику і хочуть її грати. Починати потрібно з того, що ти повинен бути цікавий сам собі. Зрозуміти, що ти, хто ти, усвідомити себе. Тоді ти й іншим будеш цікавий, будеш з ними на рівних. А існувати за рахунок того, що тобою цікавляться інші, — це шлях, який просто неможливий, не лише в музиці, а в житті взагалі.
— Ваша співпраця з Большим театром почалася з того, що ви диригували новою постановкою опери «Евгений Онегин», яка викликала суперечки й обурення прихильників традиційного підходу і високого стилю.
— Зараз мене запросили у Большой театр диригувати постановкою «Богеми» — сповна традиційною. А «Евгения Онегина» поставив Володимир Черняков, якого критики називають скандальним режисером. Правда, «Онегин» не настільки скандальний, як його ж постановка «Руслана и Людмилы», якою я диригуватиму в квітні. У нас в опері поняття «скандал» відсутнє! Режисери якоїсь миті повинні збурювати суспільство, вони повинні не «годувати» публіку тим, до чого вона звикла, а потрясати її. І тоді починається цікава вібрація — люди замислюються: а чому, а як, а навіщо? А для наших пострадянських театрів це взагалі необхідність, бо нині оперні стандартні постановки вже неможливо дивитися! Звичайно, не обов’язково розпивати горілку на сцені або створювати бордель, як у виставі «Руслан и Людмила» — а там він є, правда, в «інтелігентній» формі... У Лондоні, наприклад, паралельно діють два оперні театри, орієнтовані на різну публіку: Так Королівський театр у Ковент-Гардені робить більш традиційні постановки, а Англійська національна опера — це майданчик для режисерських експериментів. І публіка може обирати, куди йти, залежно від своїх переваг.
— Тоді дайте відповідь на «вічне» питання — що робити?
— Виховувати своїх оперних режисерів, давати їм майданчик для експериментів. Сьогодні в Україні не вистачає нестандартних цікавих подій у музичному світі.
— А як це роблять на Заході?
— Пропонуєш ідею, залучаєш людей проектами. Наприклад, ми придумали з Борнмутським оркестром, де я головний диригент: орендували суботнього вечора дискотеку, запросили ді-джея — онука Сергія Прокоф’єва. Його звуть Габріель, він живе у Лондоні. І зробили цілу програму — прийшли люди, які ніколи в житті не слухали симфонічний оркестр, і ми їм грали класику, потім Габріель грав на своїй установці свої твори. І все це мало величезний успіх у публіки.
З оркестром Radio France ми робили у Парижі концерти для дітей з ляльковим театром, де ляльки брали участь у виконанні балету Бартока «Дерев’яний принц». У багатьох країнах є цілі програми, коли оркестри працюють зі школами. Дітей заздалегідь готують, ставлять їм записи, потім вони приходять у театр, бачать оркестр, їм розповідають: це скрипка, це віолончель, з раннього дитинства підключають до високої музики. А потім діти виростають і йдуть на концерти, стають меломанами! Дитячі враження найчистіші, до них потім завжди повертаєшся. Здається, це важливіше, ніж грати звичайні концерти.
— Влітку ви брали участь в оперному фестивалі «Глайндборн», розкажіть про цей форум.
— Фестиваль проходить в Англії, недалеко від Брайтона, за годину їзди від Лондона. Уявіть, на зеленому полі, де пасуться вівці, стоїть театр — красива будівля з приголомшливою акустикою. «Глайндборн» заснувала сім’я Крісті, почавши у 30-ті роки минулого сторіччя з домашніх вистав, а сьогодні це — один із усесвітньо відомих оперних фестивалів. На літо збирається трупа, запрошують кращі сили світу і за сезон ставлять 5-6 опер (фестиваль приватний, державних грошей там немає). Англійці дуже цінують «Глайндборн», квитки замовляють заздалегідь, приїжджають на машинах, а деякі і на гвинтокрилах прилітають. Цього літа ставили «Попелюшку» Россіні, «Пригоди лисички-хитрунки» Яначека, дві барочні опери, а я 14 разів продиригував «Богему» Пуччіні. На фестивалі ми зустрілися там з Андрієм Бондаренком — це молодий український співак величезного таланту. Він починав у Києві і зробив серйозну кар’єру, зараз гастролює по всьому світу.
— Кирило, вас можна назвати громадянином світу, а де сьогодні ваш дім?
— Живу в Парижі, там у мене сім’я — дружина, вона музичний адміністратор ансамблю старовинної музики, і син, якому два роки. Я назвав його Іваном — на честь батька. Працюю в Англії і часто їжджу у Францію до сім’ї. Але і Київ, де живе мати і сестра, де я робив свої перші кроки в музиці, для мене дуже дорогий. Тут рідний дім, куди повсякчас повертатимуся.
