Нещодавно в Міністерстві культури і туризму відбулася спроба створити Громадську раду з питань актуального мистецтва. На збори за участю міністра Оксани Білозір були в основному запрошені представники генерації вісімдесятників, поміж яких чимало неординарних письменників, художників, музикантів, режисерів, критиків і теоретиків мистецтва. Були й видавці, хоча сфера їхньої діяльності належить іншому державному відомству. Розмова була гострою, почасти різкою та емоційною з обох боків і, на жаль, проходила неконструктивно. Одначе ще раз було доведено: необхідні нові моделі взаємодії реальних творців культури та тих, хто повинен виконувати регулюючу функцію. Так, цілком природно, питання культурної політики перейшло з політичного олімпу в мистецьке середовище. «Круглі столи», низка публікацій у ЗМІ — спроба митців захистити завоювання Майдану, зберегти енергію народного державотворення, заклик до реформування галузі.
Учасники цих дискусій театральний критик Сергій Васильєв, режисер Сергій Проскурня та літературознавець Дмитро Стус звернулись в «День» iз проханням оприлюднити своє бачення, а точніше — основні тези реформування культури.
Історія України складалася таким чином, що її здобутки були не завдяки, а всупереч. Змагання за незалежність початку й середини XX століття дали можливість радянській каральній системі провести тотальні нищення нашого люду, а хронічний застій думки та культури кінця минулого столiття призвів до застою економічного. Волю ми здобули несподівано. Природно, що старі керівні кадри в перші роки не дуже знали навіщо та незалежність і що з нею робити. Ми й досі маємо малий герб замість герба, а як гімн використовуємо підкорегований текст доволі давньої пісні. Анархічні символи засвідчують, що ми й досі живемо в країні з не сформульованою політичною волею, відсутньою ідеологією, ненародженим громадянським суспільством. Але коли перше й друге керівництво держави вело свій родовід від комуністичного минулого, то нова влада декларує зовсім іншу ґенезу. Хоча через півроку після помаранчевої революції в це вже мало хто вірить. Сьогодні ж доволі очевидно, що в багатьох сферах керівництво держави зайшло у глухий кут, адже більшість «нових» чиновників продовжують працювати за старими схемами й моделями, які, як показав досвід Радянського Союзу, ведуть у прірву.
Сфера культури, як відомо, віддзеркалює ситуацію в суспільстві. У спадок ми одержали «систему культури», яка була зорієнтована на мінімальне фінансування чиновників творчих спілок та людей близьких до влади, а не на втілення яскравих культурних явищ.
Відтак маємо альтернативу: АБО зламати цю систему, встановивши принципово інші — прозорі, конкурентні, чесні, відкриті — правила гри, АБО й далі фінансувати чиновників від культури та «зручних» партнерів. Тобто або в межах можливого фінансового забезпечення творити культурні технології та індустрії, або й далі фінансувати окремі тимчасові заходи.
Звісно, цікаві проекти з’являлися, з’являються і будуть з’являтися, але про нормальний експансивний розвиток культури, а відтак й ідеології, в цьому випадку говорити важко. Нетехнологічність і безсистемність розвитку культури в Україні привела до того, що навіть ті сфери, які в усьому світі є прибутковими чи бодай не збитковими, в Україні потребують постійних дотацій.
Іще гірше ніж брак фінансів — відсутність належного законодавчого поля, що призводить до елементарного незнання того ХТО, ЯКИМ ЧИНОМ і ЩО в культурі робить. За таких умов сфера «реальної» культури стає ніби підпільною (андеґраунд), а культурна політика, здійснювана за залишковим принципом, — антинародною.
Саме тому цікаве з погляду здорового глузду об’єднання сфери культури зі сферою туризму сьогодні виглядає лише декларацією про наміри. Теоретично відомо, що в Україні є чимало цікавих пам’яток архітектури, що можна прокласти чимало цікавих туристичних маршрутів, але важко сказати, в якому стані ці пам’ятки й чи існує для цього відповідна інфраструктура.
Саме тому одне з перших прагматичних завдань можна сформулювати так: наблизити сфери культури, туризму й побутового обслуговування з тим, аби на їхній основі згодом створити регіональні культурні центри, які будуть не лише витрачати бюджетні кошти, а й вчитимуться заробляти.
Так з’являються нові пріоритети політики тепер уже у сфері культ-туризму — створення регіональних культурних центрів, до яких можуть увійти:
суб’єкти мистецької діяльності (з урахуванням регіональних особливостей);
культурні інституції (театри, музеї, заповідники, бібліотеки, школи естетичного виховання, кінотеатри, видавництва);
сфера обслуговування та сфера відпочинку;
інвестиційні проекти, що можуть бути «приманками» для туристів.
Сформульовані великою групою експертів думки прозвучали ще 4 лютого цього року, в момент призначення нового Кабінету Міністрів, очоленого Юлією Тимошенко. Ще раз озвучимо частину з них, адже вони не тільки не втрачають, але в руслі спроб кулуарно творити громадські ради набувають особливої актуальності.
Передусім необхідно розпочати проведення моніторингу всіх без винятку напрямків мистецтва та культури, щоби мати уявлення про реально наявні ресурси. Наскрізний моніторинг повинен відбутись у кожному конкретному закладі, і закінчитись створенням глобального «банку даних» сучасної української культури з виявленням сильних та слабких місць.
Для проведення постійного моніторингу галузі необхідно заснувати загальнодержавний інформаційно-аналітичний центр. На підставі його досліджень можна сподіватись на вироблення перспективних планів та визначати стратегію розвитку.
Паралельно по кожному напрямку необхідно сформувати громадську експертну раду шляхом проведення всеукраїнських конференцій, які будуть обирати членів цих рад із обов’язковою ротацією. Таким чином, може відбутись гармонізація взаємодії по горизонталі (інституції та суб’єкти) та вертикалі (система управління).
Окремою болючою проблемою є відсутність законодавчої бази у сфері культури. Тішить, що Верховна Рада нарешті прийняла Закон про театри і театральну справу. Проте цей закон зможе запрацювати лише з паралельним впровадженням закону про неприбуткові заклади у сфері культури та мистецтва. Для введення системи змішаного фінансування проектів та закладів (можливість поєднання державного та благодійного фінансування) необхідно терміново прийняти закон про меценатство.
Іще одна складова — інформація у сфері культури. Тривале функціонування в режимі напівпідпілля призвело до того, що сьогодні ми не маємо висококласних товстих журналів, радіоканалів, зрештою, навіть більш-менш повної інформаційної бази даних про новинки книговидання, виставки, спектаклі, кінофільми. Телеканал «Культура», який ніби існує, сьогодні неспроможний одержати високі рейтинги та підтримку рекламодавців. Отож і маємо ситуацію, за якої навіть успішно реалізований мистецький проект залишається невідомим у межах України, а млявий резонанс довкола нього виникає лише тоді, коли здобуто визнання де-небудь у світі. Вирішення інформаційного забезпечення — ключ до відновлення прав української культури в Україні.
Для оздоровлення ситуації в мистецькому середовищі необхідно впровадити прозору загальнонаціональну систему конкурсів на здобуття грантів для реалізації творчих проектів. Конкурсна система повинна діяти не лише на рівні окремих проектів, а й поширюватись на призначення керівників установ та закладів культури.
В умовах ринкової економіки нагальною є проблема гармонізації сфери культури з сучасними реаліями: розроблення статусу культурного продукту, визначення його конкурентоспроможного місця на загальнонаціональному ринку, перегляд діяльності та функцій творчих спілок, які залишаються анахронічними ідеологічними інституціями, що не продукують власного культурного продукту. Зараз багато говориться про євроінтеграцію. Але українські громадські інститути за окремими напрямками культури та творчими професіями досі не приведено до європейських та світових стандартів. На порядку денному створення таких організацій та їхня реєстрація в міжнародних інституціях та інформаційних мережах. Принципами взаємин держави з митцями нарешті має стати відкритість, конкурентність, гласність і прозорість у прийнятті рішень, що мають диктуватися прагненням загального добра, а не інтересів окремої особи.
