Його музика — це суміш всіляких східних і європейських мелодій, народної музики, джазу та почуття гумору. Це справжній артист, який часто перетворює свої виступи на невеличке іронічне шоу. Причому на сцені він так само природний, як і в житті. Передусім він став відомий завдяки своїй гітарній техніці, яку називають «дворукий тепінг» (це коли на гітарі обидві руки виконують дві незалежні партії — як на фортепіано). Джазові критики вважають, що першим у такій манері став грати американський джазмен Стенлі Джордан, хоча Ізмайлов розробив свою техніку абсолютно автономно і тому порівняння типу «український Стенлі Джордан», м’яко кажучи, не викликає у нього захоплення. Хоча, зустрівшись з ним після концерту в Києві, де він буває переважно проїздом із-за кордону додому або навпаки, тяжко було утриматися від дещо провокативного питання:
— Що ви відчули, уперше почувши про Стенлі Джордана?
— Що я не один. Він мене підстьобнув. Це була така спортивна злість на самого себе за те, що досяг чогось і розхолоджуюсь. Але він грає в абсолютно іншій манері, веде соло, наприклад, правою рукою, а я — лівою. А що до порівняння «український Стенлі Джордан», то чому б не назвати Джордана американським Ізмайловим? Наведу простий приклад. Року
94-го на джазовому фестивалі «Леверкузен» у Кельні я грав сольний концерт; там виступав і Стенлі Джордан. Не знаю, хто так задумав, але ми з ним грали одночасно у двох залах великого концертного комплексу, причому з одного можна було легко перейти до іншого. У мене був повний зал і у нього. От і все. До речі, послухати один одного ми так і не змогли.
— А коли ви вперше відчули свою унікальність, самодостатність?
— Після того як дав перший сольний концерт у Таллінні 90-го року. Але я себе не вважаю унікальною людиною. Ті речі, що я роблю у свої немолоді роки, унікальна людина робитиме в 15-17 років. Я довго працював, бо протоптувати стежку завжди тяжко, але я не самотній, у мене вже є послідовники. Наприклад, один хлопець у Криму, який ніби не мій учень, але дивився як я граю, розпитував. Ось вона — унікальна людина: схоплює на льоту, почув раз — і воно його.
— З ким би з видатних західних музикантів ви могли б поставити себе в один ряд?
— Я не назвав би себе самовпевненим, але якщо на фестивалі гратимуть зірки, і мене витягнути до них на сцену, я знаю, що відіграю на їхньому рівні. Я просто із задоволенням пограв би з усіма. Наприклад, з Джоном Маклафліном. Гадаю, і він би не проти. Ми якось виступали в одному концерті, познайомилися, але поспілкуватися до ладу не змогли. Я виступав перед ним, і він мене слухав, а коли грав він, мені вже треба було їхати. Навіть візитками не обмінялися.
— А як скоро ви зрозуміли, що можете бути у джазі зіркою світового рівня?
— Чесно кажучи, про це не замислювався. Що таке «зірка»? По-моєму, нікому з музикантів, і мені в тому числі, це слово не подобається. Ті ж Маклафлін, Джордан чи Джон Скофілд без гітари цілком нормальні й прості люди. Допустимо, іноді підходять шанувальники і кажуть, що думали ніби до мене підступитися неможливо. Давали розписатися на руці або на спині. Для мене це ніби жарт, а для них має якесь містичне значення. Власне, вся різниця в тому, що зірки бувають багаті й бідні.
— А вам на життя вистачає?
— Скажу прямо, вистачає. У мене немає капіталу — живемо від концерту до концерту, які останнім часом бувають нечасто. Але цього вистачає, щоб годувати сім’ю.
— Чому ви переселилися з колгоспу до Сімферополя?
— Колгосп «Заповіт Леніна» був для мене дуже хорошим місцем для творчості. Прожив я там п’ять чи шість років. Там ти не відволікаєшся, йти нікуди, залишається тільки займатися музикою. Але хотілося культури, більше інформації. Ще 90-го року на Міжнародному талліннському фестивалі — чуєш стільки імен, а нікого не знаєш, почуваєшся незручно, неначе сорочка або штани навиворіт.
— А чи не хочеться вам трішки «урбанізувати» свою музику?
— Трішки хочеться, але на все потрібен час і натхнення, без цього я не можу — буде штамповка. Адже й народні пісні, які я обробляю, звучать сучасно? Я стараюся робити так, щоб музику зрозуміли всі, щоб там були інтонації, близькі кожному. Виходить такий коктейль. І на Заході, і на Сході її чудово приймають. Можливо, тому, що така незвичайна техніка. Принаймні, якщо шашлик чи плов добре приготований, його люблять усі.
А що до мене, то людина хочеш не хочеш змінюється з віком. Почав більше їсти, проте кинув курити. Став песимістичнішим. Однак і стриманішим — ні на кого не кричу, ні з ким не сварюся. Це мій європейський досвід людських стосунків — дивлячись як там люди ввічливо один із одним спілкуються, здається, що вони взагалі інші.
— Вам доводиться на сцені одному більше години приковувати до себе увагу глядачів, адже це великі нервові витрати; що ви відчуваєте перед концертом?
— Я цілком спокійний: відлагоджую звук, «слухаю зал» і йду перед виступом пити чай. Хоча раніше дуже хвилювався, відключався, занурювався в себе, щоб нікого не бачити й ні з ким не зустрітися поглядом. Боявся зробити «кіксу», бо помилишся — і все піде навскіс. Зараз у мене руки не тремтять. Можу помилитися й викрутитися або просто зупинитися, мовляв, даруйте, шановні, — не вийшло. Адже народу страшенно цікаво, коли в тебе щось не виходить.
Дивлюся як інші музиканти заводять натовп і вчуся у них. Та буває, в залі десять чоловік — ну, який тут «завод»? Та й у цьому є свій кайф.
— Що ж важливіше — сама музика чи робота на публіку, я маю на увазі і вашу техніку, й іронічний підхід до подачі музики?
— Має бути усе. На публіку працювати потрібно. Все-таки в залі сидять люди різні і треба зробити так, щоб усі залишилися задоволені. Драматургія концерту має будуватися на гуморі. Це, так би мовити, «здоровий образ творчості». Розсмішити публіку, потім зіграти серйозну річ — це як у сауні, коли кидає то в жар, то в холод. У кожній музиці є певна нудьга, і як би ти добре не грав, це буде цікаво тільки фахівцям. Пересічному глядачеві потрібно ще щось: йому, звичайно ж, не може подобатися все, але йому має сподобатися хоч щось, хоч трохи. Ось це «трохи» я завжди намагаюся донести до будь-якого глядача.
Це не означає, що до своєї музики я ставлюся несерйозно. Це мій хліб і мені за це платять. Просто музика — це єдиний момент, де я поєдную приємне з корисним, де хобі й робота — це гра.
