Завдяки перекладацькій співпраці Олександра Бондаря та Сусуму Уємури вперше з’явилися українською мовою японські казки — в літературно-художньому виданні «25 кращих японських казок», яке нещодавно вийшло друком в Одесі. Це добірка з книги «Збірник 100 казок Японії» (укладачі Інада Кодзій, Інада Кадзуко, видавництво Коданся, 1999 рік). Чудовий український переклад із збереженням специфіки оригіналу й навіть, де це потрібно, відтворення кирилицею окремих японських фраз. Стануть у пригоді й цікава передмова із пізнавальними примітками. Тож що може знайти у «25 кращих японських казках», де мислить навіть насінина, український читач?
Сьомого дня сьомого місяця, тобто 7 липня, в Японії святкують Хосі мацурі — Свято зірок або Танабата. Останній варіант назви записується двома ієрогліфами, які означають «сьомий вечір». А ще слово «танабата», позначене, щоправда, іншими ієрогліфами, перекладається як «ткацький верстат». У сьому ніч липня на небі максимально зближуються дві зірки — Альтаїр і Вега. Вони і є героями свята й водночас казки про Волопаса й Ткалю, Мікерана й Танабата-цуме, розлучених Молочним Шляхом. Закоханим дозволено зустрічатися лише раз на рік — тоді вони переходять міст або перетинають небесну ріку на човні. Легенда про Танабата живе в японській літературі здавна — у першій японській поетичній антології японською мовою «Манйосю», повістях «Ямато моноґатарі» та «Ісе моноґатарі», романі «Ґендзі моноґатарі» — до сьогодні — у повісті сучасної письменниці Йосімото Банана «Тінь при місячному сяйві», вплітаючись в оповідь, стаючи основою сюжету. Збереглася вона й у початковому вигляді казки чи легенди з численними варіаціями, котра побутує не лише в Японії, а і в інших країнах Південно-Східної Азії.
Танабата — один із найцікавіших і найромантичніших сюжетів японців, що відображає їхню природну ліричність. Але, звісно, не поодинокий у колоритному світі японського фольклору, що де- не-де перегукується і з європейським інваріантом світового багатства казки. Ви знайомі з Момотаро? Не засмучуйтесь, вам тільки здається, що ні. От послухайте. Одного разу пішла бабуся на річку прати, зловила великий персик, принесла його додому й тільки зібралася розрізати, як він сам розпався на дві половинки і з’явився маленький хлопчик. Назвали його Момотаро — хлопчиком з персика. Виріс хлопчина за кілька місяців у юнака небаченої сили й прославився тим, що приборкав анциболотів. Тепер впізнали? Та це ж Котигорошко — приборкувач Змія! Порівняймо. Пішла одного разу жінка на річку прати й раптом бачить — котиться по дорозі горошина. Вона взяла її та й з’їла. А незабаром народився у неї син, котрого назвали Котигорошком. Виріс він дужим і визволив братів і сестру від Змія, хоча зросту й ваги, як і Момотаро, був звичайнісінької.
Ще у японських казках є Іссумбосі — Хлопчик-з-мізинчик, у якому, незважаючи на малий зріст, жеврів дух воїна і який, врятувавши дочку знатного самурая, як Лускунчик, виріс і одружився з нею. Є видра, котра провчила лисицю за брехливість, порадивши ловити на хвіст рибу в ополонці. Лисиця, звісно, примерзла та ще й отримала стусанів від молодиці, як і український вовк-панібрат, котрий також ловив рибу, примовляючи: «Ловись, рибко, велика та ще велика!» Є журавка, що перетворилася на дівчину-чарівницю, як Василиса прекрасна, що раніше була зачаклована у жабу. Є безрука дівчина, доля якої надивовижу схожа на долю цариці із добре відомої, щоправда, літературної «Казки про царя Салтана» О. Пушкіна. Є хлопець-лісоруб, з яким знатний вельможа, що вкрав вродливу дружину лісоруба, помінявся одежею, як у казці «Принц та жебрак». Цікаво?
Спільність впадає в око не лише в сюжетах, а й у так званих правилах вибудовування казкового матеріалу. Це загальновідоме «правило трійки»: дідусь, який шукає горобчика з утятим язичком, має випити воду із трьох цебер; «правило чарівних речей»: чарівний плащ і солом’яний капелюх, які роблять людину невидимою, або чарівний молоток, що виконує роль української чарівної палички; «правило допоміжника для добрих героїв»: заєць, який помстився підступному барсуку за те, що скривдив дідуся та бабусю, біленький собачка, який обдаровує господарів скарбом, собака, мавпа та фазан, які допомагають Момотаро здолати анциболотів; «правило випробування»: наловити рибу у ставку «Залиш-і-йди-геть», не злякатися страшного голосу й не залишити улов біля ставка; «правило людського духу»: негативна чарівна істота — анциболот — відчуває присутність бабусі, котра від нього сховалася. Є серед японських казок і тваринні, і людські, а є і такі, де тварини й люди співдіють. Є неодмінне розрізнення на персонажів позитивних і негативних. Є концепт шани до старих людей — джерела мудрості у казці «Гора, де кидають старих батьків».
Але є і щось унікальне, чого не знайдемо більше ніде — тільки в японській культурі. Скажімо, відображення стародавньої традиції залишати старих немічних батьків, яких важко прогодувати, у горах. Або відгомін своєрідних казок айнів — корінного населення Японії, котрі намагалися пояснити навколишній світ: «Чому в медузи кісток немає» або ««Крап» старої хатини», в якій ідеться, зокрема, про те, чому у мавпи хвіст куций, а обличчя червоне. Або загадкові місця, наприклад, велетенська скеля Тенґу-іва, котра стоїть високо- високо, на самісінькій верховині, де живуть потвори тенґу, що можуть нашкодити людині. Такі містичні казкові місця перегукуються, вочевидь, із релігією сінто й вірою у камі — духів, які населяють і одухотворюють природу,— небо, землю, камені, дерева, квіти. У давнину вершина гори, дерево, що стоїть окремо, скеля, камінь незвичайної форми позначалися гілкою вічнозеленого дерева сакакі, обгороджувалися сіменава, зробленою із соломи мотузкою, і вважалися місцем спілкування з камі. Або жаби з міст Едо та Кіото, які захотіли помандрувати й подивитися міста одна одної. Чи не відображена у цьому вишуканому для тварин бажанні японська традиція милуватися краєвидами? Або казкові істоти: барсук-перевертень Танукі, зазвичай негативний персонаж, який, щоправда, може й допомагати — перетворившись на чайник, він пропонує старому бідаці продати себе багатому ченцю, заробивши три рьо; уособлення зла — велетні анциболоти й тенґу, схожі на українських лісовиків чи то чугайстирів; а також Дзідзо-сан — шановане буддійське божество, покровитель подорожніх і дітей (персонаж дитячих колисанок), на кам’яні статуї якого можна натрапити в Японії доволі часто.
Таких «або» можна наводити скільки завгодно. Та й чи є в цьому сенс? Краще один раз прочитати книгу, ніж сто разів слухати про неї.
