Двадцятеро учасників представляють 16 різних країн; загалом же було надіслано більше ніж 4 000 заявок зі 134 країн. Двадцять першим номінантом став Микита Кадан — володар торішньої премії PinchukArtCentre для молодих українських художників.
До складу шорт-листа Future Generation Art Prize увійшли: Йонатас де Андраде, 30 років (Бразилія), Меріс Анжіолетті, 34 (Італія), Марва Арсаніос, 33 (Ліван), Міколь Ассаель, 33 (Італія), Ебігейл Девілль, 30 (США), Микита Кадан, 29 (Україна), Меіро Коідзумі, 35 (Японія), Андре Комацу, 33 (Бразилія), Ева Котаткова, 29 (Чеська Республіка), Ян Ксін, 26 (Китай), Басім Магді, 34 (Єгипет), Тала Мадані, 30 (Іран), Ахмет Огют, 30 (Туреччина), Амалія Піка, 33 (Аргентина), Агнєшка Польска, 27 (Польща), Емілі Ройсдон, 34 (США), Райане Табет, 28 (Ліван), Орельєн Фроман, 35 (Франція), Лінетт Ядом-Боакьє, 34 (Великобританія), а також дві арт-групи: португальці Жуан Марія Гусман, 33 і Педро Паіва, 34 роки та київський Р.E.П., одним із лідерів якого, до речі, є Кадан.
Багато в чому цьогорічна виставка нагадує першу номінаційну експозицію Future Generation Art Prize 2010 року. Знову молоді художники тяжіють до експериментів із рухом форм та об’єктів, знову чимало відеоробіт та прямих соціальних висловлювань. Суто жанрові відмінності стосуються прямої дії, перформативних елементів. Наприклад, одразу троє авторів використовують живу присутність художника або актора у своїх інсталяціях.
Так, аргентинка Амалія Піка побудувала з картону чималий «Акустичний радар» — довгу вигнуту трубу, що розширюється, і посадила з її вузького кінця молоду статистку. Китаєць Єн Шин, відділивши свою інсталяцію склом, насипав піску, повісив соромітну фотографію і посадив на стілець елегантно вдягненого молодого чоловіка, що читає книжку Гемінгвея. Найбільш динамічною в цьому сенсі виявилася робота ліванки Марви Арсаніос («Чи доводилося Вам вбивати ведмедя?»): сама художниця сидить у кімнаті, заповненій навмисно недбало розміщеними артефактами (фарбовані дерев’яні дошки, принтовані картини) і вголос читає радикальні тексти.
Кожна з цих секцій має помітний успіх, адже жива людська присутність, навіть коли виконавець нічого не робить, завжди привертає увагу. Інші художники намагаються виграти за рахунок внесення машинного руху, автоматичної анімації: працюючі механізми заворожують на свій лад.
Андре Комацу (Бразилія) побудував інсталяцію з чотирьох увімкнених вентиляторів і стосів паперу формату А4 з ксерокопіями словникових статей (значення слів «мова», «система», «контроль») і чорно-білих фотографій. Все добре — така собі композиція у стані саморозвитку і саморуйнування водночас, якби вже не було знаменитого кубинського концептуаліста Фелікса Гонзалеса-Торреса, котрий виставляв стоси репринтів власних та чужих зображень для того, щоб глядачі їх забирали з собою. У чешки Еви Котакової — цілий «Театр об’єктів, що говорять» — в темній залі промінь прожектора падає на якусь річ на кшталт величезної каструлі чи шафки, й цей предмет виголошує цілу промову. Найбільш вдала арт-машина вийшла в португальського дуету Марії Гусман і Педро Паіви. Вони виставили в спеціальному скляному боксі безупинно працюючий справжній 16-мм кінопроектор, котрий показував на стіні розрізнені короткометражні етюди, схожі або на оживлені за допомогою кіноплівки мистецькі студії (оголена модель лягає спати, незрячий африканець їсть папайю), або на кінопроби художників-сюрреалістів першої чверті ХХ століття (обертання коліс, робота водяного млина).
На працюючу машину, надто ж — на працюючий кінопроектор — можна дивитися нескінченно; а ось стандартний відеоарт інших учасників виглядав дещо вимученим самовираженням, як у єгиптянина Басіма Магді, в Ахмета Огюта (Туреччина), в італійки Міколь Ассаель, у француза Орельє Фромана, в японця Меіро Коідзумі. Зрозуміло, що це все — різні роботи, що вони непогано зняті та змонтовані, що їхні автори намагалися сказати світові щось важливе, що вони вважали саме відео найкращим засобом для передачі цього повідомлення; але відеоарт, за рідкісними винятками, давно став загальним місцем будь-якої виставки сучасного мистецтва, таким собі «недо-кінематографом». Криза жанру тут явна і чітка, і який вихід з цього — поки що незрозуміло, але постать художника з відеокамерою на сьогодні здається явно сумнівною. Можливо, потрібна більш різноманітна робота з простором показу: Агнешка Польська зі своїми «П’ятьма короткими відео» тому і вирізнялася, бо організувала показ як єдиний твір, всередину якого потрапляє глядач, — усі п’ять фільмів без упину демонструються на стінах спеціально облаштованої кімнати, під гучну і дещо макабричну музику, — враження справді яскраве.
Більш предметні інсталяції інколи контрастували одні з одними. Наприклад, отакими прихованими опонентами стали Йонатас де Андраде, (Бразилія) і Ебігейл Девілль (США). Якщо в першого «Ностальгія, класові сентименти» — це набір яскравих пластикових геометричних елементів, прикріплених на списаних критичними текстами стінах, то в другої «Вуличне життя: вихор» — це цілий хаотичний інтер’єр, зроблений зі старих речей, зламаних манекенів і просто сміття. Однак, здається, класові сантименти притаманні їм обом, так само, як і афро-британці Лінетт Ядом-Боакьє. Її портрети чорношкірих — це не антропологія й не етнографія, а, скоріше, політична заява, вкладена в реалістичні полотна.
Що ж до українських учасників вернісажу, то для них соціальна заангажованість є так само важливою. Микита Кадан сконструював дивний «Будиночок велетнів», котрий з одного боку виглядає як макет надсучасного офісного білдингу, а з другого — є справжнім, брудним і заіржавілим вагончиком будівельників, котрі зазвичай ту скляну красу й зводять. А «Р. Е. П.» виставив дуже дотепний «Євроремонт»: бачимо новеньку, «по-модному» декоровану стінку з величезним проломом посередині, за яким — інший розцяцькований гіпсокартон, за ним — ще один, і так через кілька шарів аж до голої непривабливої стіни — влучна метафора міщанського марнославства.
Явних лідерів серед номінантів немає. Майже в кожного є цікаві ідеї, реалізовані в творах більш чи менш переконливо. Загалом переважають дві тенденції, до яких тяжіють учасники незалежно від країни походження чи застосованих мистецьких прийомів: або робота з чистими формами, або твір як засіб для донесення певного соціального послання. Тож цікаво буде подивитися, кого саме — «естета» чи «соціаліста» — відзначить журі.
Володаря Головної премії, який отримає 60 000 дол. готівкою та 40 000 дол. у вигляді гранту на створення нових робіт, буде оголошено на Церемонії нагородження, яка відбудеться 7 грудня в Києві. Крім того, додаткові 20 000 дол. будуть спрямовані на програми стажування для лауреатів спеціальних Премій (до п’яти осіб). А виставка триватиме до 6 січня 2013 року.
