У 1960–1970-х його творчість була в андеграунді, зараз же мистецтво автора у дорогоцінному ланцюгу славних мистецьких імен Львова. Щодо подвижництва Олега Мінька, то в нього був смак та хист до декоративно-ритмізованих композицій. Його академічний фах художника-текстильника надав йому здатність мислити позасюжетними формами та структурами. Це була захоплива гра в чисті мистецькі форми. Неординарного художнього бачення Мінько набув під ослоною великих львівських вчителів: Карла Звіринського, Романа Сельського, Данила Довбошинського. Вони — натхненники молоді 1960–1970‑х — закладали (відроджували) фундамент європейськості, авангардизму у Львові в умовах тиску соцреалістичної доктрини.
Протягом п’яти років, практикуючи нефігуративний живопис, Мінько створив серію «Композиції» з тридцяти творів (1960–1965). «Основне — це пластика як засіб вираження того, що в тебе на душі», — декларував Олег. Цього принципу він не зрадив упродовж всього творчого життя.
У його душі поряд із формальними завданнями нефігуративіста завжди жила Україна, її історія, діячі її культури як духовні апостоли землі та той донецький степ, з якого колись Мінько приїхав до Львова. У 1960-х художник багато працював у жанрі пейзажу. Художня практика Олега Мінька доводить повне заперечення розподілу мистецтва на фігуративне та нефігуративне. Для нього завжди було важливим казати правду у формах пластичної поетики. Бо, як писав Осип Мандельштам: «Поезія кидає звук до архітектури чужої душі та спостерігає за перевтіленням звука у щиру емоцію».
Образ, 1995
Вже як львів’янин Олег Мінько ще довго подумки лишався на Донеччині, писав степ. Зізнання у любові до землі — «Поема про давній степ» (1960). Це горизонтальна композиція, написана у темній гамі. Пейзаж нібито виростає з фігури козака, якого упокоїв степ. Серед гарячо-чорних пагорбів ледь помітні хатинки — людське гніздування. Драматизмом, смутком та якоюсь космічною неодмінністю просякнуто всю композицію. Таким же глибоким, напруженим почуттям людського болю, драми та водночас сили наділив автор чоловічу постать у полотні «Степом» (1969). Її виконано в досить умовній, площинно-конструктивній стилістиці. Рідний для Мінька степ також «портретовано» в композиції «Кінь у полі» (1980). Передано атмосферу перед грозою чи надвечір’я. І знову, як і в композиціях 1960‑х, аура твору просякнута напруженою емоційністю, тривогою та смутком.
Значно пізніше ці ж настрої Олег Мінько висловить у поетичних рядках:
Ти виріс у степу, і вітер зірвав тебе,
Погнав на захід, на схід, на південь, на північ…
… Гуляєш степом, ти в ньому виріс і там живеш,
Ти вільний від усіх і всього,
Гуляєш полем, степом мандруєш,
Поки не засохнеш,
Засохнеш на порох, на попіл
И землею станеш.
У роботах, писаних у другий період творчості — «Портрет дочки» (1980), полотно «Іра з польовим букетом» (1984), є саме така атмосфера тривожного очікування, вдивляння у невизначеність. Подібні твори, в яких живе щирий, екзистенційний настрій, поряд із абстрактними композиціями та фігуративною серією «Життя масок» (1967–1969) не пройшли непоміченими недремним оком ідеологів від мистецтва. Загрозлива атмосфера, що в ній опинився Мінько на початку 1970‑х, призвела до його відходу з творчого процесу аж до 1978 року. Він замовк майже на десять років, бо не хотів, щоб його зламали. Його опанувалаєдина думка «не йти на компроміс». Це була така незалежність митця, що гарантувала йому самотній шлях людини, для якої збереження власної особистості є надзавданням. Шлях до внутрішньої свободи починався з того, що Мінько наважився відповідати самому собі на незручні запитання.
Політ птаха, 2013
Із кризи Мінька, наче ураганом, вирвала виставка 1978 року його навчителя — мудрого та сильного Романа Сельського. Творча послідовність старшого за віком та досвідом художника примусила молодшого колегу, який дещо підупав духом, прийти до тями, відродити в собі віру у творчі можливості. Олег Мінько повертається до формальних експериментів 1960‑х, до того, як він казав, «найсильнішого періоду у власному малярстві, де я був припинений як я».
Третій період його творчості, увібравши попередній досвід нефігуративного живопису, збагатився думками, переживаннями, сумнівами, рефлексіями змужнілого таланту. Він сам ставив перед собою питання: «Потрібна слава? — Ні. Славно намалювати — так», — декларував Олег.
Він пише експресивні композиції, в яких на очевидну декоративну площинність (візантійсько-бойчуківська система мислення) прищеплює пагони класичного паризького авангарду. Все, що відбувалося з митцем, навіть у період творчої паузи, лишає зараз потужний слід в його пластичних метафорах-філософемах: «Мандруючі» (1995), «З Христом» (1995), «Химери» (2000), «Великі квіти над селом» (1995) та в інших. У всьому, що писано Міньком упродовж 1990-х та аж до 2008 року, втілено зв’язок людини зі світом у формах експресивної метафори. Цей зв’язок подано не статичним, а таким, що постійно народжується, оживаючи уважним поглядом глядача.
Ця динаміка, енергія діалогу «людина — світ» відтворюється саме у ламаних, нервових, експресивних, часто-густо дисгармонійних, але завжди живих, нібито рухомих формах. «Важлива нова пластика, колір, конструкція, незбагненна енергетика, яку словом не виразиш, лише малярством», — казав Мінько. Його «Півень» (1995) сповіщає про драму війни-ворожнечі. «Пророк» (1997), написаний з годинником на руці, вимірює час життя людини, перед якою завжди стоїть смерть, — вона надає особливого сенсу радісним нашим переживанням.
У стані повного творчого «акме» Олег Мінько, абсолютно розкутий творчо, поспішає занотувати красу і драми перебування людства на цій землі. «Чоловік у кріслі» (2008) — це образ Христа із сакральними знаками та птахами на раменах. Подібно до «Мислителя» Родена, персонаж Олега Мінька ожив у тривожній думі про нашу з вами долю.
Перед полотнами зрілого Мінька, який досягнув переконливої майстерності, згадуються пророчі слова його мудрого провідника К. Звіринського: «Мінько для мене унікальний художник. На Галичині ніхто так не малював, у світовому малярстві також не бачив подібного».
Виставка «Естетика парадоксів» в галереї «АВС-арт» триватиме до 12 січня 2022 року.
