Ця виставка відкрилася з нагоди висунення майстра на здобуття Шевченківської премії та триватиме до 16 лютого. Якби не цей привід, мабуть, не вдалося б пересічному любителю живопису опинитися в життєвому плині Віктора Івановича, який, може, є і першою і найправдивішою реальністю земного буття художника. Проте, справжній художник ніколи не вдовольняється чудом буття земного і втягує, проводить, заманює у свій четвертий вимір — вимір осягнення невимовного.
Експозиція представлена не за хронологією написання картин, а за маршрутом сповіді пам’яті В. Ковтуна — від дитинства в рідному селі до столичного сьогодення. Хоча цілком можливо, — рухається й у зворотному напрямку. А може взагалі нікуди не рухається, а існує водночас у кожному моменті життя, сповненому творчого піднесення й насиченому п’янким соком любові до Батьківщини.
Без прапорів, чисел, геральдичних сюжетів творчість славоукраїнця Ковтуна виявляється потужно-патріотичною. Пафосною в тому значенні цього слова, яке робить повноцінними людські почуття й вчинки.
До сьогодні конкуруюча сільська й міська свідомість у політичних доктринах лідерів, різноманітних партій та рухів у представленому живописі абсолютно органічно взаємозбагачуючись, перетікають одна в одну. Картини харківського періоду («Урочиста хода з приводу відкриття харківського університету»), київські пейзажі так само, як спогади на полотні про рідний край («Кімнатна тиша», «Над Десною», «Стара криниця») дорогоцінні світом індивідуальності, не тільки не затіненим багатоповерховістю будинків й відчуттям присутності людських мас, а навпаки, примноженим випромінюванням універсальної людяності.
Універсальна людяність — невимовно присутній в усіх присвячених Христовому Воскресінню картинах мотив. Загрозлива темрява всенощної ніжними вогниками свічок дарує надію вічного відродження подвигу в ім’я спасіння.
В цих побутово точних натюрмортах реальність набуває такої сили узагальненості образів, що переводить у четвертий вимір пасхальної радості, ніби звільнивши свідомість від земного тяжіння («Великодній ранок»).
Те саме стосується й портретів абсолютно реальних людей, з конкретними біографіями, вадами й достоїнствами, які раптом усвідомлюються як лики у соборному просторі історії. Може, й залишалися б ці «парсуни» земних героїв, й пригадувались, як гарні знайомі рисами схожості з тим, кого зустрічаєш щодня й будь-де, якби не портрет... Козла Кузі.
Контакт із його очима ніби встромляє «вилку» уваги ваших очей у розетку якогось незбагненного й високонапруженого току життя. Життя, що існує в усьому видимому й невидимому, в кожній миті й кожній точці.
Природа електричного току залишається для мене незбагненною: тече плюс, тече мінус, щось робить «0», а все разом лупить, аж іскри летять. Та на відміну від науки і техніки радість мистецтва полягає в неможливості розітнути на частини образ, — і культурний шок здебільшого має накопичувальний характер. Так від картини до картини, від враження до враження, через захоплення, нерозуміння й сумніви — до раптового відчуття невимовної радості співпроживання, співчуття, співхвилювання з людиною абсолютно не знайомою до відвідування підсумкової виставки творів, і такою рідною й дорогою після проникнення у глибини цих творів. Те саме відбувається з Тарасовим словом. Хай так буде і з побаченим доробком, аби до шевченкового «Раз добром зігріте слово ввік не прохолоне» можна було додати незабутність раз побаченого в живописному всесвіті Віктора Ковтуна.
