Учора «Сильвою» Імре Кальмана заньковчани відкрили новий сезон Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові. Про плани розповідає народний артист України режисер Федір Стригун:
— Хочеться, щоб цей сезон був веселий, добрий, з гумором. У суспільстві багато проблем, тому не будемо занадто засмучувати людей. Зараз глядач дуже любить комедію, легкі жанри і хоче бачити щось веселе, світле, що дає надію. Тому можна сказати, що ми навіть порушили свої традиції й вирішили відкрити сезон легкою п’єсою, оперетою. Другою виставою піде «Сто тисяч» Карпенка-Карого, потім — «Суботня вечеря» за Шолом-Алейхемом. А далі — прем’єра, якою ми закінчили попередній сезон, але ще не грали її: «Два дні... дві ночі...» Це фантазія нашого дипломанта Богдана Ревкевича за мотивами шекспірівської трагедії «Ромео і Джульєтта», прем’єра якої відбудеться 19, 20 та 21 вересня. А далі діючий репертуар. У нас цього року було п’ять прем’єр: «Комедіанти», «Суботня вечеря», «Сільва», «Сто тисяч» та «Два дні... дві ночі...» Дві з них ставили наші дипломанти, випускники кафедри режисури Львівського національного університету імені Івана Франка, якою я завідую. «Суботня вечеря» — це взагалі молодіжна вистава, де зайняті всі випускники і студенти акторського факультету, яких курувала Таїсія Литвиненко.
— Які вони — нинішні випускники?
— Це дуже талановиті люди, серйозні, розумні. Не перестають мене дивувати. Правда, вони практичніші, ніж ми були колись. Ми були романтиками, а вони більші реалісти. Може, це й добре. Знаю тільки, що вони розумні. Та немає у них ще життєвого досвіду, адже за життя людина накопичує інформацію, ерудицію; все це прийде з часом. А зараз у них є головне — здібності, бажання працювати і молодість. З курсу, на якому навчалися дев’ятеро студентів, шестеро ми залишили в театрі. Ще один студент поїхав працювати в Київ, інший — в Хмельницький.
— Тобто випускники-актори не мають проблем з працевлаштуванням?
— Роботу мають всі, адже в молоді є потреба. Я є головою Спілки театральних діячів Західного регіону і знаю, що в театрах восьми західних областей працює багато молоді, адже при багатьох навчальних закладах дуже добрі та плідні акторські відділи, можна сказати, — цілі театральні школи. Зараз актори з театру не йдуть і не підуть, бо в нас хороша зарплата. Десять років тому, а це було для мене ще так недавно, я б сказав: «Так, пішли». Колись пішли ті, за якими досі шкода: Іван Бернадський, Назар Стригун, Микола Шуневич, бо було на той час в театрі невесело. А зараз ніхто не йде, навпаки — не виженеш. (Сміється.)
— А треба когось виганяти?
— Аякже! Є актори, які втрачають свою кваліфікацію, форму, тому існує атестаційна комісія. Треба переглядати склад, переглядати закони, які б допомагали це робити. В приватному театрі цим займається господар, а в державному — повинна була б займатися держава. На даний момент тут проблем дуже багато, адже живемо досі за радянськими законами, бо українського закону про театр так і немає. Немає того, що повинно бути: нової форми оплати, контрактної системи.
— Ви сказали, що цього разу дещо зрадили традиції й почнете сезон із розважальної вистави, мовляв, щоб відволікти глядача. Але я, слідкуючи за репертуаром театру, бачу, що вистави спонукають глядача мислити...
— Якийсь час ми були занадто заполітизовані, саме тому і звертаємося до розважального репертуару, такого як «Сільва». Цього потребує глядач. Щоправда, ще Іван Карпенко-Карий писав: «Нині публічності понизився смак до серйозної літератури. Всі хочуть весело жити, всі хочуть голих жінок, а на такому веселому грунті виростає цинізм до прекрасного і витравляється святешність з людських душ». Тому тут треба бути дуже обережними. Не треба заплющувати очі на те, що до театру глядач приходить думати, вивчати життя, вивіряти себе і свої вчинки. Але також він сюди приходить відпочити від щоденних клопотів, посміятися, адже сміх подовжує життя, почути гарну музику, побачити хороші танці. В театрі український глядач сміється над собою, сміється тоді, коли впізнає себе, отже, це йому йде на користь. Сміх — це, може, навіть найбільший лікувальний засіб від усіляких проблем і найстрашніша зброя в політичному плані. Театр не покликаний вирішувати якісь проблеми, він їх може тільки ставити, націлювати, розкривати проблеми смішні, трагічні, добрі, негативні. Отже, цим і займаємося. Для цього в репертуарі театру є 35 діючих вистав на будь-який смак і вибір: п’єси історичні, сучасні, політичні, класичні, українські, світові, дуже багато комедій. Театр не може працювати в одному напрямі, в одному жанрі, бо буде нудно і акторам, і глядачам.
— Чим ви послуговуєтесь, підбираючи репертуар?
— Найважливіше в театрі — це вибір вистави і розподілення ролей, а вже потім — сама вистава. А на вибір впливає дуже багато чинників. Перший — це, звичайно, художній рівень твору, а другий — співзвучність з нашим часом. Обов’язково повинна бути дотична, щоб люди розуміли, про що йдеться. Класика тому і класика, що вона вічна, і те, що відбувалося 500 років тому, не втратило актуальності: як любили, так і люблять, як ненавиділи, так і ненавидять, як страждали люди, так і страждають, як плакали, так і плачуть, з чого сміялися, з того і сміються. Тому дуже часто звертаємося до класики: час відібрав ці твори, в художньому плані вони є дуже досконалі. Звичайно, шукаємо і якісь сучасні теми, але дуже складно знайти твір, який би й відповідав художньому рівню, й подобався глядачам. Я поки що знайшов лише двох авторів: Василя Босовича та Надію Ковалик. Три п’єси Надії Ковалик з успіхом ідуть у театрі вже не перший сезон. Тема долі українських заробітчан, що порушується у виставі «Неаполь — місто попелюшок», дуже болюча. Я думав, що поставив виставу на один сезон, а вона живе і збирає зали вже шість сезонів. Отже, тема проблемна, живуча і не така негативна, як здається. Люди хочуть пізнати світ і будуть їздити завжди, вертатися і знову їхати, збагачуватися духовно і матеріально. Крім того, у підборі матеріалу вагому роль відіграє акторський склад і його можливості, режисерський вибір. Немалу вагу, звісно, відіграє комерційна сторона. Я завжди говорю: «За хорошу виставу в театрі голосують глядачі: ногами та грішми». Тому треба дуже тонко відчувати потреби глядачів, розуміти ситуацію в суспільстві. Театрознавцям, критикам, журналістам може не подобатися вистава, але вирішує все глядач. Він іде на виставу, яка йому близька, яку він розуміє, він є нашим найкращим і найціннішим театральним критиком. Попередній сезон був дуже вдалим, практично весь пройшов на аншлагах, сподіваємося, що і цей буде непоганий.
— А що особливого запропонує цей сезон?
— У середині жовтня поїдемо на гастролі до Полтави на чотири дні. Влітку були в Івано-Франківську, Чернівцях, Луцьку, Тернополі, Рівному, і приймали нас там дуже добре. А дивувати будемо всім: прем’єрою «Три ідеальні подружжя» Касона за постановкою народної артистки України Алли Бабенко. Сікорський захворів «Історією коня» Толстого, яку колись ставив театр БДТ в Петербурзі. А мене зацікавила «Дама з камеліями» Дюма-сина, адже мене давно хвилює ця тема. Всі знають оперу «Травіата», але це буде дещо інша постановка, хоч у «Травіаті» й використаний той самий матеріал. Може, я скажу дещо для жарту, але в Театрі імені Марії Заньковецької величезним успіхом користуються вистави з жіночим іменем. Це «Шаріка», «Гуцулка Ксеня», «Тріумфальна жінка», «Сільва», «Сестри Річинські», можна навіть назвати з історії театру — «Маруся Чурай». От я і подумав, що, може, і тут Матір Божа нам допоможе, адже театр імені Марії. Я взагалі дуже вдячний, бо вірю, що Матір Божа опікується нами і не дає в образу наш театр. Можливо, така світла аура у нас в театрі після вистав «Ісус, Син Бога Живого» та «Андрей» — про митрополита Андрея Шептицького. Але я постійно відчуваю енергетику, добру силу над нашим театром.
— А чому списують, на мій погляд, дуже вдалі вистави?
— Вистави замортизовуються. Це ж не плівка, що як записали 30—50 років тому, так і дивимося. Театр — це жива субстанція, він тим і цінний, що він хвилевий, відбувається тут і зараз, твориться на очах у глядача, твориться разом із глядачем. Глядач повноправний творець вистави, такий, як актори, драматург, художник, режисер. Вистава на виставу не подібна, все залежить від глядача, який глядач у залі: чи діти, чи студенти, чи дорослі, чи літні люди. Хороша вистава з кожним показом стає ще кращою. Але проходить час, старіють актори, а часто, коли ввести нових акторів, ламається творчий задум. І тоді починаєш розуміти, що або треба іншу виставу ставити, або треба її консервувати, а потім поновляти, або списувати. В нас були рекордні вистави, такі як «Суєта», «Віє вітерець», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Гайдамаки», «Марія Заньковецька», деякі йшли навіть по 25 років. Дуже довго йшов «Невольник», але помер актор — і ми навіть не наважилися вводити іншого актора на цю роль. Змінюється театральна естетика, методика, міняються смаки, настрої, мода, суспільство навколо, погляди — і деякі вистави просто не можуть більше йти, вони вже зіграні. І далеко не кожна вистава довго збирає глядачів.
— Болюче питання для театру і театралів: що ви можете сказати про реконструкцію самої будівлі?
— Мій погляд дуже простий: головне — визначитися, що Львову більше потрібно, — Театр імені Марії Заньковецької чи будівля Скарбека. Якщо закриють приміщення на ремонт на кілька років — Львів залишиться без драматичного театру, і не на сім, і не на десять років, а може, і на п’ятдесят. Чому я й подаю таку ідею, що зараз краще за ті гроші, які дають на реконструкцію, за два роки побудувати хороше нове приміщення, і ми б перейшли туди працювати. А тоді можна зробити реконструкцію нашого приміщення, і ми в нього повернемося. А в новому приміщенні завжди може розміститися якийсь інший театр, або воно залишиться концертним залом, якого у Львові немає. Це можна було б зробити розумно, якби подумати в перспективу, але в нас нема кому, бо влада наша — тимчасова. Тимчасово завжди можна піти на інше місце, головне — з макітри не вискочити, як вареник в сметані. До речі, в інші часи такі колективи, як наш театр, просто переїздили в інше місто. І до мене вже навіть були дзвінки, запрошення з інших міст, де є приміщення, а театру немає. А тут готова, сформована трупа, прекрасний театр, заради якого місто готове навіть виділити акторам квартири.
— Я знаю, що схожа ситуація затяжної реконструкції будівлі була в Одеській опері...
— Так, вибачте, пройшло стільки років, вони зробили прекрасне приміщення, а театру нема. Заново набирають трупу, солістів, оркестр, балет, а треба ще ж виховати, треба напрацювати репертуар, ще років із 15 театру не буде. Таку трагедію пережила і Львівська опера, коли вісім років тривала реконструкція. Ми навіть віддавали їм два дні на тиждень, понеділок і вівторок, і вони виступали на нашій сцені. Тоді трупа розпалася і після реконструкції збиралася наново, вони досі не загоїли ці рани. В театрі головне — колектив, а не приміщення, й у хліві може бути хороший театр. Тим паче, що наше приміщення не має такої великої проблеми, бо його ремонтували німці, й зробили це настільки досконало, що зал і сцена в прекрасному стані ще від капітального ремонту 1942 року. А на наших, що вони ще щось зроблять, я не надіюсь. Як казав один архітектор: легше знести це приміщення і на його місці побудувати інше. Буде і дешевше, і швидше.
— Кажуть, що найбільш вистраждана дитина — найдорожча. Чи є у вас така вистава, можливо навіть, вже з історії?
— Відверто скажу: як у матері, у батька всі діти, навіть найбільш некрасиві, найшмаркатіші, дорогі та любимі, бо рідні, так і для мене всі вистави Театру імені Марії Заньковецької. Не лише ті, що я ставив, а й інших режисерів, вони мені дорогі, близькі й цінні. Але є свої образи, коли на найкращі вистави навіть глядач не пішов. Була така вистава «Народний Малахій» Миколи Куліша, яку я дуже любив, але глядач її не зрозумів і не пішов на неї. А це, може, була найдосконаліша моя вистава як режисера-постановника. Але я не нарікаю, бо йде природній відбір. Старі вистави відмирають, нові з’являються, міняється трупа, одні актори йдуть, нові приходять. Це природний процес. Як життя.
— Але театр буде жити?
— Театр вічний. За моє життя вже рази чотири казали: «О, театр вмирає...», бо приходить телебачення, кіно. А зараз українського кіно немає, телебачення набридло, а театр був, є і буде. Бо це творення духу людського. Виникатимуть нові напрями, стилі й жанри, до яких з’являтиметься і зникатиме інтерес, приходитимуть кращі й гірші часи. Зараз для театру часи не з легших, але й не найважчі. Якщо є неполадки якісь у державі, те ж саме відбувається й у театрі. Ніщо так не реагує на становище в державі, як театр, бо він має ті самі служби, ту саму структуру, він — як маленька держава. Але є одна важлива і цікава річ: не держава в театрі, а все-таки театр у державі. Ми дуже залежні від настрою, який є в суспільстві, від політичної ситуації в країні, й чим вона гостріша, чим важче людям на душі — тим більше вони йдуть у театр. Якось Леонов дуже вдало висловився стосовно того, чому люди так багато танцюють під час війни, — вони топчуть війну. Тому чим емоційніший час — тим більше люди приходять до театру, щоб подивитися, подумати, вивірити свої думки з тим, хто що як думав і говорив. Тому театр вічний.
