Акторська гримерна Львівського академічного драматичного театру ім. Заньковецької. Окраса інтер’єру — історичні портрети і абстракції, велике старовинне дзеркало. Трохи далi — ризи до спектаклю «Андрей». Художній керівник заньківчан, режисер та актор Федір Стригун — то ціла епоха, і не тільки театральна. Тепер інші часи і зовсім інші люди, проте талантів такого рівня, натур такої міцності — ще пошукати. Він довго розпалює люльку, я дістаю блокнота. І заготовлені заздалегідь запитання губляться серед імпровізацій. Народний артист і режисер є до того ж і надцікавим співрозмовником.
— У 40 років ви стали народним артистом України. Це був для вас якийсь рубіж, чи завжди знали собі ціну?
— Я не надавав цьому значення. Працював багато, старався гарно все робити. Не завжди вдавалося. Але іншою професією я б не міг займатися. Є люди, яким не подобається їхня робота. Це найбільше нещастя, яке тільки можна придумати. Я ніколи не буду робити того, чого не вмію.
— Ви більше реалізували себе як актор, чи як постановник?
— Я актором був майже 27 років, але все одно займався режисурою: і асистентом працював, і постановником. Ніколи не відділяв ці професії. Якщо не розумієш акторства, то як режисер теж не відбудешся. Професія наша акторська — ненаситна і водночас дуже залежна. Але якось так вийшло моє життя, що я великою мірою від режисерів не залежав. Вони мене завжди з охотою брали до роботи, я майже ніколи не був у простої. Зіграв багато цікавих ролей. Усі чомусь думають, що я найбільше грав в українській класиці. Ніхто навіть не може збагнути, що якраз української класики я грав мало. Найпотужніші ролі давав світовий репертуар, сучасна драматургія: Улдис у «Вій, вітерець» Райніса, Дон Жуан в «Камінному господарі», Орест у «Блакитній троянді» Лесі Українки, «Уріель Акоста» Гуцкова, багато з Шекспіра — Едгар у «Королі Лірі», Клавдій у «Гамлеті» тощо. А коли зайнявся режисурою, то у своїх виставах грав Мазепу, Полуботка, Малахія Стаканчика у «Народному Малахієві», Виборного у «Наталці-Полтавці». Взагалі, я дружу з українською класикою. Щоправда, довго кручусь, поки її взяти до постановки, довго думаю, для чого. Але як придумаю, тоді вже легко працюється. З молодими авторами люблю працювати. Кажуть, нема сучасної драматургії. Так, пишуть для театру мало, бо то складний жанр. І коли хтось береться за це, треба йому допомагати, бо п’єса народжується тільки тоді, коли бачить сцену, при допомозі режисера, актора, художника.
— Як корифей режисури, як ви ставитесь до молодих постановників?
— Та який там корифей... Я до себе серйозно не ставлюся. Весь час учуся. Наші роблять якісь вистави, дивлюсь: я це зміг би, чи ні. Навіть давати поради я боюся — порадою можна покалічити, бо твій авторитет ніби беззаперечний. Я в молодих вчуся, навіть у своїх студентів. Так, вони більше здатні до конформізму, ніж ми були здатні. Але чи є в цьому такий уже негатив? Не знаю. Я не люблю фанатиків.
— Але надмірна гнучкість все-таки...
— Так, надмірна гнучкість, то погано. Але я маю на увазі конформізм в неортодоксальності, вони реально мислять. Молодь в цьому плані розумна. Вона, може, зараз не така активна, як би хотілося, а може, це і не так потрібно? Вона зараз недоглянута, ніхто не думає про її майбутнє. Людина закінчує університет чи вуз з якимись помислами, з якимись бажаннями, а прикласти своє вміння, своє бажання, свій талант немає де. Вони шукають свого місця, і їм дуже не хотілося б спускатися вниз, починати вчитися того, чого б вони не хотіли знати ( але життя їх примушує. Ми втрачаємо молодь. Україна стає країною покинутих батьків. А це ж молоді сили їдуть, інтелект, це ж майбутнє виїжджає... Ми якось над цим не мислимо, а це трагічно для України. Це дуже трагічно… Якщо кажуть, що театр перейде на антрепризу і все буде на контрактах — я не бачу в цьому перспективи, творчої глибини, яка є в репертуарних театрах, де своє віросповідання, свій напрямок. Це як кіно — все напрацьовано на стаціонарному театрі, в театрі репертуарному — і тоді актора кличуть в кіно. А воно тільки вихолощує актора.
— Ви згодні, що попит визначає пропозицію, і якщо суспільство потребує якихось таких величин, як, скажімо, в 20 ті роки, в 60-ті роки, то вони з’являються?
— Вони з’являються незалежно від того, чи їх затребують. Але Україні потрібен був Василь Симоненко чи Стус Василь, потрібна була Ліна Костенко. Тобто нація завжди в собі знаходить отих подвижників, чим їх більше, тим вона багатша. Умов для їх народження зараз нема, але ніколи їх і не було. До речі, при гірших умовах більше народжується таких людей, тому що опір треба чинити. Я навіть впевнений: чим краще ми будемо жити, тим менше будемо духовні. Я в цьому переконаний. Та ви візьміть молоду людину: якщо вона виховується на тому, що все має, то в неї немає імунітету до життя, при першому ж розвороті звалюється… В 1947 році, пам’ятаю, голод був, то всі тікали до церкви або до клубу, бо коли вдома сидиш, немає роботи, таки їсти хочеться. Тоді так говорили: «Нема хліба, нема сала — тільки кіна та вистава». Люди все одно придумають свято, навіть як його нема. Комусь день народження почнуть справляти, сядуть за стіл, обов’язково заспівають пісню… У людей в природі творчість є. Ми ж всі актори, а світ — театр, і тут нікуди не дінешся. Кожен грає свою роль, і грає до кінця. Один грає героя, другий злодія, а прикидається хорошим.
— Але іноді люди мріють усе життя зіграти якусь роль, наприклад Гамлета. У вас є своя незіграна роль?
— Так, я дуже хотів зіграти Гамлета. Не зіграв, але поставив. І вважаю, вдало. Але я зіграв інші ролі, нічим не гірші: Уріель Акоста, Річард III, чи той же самий Дон Жуан, чи Отелло. Просто перше, що приходить всім на думку, то це Гамлет. Глибока п’єса, багатотемна. Мій педагог колись казав: «Хочете поставити про кукурудзу, про сталеварів, про кого завгодно? Грайте «Гамлета», там усе написано». Сюжетів же у світі дуже мало, одні кажуть, 14, а я останній раз почув, що є тільки два — життя і смерть.
— Ви сказали, що кіно вихолощує актора. Ви мали на увазі сучасне кіно, чи взагалі існує така тенденція?
— Ні, не так мене зрозуміли. Я в тому розумінні, що кіно тільки використовує те, що набуто в театрі, а не творить нове. Театр кіноактора при кіностудії Довженка — він же не спрацював. Сильний театральний актор завжди зніметься в будь-якому фільмі. А кіноактор, який знімається в кіно, не завжди зіграє на сцені. Це, кажуть, інші професії. Але чомусь Лоуренс Олів’є, Джон Гілгут, чи Ланкастер і в кіно, і на сцені грали чудово. Режисура дуже низька в кіно, от у чому справа. Невміння працювати з акторами, побудувати сцену. Клеїти вони, як то кажуть, вміють: зняв, змонтував і т. д. І якщо в кіно поки що вміють тільки використати те, що вже є, то в театрі — набувають. В театрі ти можеш не підходити на роль ні очима, ні зростом, але своїм талантом, внутрішнім перевтіленням, своїм розумінням ти зможеш її зіграти. Це дається пробами, репетиціями. Недарма хорошу виставу довго готують. А в кіно... Сценарій є, дали актору текст, зійшлися, поговорили, зіграли; зняли один дубль, другий, третій... п’ятий, десятий; потім вибрали. Та й нема зараз кіно, кінопрокату немає. Це дуже погано. Якраз кіно повинно бути, кіно якісне, не той американський непотріб, що в нас крутять. Немає людей, мислячих образом кіно; якщо вони навіть і з’являються, то мислять зовсім іншими категоріями, а я вже мовчу про національне кіно і бачення цієї проблеми зсередини. Ми завжди когось імітуємо, завжди працюємо «під когось». Ми можемо бути цікавими лише своїм, самобутнім. Я ж сюди, на Західну Україну, тікав, як ненормальний, бо я тут вперше побачив, що інтелігентно одягнена людина говорить українською. Для мене це було потрясінням. Я приїхав до Львова, як в рідне село, навіть діалекти дуже схожі... А вже потрапивши до заньківчан, я зрозумів, що це мій театр, театр, в якому я хотів би працювати. Мене колись запрошували в Москву, в Малий театр, сміялися всі, як це Стригун буде російською мовою. Чого, я був дуже вправний в російській мові. В Києві за чотири роки навчився. Коли приїжджав у Москву, так розмовляв, що ніхто і не здогадувався, що я з України. Але це мене не тішило. Дуже часто не береться до уваги оцей менталітет і природа почуттів; а то велика штука. Ну от скажи, наприклад, «могила»... Для росіянина це — «могила», «могилка». А для українця це вже якесь кодове поняття — степ, могила... Така вже природа наших почуттів, такими ми народились.
— Минулої осені досить гучно пройшли два театральні фестивалі: в Тернополі і у Львові. Як ви зараз оцінюєте їх результати?
— В мене поняття про театр зовсім інакше. Я за театр, за який голосують люди ногами і грішми. Були цікаві речі, експериментальні. Але я ж знаю, що ці вистави не пішли б у театрі. І чи потрібні вони глядачеві в такій мірі, як дехто думає — стільки бруду, епатажу, стільки невіри в людину… Я взагалі не люблю мистецтва з негативним зарядом, навіщо, адже життя і так дуже складне. Треба бачити хоч якийсь просвіток у кінці тунелю. Фізичні недоліки або фізіологія якась на сцені для мене противні. Бо не може бути предметом мистецтва божевілля, і як можна сміятися з людини кривої чи сліпої, чи над іншими фізичними недоліками? Мистецтво існує для нормальних, морально здорових людей, воно покликане збудити в людині бажання бути кращим, досконалішим. А якщо весь час зосереджувати увагу на низьких проявах людської натури, то чи потрібне це взагалі?
— І все ж той же Віктюк поділив з Федоришиним п’єдестал на «Золотому леві».
— Нічого не вдієш — метри… Коли ми прочитали «Наталку-Полтавку» Котляревського від початку до кінця, не викинувши ні титли, ні коми, а потім поставили, всі були подивовані. Бо не читали. Так і Шевченка, знають лише «На панщині пшеницю жала» і «Летим. Дивлюся, аж світає»… Та сісти б прочитати. Я постійно «Кобзар» Шевченка перечитую, з роками настає інше бачення. А взагалі-то я зрозумів одну велику штуку — є християнське віровчення, є християнська філософія, і кращої ще ніхто не придумав.
— Вільям Блейк називав Біблію «Великим кодом мистецтва»…
— Так, і я в цьому переконався. І я знаю одну річ: чим ближчий письменник у своїй філософії до християнства, чим більше використовує це у своїх творах, тим він більший письменник — вiзьмiть Достоєвського... В дитинстві мені дуже хотілось потрапити в захристя. Це найтаємніше місце, яке в мене було, захристя в церкві — а що ж там?.. І я дуже боюсь туди піти, тому що я все взнаю до кінця — це однаково, що глядачам зайти за куліси театру. Ви думаєте, чого люди так люблять дивитися кіно про життя акторів? Знати, чим же вони живуть: що ж то за Сільва, що ж це за «Житейське море» про акторів? Це нормальні люди чи ненормальні? Та ненормальні ж, ненормальні, бо їм не платять, а вони ще грають в театрі. Але ними рухає дух, ними рухає бажання донести оту іскру Божу до глядача. Театр — це живе спілкування душа в душу, серце з серцем iз глядачами.
— Але, можливо, деяким режисерам ще треба рости до рівня публіки?
— Є такий старий театральний вислів: «Публіка — дурепа». Але я так не скажу. Публіка мудра. Це від природи є в людини — відчути щирість і правду. Живий актор, живий голос, текст, думка — глядач це дуже цінує. Живе слово, дуже сильне. Тому, до речі, влада завжди боялася і боїться прямого ефіру. От дивлюся телебачення, диктор виходить і мовби між іншим: «У Чечні загинуло два офіцери і чотири солдати», тобто так, наче це двох поросят закололи. Та, люди добрі, якщо ви говорите про такі речі на телебаченні, хоча б музику вимкніть. Нехай хоч чоловік вийде в чорному костюмі, сяде і скаже: «Вічная пам’ять... Загинули люди...»
— Можливо, нас просто привчають до того, щоб це сприймалось буденно...
— Не так давно на моїй вулиці шість чоловік пристрелили, якась розбiрка була. Війна ніколи не зупинялася. Ще як почалось воно в 14-му році, то й досі не закінчилось. Знищення, знищення, знищення... Кажуть, Україна не воює. Воює, та ще й як! Зi своїм народом. Мені не шкода, тих, що пострілялися, яке їхало, таке й здибало, мене хвилює, що таке взагалі в суспільстві відбувається. І коли приходять до людини чесної і її вбивають, ото страшно... І бідність наша дуже болить. Минулоріч дійшло до того, що навіть вимкнули освітлення пам’ятника Шевченку, Оперного театру і нашого. Світилася тільки кнайпа коло муру, там було весело, гарно. І коли я був в Івано-Франківську, ставив виставу, прийшли раптом, опломбували, вимкнули світло і чотири дні ми отак сиділи, поки не дійшло це все до адміністрації... Ми ж усе, що заробляємо, віддаємо державі, але ми ж не можемо бути на госпрозрахунку. Це треба, щоб квитки коштували від 10 до 100 гривень... Театр у всі часи був загальнодоступним. Але ж нині бідність страшна. Люди на вулицях... Якби довелося мені бути головою адміністрації чи мером міста, перші гроші, які я знайшов би, віддав би оцим жебракам, щоб їх на вулиці не було, не псували собі життя і іншим. Але життя цим теж цікаве. Ідеш по вулиці, сидить хлопець, грає на баяні, гарно грає. Сліпий, якийсь афганець... Мусиш йому щось кинути: не дай Боже, це могло бути зі мною, чи сином моїм... Може, інші на це не дивляться, а я дивлюсь. Правда, в декого то вже стало професією. І таке є. По Україні завжди кобзарі ходили, лірники. Хтось сміявся над ними? Ніколи. Сміялися над попрошайками, а над цими людьми — ні. Зараз поробили з нас усіх лірників у театрі. Це ж дико...Коли я чую, які гроші страшні віддають на пам’ятник на майдані Незалежності... Я не вітаю таких рішень, як патріот навіть. Мабуть, все- таки, може, в іншу сферу треба б ці гроші віддати. Я не кажу театрам, може, на будинки людей похилого вiку, я не знаю, але це не на часі. Це не по-християнськи навіть. Нагадує «пам’ятник собі». Зовсім не бачити всього того, що відбувається навколо... Зараз ситуація дуже складна. Такий період настав у державі, яку ми будуємо, як нам всім здається — насправді ж ніякої держави ніхто не будує. Ніхто не думав, як воно буде. Думали тільки про одне — от незалежними буть, а не думали, що ми до цього не готові... Кажуть, повинні бути багаті люди. Та нехай, я не проти багатих людей, але людина, яка живе за рахунок інших — живе не по-християнськи. Це великий гріх. Так люди не живуть нормальні, люди чесно повинні жити.
— Багато понять тепер знецінюються, як, скажімо, «народний артист». Серед вузів лише академії і університети, і майже нема інститутів…
— Я хочу так сказати: хто звання має, той простіше ставиться до цього. Я розумію, що це для комуністичної пропаганди було потрібно: «народний артист», ніде більше цього звання немає — є просто актори. Та й у нас такі анекдоти ходили: «Дайте мені одного народного, двох заслужених і трьох хороших артистів». А потім, я вам скажу: називайте академією, університетом, національним університетом — справа не в тому. Від назви суть не міняється. Називайте хоч горщиком, тільки в піч не засовуйте. Не знаю, чи можна знецінити якісь абстрактні речі, але конкретна праця ніколи не знецінювалась. Все одно люди цінували хорошого лікаря чи стоматолога, шофера-професіонала, які володіють ремеслом. Проводжають все одно по тому, що ти зробив і як ти це зробив. А звання не суть важливо.
— А що важливо особисто для вас?
— Для мене найголовніше зараз достоїнство. Гонор. Почуття власної гідності в наших людях. Самоудосконалення у якому завгодно плані, але найперше в духовному. Я дуже хотів би, щоб моє мистецтво було потрібним, щоб, розуміли, чого я хочу. Тим паче, що я хочу лише, щоб наш театр був хорошим театром. Щоб до нього люди ходили, щоб любили його. Я дуже вдячний Богові і людям, що от уже шістдесят мені, здоров’я може, не те, але не втратив цікавості. Я чим старший роблюся, стаю ще більшим Дон Кіхотом. Я розумію, що воюю з вітряками, але мені це подобається. Бо коли приходить глядач, приносить хлібину гарну таку, чорну, випечену, і каже: «Федоре Миколайовичу, я подарунок приніс, це Вам з вдячності за останню прем’єру, ось, я випік, візьміть...» — не знаєш навіть, що й сказати. А інший чоловік нещодавно мені признався: «Якби я не подивився вашого «Невольника» в 1967 році, в мене життя б пішло зовсім в іншй бiк. Я тоді вийшов з театру зовсім іншою людиною, я зрозумів, як мені бути далі». Ось для цього варто жити.
