«Япоставив собі за мету якнайгрунтовніше опанувати суть астрології всіх цивілізованих народів давнього та нового часу і після десятирічного виснажливого дослідження, котре так багато коштувало мене, досяг нарешті результату, який значно перевершив мої сподівання, тож з усією сміливістю можу стверджувати, що доля людини, її майбутнє безумовно піддаються вивченню». Так писав у День Фенікса, себто 21 березня 1883 року, чернівецький поет і екзот, відставний офіцер австрійського війська, ветеран північноіталійської експедиції 1859-го року, землемір, аптекар, улюбленець патріотичної критики, «буковинський соловейко» і «карпатський Шевченко» в єдиній особі, гуцул з успадкованою від батька доброю половиною польської крові, романтик, народник і планетник Осип Юрій кавалер фон Федькович де Гординський, якому позавчора виповнилося 165 років з дня народження.
Десять років його життя перетворилися в десять тисяч сторінок астрологічного трактату, написаного специфічно буковинською відміною класичної верхньонімецької мови. (Такою мовою ще, певно, розмовляла Ольга Кобилянська. Але Пауль Целан розмовляв уже, безумовно, іншою мовою). Судячи з розмитих рікою часу фотографій, Федькович, попри абсолютно віденську фізіономію, завжди ходив у гуцульському кептарі. Хоч, можливо, насправді ніколи не ходив, а одягав його виключно і тільки до фотографа. Будучи до решти послідовним в епігонстві Шевченка, кавалер де Гординський міг розглядати цю одіж як суто буковинський відповідник шевченківських кожухів і смушевих шапок.
Зрештою, в тогочасних Чернівцях, покладених на головному торговельному шляху зі Львова до Яссів, (нині, мабуть, — зі Львова до Стамбула) панувала настільки весела етнічна мішанина, що здивувати кого-небудь своїм одягом було майже безнадійною справою. Федьковича впізнавали здалеку. Знайомий кельнер, з недорогої розташованої навпроти рестораційки «Зелений мисливець», кожного дня приносив йому карафку сливовиці і разом з тацею подавав у відчинене вікно. Кажуть, це був знак пошани від господаря ресторації — для нього та його рідних Федькович іноді задарма складав гороскопи.
На початку століття в його зібранні творів було вміщено вступну частину (майже 8 машинописних сторінок) до згаданого трактату. Готичне накреслення германсько-німецьких літер його тексту неминуче асоціювалося з іншими популярними того часу речами (Ніцше, Заратустра, арійська символіка вогню, свастика тощо). Велика Птолемеєва мапа зоряного неба, що його німецькі романтики так захоплено називали «фірмаментом», теж виглядала б доречною. Проте надміру прогресивні видавці поставилися до трактату в повній відповідності зі своїм позитивістським світоглядом: як до курйозного завихрення в не зовсім тверезій Федьковичевій голові. Не переконали навіть залізна логічність і артилерійська точність викладу. Не привабила видавців і біографічна інтрига, про яку читаємо далі: «...йому (авторові) замолоду один астролог провістив майбутнє, і воно дотепер збулося дослівно, так що ця обставина спонукала його до многорічного невтомного дослідження, котре так багато його коштувало». Не вплинуло і сенсаційне запевнення, ніби «автор має право думати, що віднайшов загублений колись ключ, яким послуговувалися ще давньоєгипетські астрологи, відмикаючи таємничі брами майбутнього».
Але як він заволодів цим ключем? — спитаймо сьогодні хоч ми слідом за самим Федьковичем, який, щоправда, відповідає найвичерпніше: «Це мусить залишатися таємницею».
Так, це мусить залишатися таємницею.
А все ж: як він заволодів цим ключем? З якої Північної Італії привіз безцінний трофей? Від якого планетника, мандрівного штукаря чи замаскованого під цирульника містечкового халдея зміг отримати це виняткове знання, — рахманське, індійське, єгипетське? А може прийшло йому як об'явлення, частково закодоване в гуцульських снах і збунтованих архетипах? Ця дика структура, ця мікстура, ця суміш рослин, мов, напоїв і почуттів, звана Карпатами, чи не вона спричинилася до бурхливої космічної реакції, наслідком якої все на світі розкривається та проступає, як візерунок на долоні — лише читай?!
Заключні акорди трактатного вступу настільки ж еклектичні, наскільки й екстатичні. Деміург перемагає землеміра. Алхімік підноситься над аптекарем. Вільний трепет сутностей і субстанцій породжує патетичне тремтіння легенів і діафрагми:
«Хвала, Предвічний, очам Твоїм, Душе Всесвіту, Пане часів безконечних, Доглядачу Фенікса, що життя святим осяває, алилуйя Тобі до небес! І, якщо на те воля Твоя, зішли її на слугу Свого, що істину свідчить, у вічній Твоїй істині задля добра і благочестя праведних, Ти, що сам вічна істина і правда вічна єси! І ти, Єдинородний Сину, що держиш у правиці Сім Звізд, а вустами Своїми — двосічний меч, поможи мені всією силою Своєю довести невірникам, що Ти — Альфа й Омега, початок і кінець! Ти, що сам ні початку, ні кінця не маєш!».
Я не певний, чи збережено сам трактат. Чув, що збережено, але сам не бачив, отож не вірю. Адже насправді рукописи горять, і кому як не підпалювачам краще знати про це?
Знаємо Федьковича іншого, а від цього, космічного, — лише відгомін, дзвін порожнечі.
