Кирило Карабиць народився у славетній родині. Його дідусь по матері — український письменник Давид Копиця, бабуся Маріанна — популярна в шістдесяті роки актриса кіно. Батько — Іван Карабиць — один із найвидатніших сучасних композиторів. Саме він зорганізував перший в Україні Міжнародний фестиваль «КиївМузикФест», а також — Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця. Мати — Маріанна Копиця, відомий музикознавець, викладач НМАУ. Як пригадує Кирило, приблизно в чотири роки батьки вперше посадили його за рояль. Батько брав хлопчика із собою на концерти, репетиції та навіть на засідання Спілки композиторів. Як каже Кирило, батьки ніколи не читали нотацій, інколи одного погляду або красномовного їхнього мовчання було досить, аби хлопцю зрозуміти, де він схибив. Карабиць вступив до Музичної школи ім. Лисенка (клас Елеонори Виноградової), яка помітила незвичайні музичні здібності хлопчика. До речі, Кирило екстерном закінчив дев’ятий клас. Потім продовжив навчання в США. Саме в той час у нього виникло бажання стати диригентом. Карабиць повернувся до Києва, екстерном закінчив одинадцятий клас і вступив у консерваторію. До речі, вчився одразу на двох факультетах — хорового й симфонічного диригування. Спочатку успіхи Кирила пов’язували з «протегуванням», а деякі недоброзичливі люди казали, що «Карабиць-молодший став талантом завдяки прізвищу славетного батька». Щоб переконати всіх у своїх власних можливостях, на третьому курсі консерваторії Кирило подав документи до Віденського університету музики й прекрасно його закінчив.
Однією з творчих перемог Кирила Карабиця стала співпраця з головним диригентом Будапештського оркестру — Фішером, який шукав асистента із шістдесяти претендентів. Конкурсантам пропонувалося послухати один із творів Штрауса у виконанні оркестру й висловити свої зауваження. Кирило пригадував: «Із Будапешта до Відня їхати три години. Вони промайнули для мене неначе мить. Розбирав партитуру. Музика Штрауса захопила всі мої думки... Тільки через два з половиною місяці, вже у Відні, я знайшов у поштовій скриньці конверт з угорським штемпелем. Це було повідомлення про контракт на один рік. Потім його продовжили ще на рік. І з того часу мені доводилося жити «на колесах»: між Києвом, Віднем і Будапештом»...
Кирило допомагав батькові в підготовці «КиївМузикФесту», а коли Іван Федорович тяжко захворів, то перервав усі справи, повіз татка на лікування до Австрії. Син майже невідлучно залишався при батькові, йому першому показав оголошення в газеті про те, що паризький оркестр «Радіо Франс» влаштовує конкурс на посаду другого диригента. Заявки надіслали претенденти з шістнадцяти країн. Кирило Карабиць був одним із трьох фіналістів конкурсу, і наймолодшим. Саме Париж відкрив перед Кирилом нові творчі можливості. У газеті «Монд» рецензент, побувавши на концерті під орудою молодого українського диригента, аналізував «феномен» Карабиця.
Сьогодні Кирило диригує на різних заходах: від молодіжних концертів до балетів і опер. Невелика українська діаспора в Парижі радо прийняла молодого музиканта. «Париж, напевно, щось змінив у мені, хоча я так і не став французом, — каже Карабиць. — Нині моє життя складається так, що я виступаю по різних країнах». До міст, в яких Кирило тепер частий гість, додалося ще одне — Венеція. Там на нього чекає донька. Не забуває Кирило й Києва. Тут лишилася його мати й сестра, тут на Байковому цвинтарі похований батько. Після смерті Івана Карабиця саме Кирило «запрягся» до адміністративного «воза» — став одним із музичних директорів «КиївМузикФесту» і обов’язково сам виступає на фестивалі. Шкода, що не склався творчий «роман» Карабиця з Національною оперою. Після успіху «Паяців» Кирило зробив поновлення опер «Наталка Полтавка» та «Євгеній Онєгін», потім були ще плани разом попрацювати, та чомусь дирекція не дуже спішить іти назустріч молодому диригентові. Шкода, бо він ангажований у різних країнах, а на Батьківщині чомусь не дуже потрібен. Утім, Кирило — людина творча і зла не тримає на серці, підкреслюючи, що його зірка спалахнула саме в Україні...
За останні роки Карабиць виступав із багатьма оркестрами світу, серед яких — Берлінський симфонічний, оркестр Франкфуртського радіо, Філармонічний оркестр Токіо (Японія), оркестр Сіднейської філармонії (Австралія), Ліонський симфонічний оркестр (Франція), симфонічний оркестр міста Ставангер (Норвегія), філармонічний оркестр міста Тампере (Фінляндія), Ѓайдн-оркестр міста Больцано (Італія), оркестр Оклендської філармонії (Нова Зеландія) тощо.
Успішно Кирило виявив себе як диригент-постановник опер. Сьогодні відомі оперні театри світу запрошують Карабиця на свої сцени. Лише за минулий рік ним були поставлені чотири опери: «Пригоди пана Броучека» Леоша Яначека у Женевській опері, «Бал-маскарад» у Страсбурзі, «Євгеній Онєгін» на фестивалі Ѓляйнбурн (Англія) та «Пікова дама» в Люксембурзі. А на червень цього року запланована постановка опери «Ідоменей» Моцарта у Франції.
Кирило захоплено займається відродженням забутих музичних творів. Найголовнішим своїм відкриттям у цій сфері називає невідому раніше оперу Телемана «Музична пастораль». Він виявив партитуру твору, вивчаючи архіви Берлінської співочої академії, виконав у Відні з відомим барочним оркестром Австрії та записав диск у Віденській філармонії.
Кирило Карабиць — молодий і окрилений талантом. Він живе у фантастично насиченому ритмі, перелітаючи з країни до країни, з континенту на континент, де виступає з кращими світовими оркестрами. Майже десять років представляє нашу країну в міжнародному музичному просторі. До Києва Кирило приїжджає лише кілька разів на рік. Минулого тижня диригент усього кілька днів був удома, побачився з рідними та друзями й виступив із концертом у філармонії разом із Національним симфонічним оркестром України, виконавши музику, що рідко звучить на київській сцені. Сюїту з балету «Блазень» Прокоф’єва, насичену сміховою стихією: від іронії та гротеску до радості. Дивовижний, примарний «Вальс» Равеля, про який сам автор писав: «Данина пам’яті Йоганна Штрауса, апофеоз віденського вальсу, враження від кружляння якого фантастичне і фатальне». І ще один шедевр майстра музичного імпресіонізму — вокальний цикл «Шахерезада», в якому чарівною флейтою прозвучало сопрано солістки Національної опери Ірини Семененко. Оркестрова фантазія Стравінського «Феєрверк» навіть назвою своєю перекликалася з атмосферою всього концерту — яскравою, натхненною, феєричною. Маестро водив паличкою, як художник пензлем. І образи, створені фантазією і пристрастю композиторів, з’являлися, оживали, співали, світилися — щоб слухачі відчули цей спів і світло...
— Кириле, чому ви запропонували київському глядачеві таку незвичайну, рідкісно виконувану музику?
— До програми включив музику, пов’язану з Францією, про це мене просили музиканти й дирекція оркестру. Для наших музикантів я «француз», оскільки там працював, і зараз мене з Францією багато що пов’язує. Тому був Равель і твори Стравінського та Прокоф’єва, які мають пряме відношення до балетів Дягілєва.
Це не перша наша робота з Національним симфонічним оркестром. Знаю його з дитинства, а музиканти знають мене. Дуже люблю цей колектив, гадаю, це справжній київський оркестр, дуже високого рівня. У них цікаві проекти, багато хороших записів. І те, що музиканти не мають своєї зали і змушені працювати й репетирувати в таких умовах, — це жахливо.
— Ви давно виїхали з України?
— А я не виїжджав, тобто не виїжджав у звичний спосіб, як багато хто поїхав, — зібрав речі й емігрував. Я намагаюся стояти однією ногою там, іншою ногою — тут, і це дуже непросто. Зараз поводжуся так, як підказує інтуїція, без особливого розрахунку на щось у майбутньому. Донедавна регулярно приїжджав до Києва, щоб диригувати вистави «Євгеній Онєгін», «Наталка Полтавка», «Паяци» (Національна опера України). Не можу сюди не повертатися, це моя Батьківщина, і є радість приїздів додому. Та не можу й відмовлятися від якихсь цікавих речей, які відбуваються у світі. Нині мешкаю в Парижі, це місто, зручне географічно, з нього легко дістатися в будь-яку точку Європи.
— Кириле, ви вже почали працювати з Борнмутським симфонічним оркестром?
— Мені запропонували контракт на п’ять років. На першому концерті ми виконували Одинадцяту симфонію Шостаковича. Для мене це символічний твір — завдяки цій симфонії я вирішив стати диригентом. У нас удома була платівка із записом Кирила Кондрашина, я з нею просто не розлучався. Мені тоді було років 12, я ходив до лісу, збирав гілки, вирізав палички і диригував.
Цікаво, що цю симфонію запропонував оркестр, і, звичайно, я погодився. І ось пройшов концерт, публіка дуже добре прийняла. А в Англії публіка дуже консервативна — і раптом якийсь молодий український диригент приїжджає в англійський оркестр... І починається якась алхімія, заграло раптом усе, і пройшли під такою аурою концерти. Приїхали музичні критики з усієї Англії подивитися, хто головний диригент одного з основних англійських оркестрів. І один критик написав, що востаннє подібне виконання він чув, коли приїжджав до Лондона Кирило Кондрашин. Такі дивні збіги... Ще ми грали з Борнмутським оркестром «Фантастичну симфонію» Берліоза, а наприкінці лютого буде Восьма симфонія Дворжака. Всього заплановано дев’ять концертів на цей рік.
— Куди вирушите після Києва?
— Наступного тижня я маю концерт у Швейцарії з Люцернським оркестром, тиждень потому — в Турині з оркестром «Радіо», потім концерт в Англії з Борнмутським оркестром. Далі — лечу до Америки, вперше там гратиму з Х’юстонським оркестром. Потім — Корея, виступ із філармонічним оркестром Сеула, наступний концерт — із оркестром Бордо у Франції, потім виступ у Дубліні й Кардіффі, потім концерт у Німеччині з оркестром Фрайбурга. Після цього — постановка опери «Ідоменей» у Нансі.
Влітку буде поїздка на місяць до Америки, де заплановано три проекти. Спершу два концерти з одним з найбільших американських оркестрів — оркестром Лос-Анджелеса. Концерт у Чикаго на фестивалі Грант-Парк. І участь у фестивалі «Еспен-М’юзік-Фест». Еспен — місто в горах, літня музична резиденція, куди з’їжджаються кращі фестивальні оркестри з кращих музикантів Америки, приїжджають студенти, ведеться викладання...
— Відомо, що композитор Родіон Щедрін запропонував вам співпрацю цього року.
— Так, ми з ним записуватимемо диск із Борнмутським оркестром, куди ввійдуть нові симфонічні твори Шедріна.
— Ім’я вашого батька — Івана Карабиця — дороге всім шанувальникам музичної культури в Україні. Напевно, він був вашим головним учителем? Як він вас виховував?
— Тато не вчив мене музики, не змушував займатися, ніби йому було все одно, чи буду я займатися, чи ні. Він завжди був поряд, і цього було достатньо. Не обов’язково потрібно все розповідати. Часто просто слід бути поряд, і від цього інша людина розвиватиметься. Як виховував батько? Не було уроків, він учив своєю присутністю. Часом і мовчанням, а не словами. Це завжди цінніше, коли людина мовчить, — у цьому є певна таємничість... Він спостерігав за мною, інколи радив. Завжди давав мені підтримку своїм життям, своєю музикою.
— Виступаючи на Заході, ви виконуєте його твори? Чи входить у ваш репертуар музика українських композиторів?
— Так, я неодноразово диригував Другий концерт Івана Карабиця у Страсбурзі та Бухаресті, виконував шість прелюдій для струнного оркестру у Франції. З оркестром «Радіо Франції» диригував його Концертино для дев’яти виконавців і записав диск.
На жаль, українську музику на Заході майже не знають. Мені, щоб її багато виконувати, треба мати ім’я. Тоді я сам складатиму програми, і всі думатимуть: «Якщо він сказав — значить, це треба послухати». Просто потрібен час, щоб зарядити цю «машину». Сьогодні, вочевидь, знають Сильвестрова. У Чикаго мене попросили виконати його музику. Але чи йде він під гаслом «український композитор»? Він у якомусь своєму ракурсі... Я часто виконую музику композиторів з українським корінням: Чайковський, Прокоф’єв. Або тих, хто звертався до української тематики: Мусоргський, Римський-Корсаков. Тобто не йду прямо в Україну, а поступово рухаюся в цьому напрямі.
— Кириле, важко повірити, що одна людина може встигати стільки, скільки встигаєте ви. Постійні переїзди, виступи з такою кількістю оркестрів...
— Так, це непросто: хочеш — грай у цю гру, не хочеш — виходь. Усі оркестри різні, якісь кращі, якісь гірші, кожен має проблеми. І щоразу, коли починаєш працювати, треба людей заводити, бомбити зсередини.
Мрії дитинства стали реальністю, і тепер потрібні сили. Коли так багато приходить і напружений ритм життя розриває на частини, єдина можливість зберегти себе — усвідомити, навіщо ти це робиш. Шукати основні цінності...
