Дебютант — статус, який не надто зобов’язує, вимоги до початківця менш суворі, ніж до зрілого майстра. А втім, останніми роками на фестивалі політика поблажливості відступила на другий план: найважливіший конкурс повних метрів є справді цікавим змаганням гідних шукачів «Золотого скіфського оленя».
Цього року конкурс не став винятком з погляду різноманітності, водночас він був «рівнішим». Явного, проривного лідера не спостерігалося , кілька стрічок цілком заслуговували на увагу і нагороди.
Та й в аутсайдерів змагання справи були не зовсім кепські — у кожній роботі були якісь цікаві моменти. Так, чеські «Пуп’янки» (режисер — Зденек Їраський) — це доволі одноманітна соціальна «чорнуха» про те, як погано живеться людям у невеличкому містечку при залізниці. Хлопці курять марихуану, вештаються гулянками або закохуються у стриптизерок; дівчата б’ються через хлопців чи хвилюються через неочікувану вагітність невідомо від кого; батьки стирчать у барах або програють усі гроші на гральних автоматах; матері надриваються на роботі, а відраду знаходять у самодіяльному ансамблі «Пуп’янки». Знято все це так, наче 1990-ті ніколи не закінчувалися. Але є дотепні сцени й діалоги, є певний фінальний проблиск як надія на майбутнє.
Передбачуваний сюжет вийшов і в данця Мадса Маттісена в «Десяти жимах до раю». Головний герой — професійний, вправний бодибілдер, татуйований здоровань (Кім Колда), який живе з авторитарною матір’ю і занадто сором’язливий у спілкуванні з дівчатами. Зрештою, він вирушає шукати кохання в Таїланді, куди європейці-невдахи їздять по дешевий секс і слухняних дружин. І, звісно, своє кохання він знаходить, і від тиранічної матері нарешті йде в самостійне життя. Маттісен зробив типову мелодраму, однак сама присутність у кадрі тендітного велетня Колда компенсує багато недоліків стрічки.
Так само прямолінійна «Наложниця» (Австрія, режисер — Умут Даг), присвячена вічно актуальній проблемі нерівності жінок у традиційних мусульманських родинах. Тут усе зрозуміло з самого початку: Айсе — молоду дівчину з маленького села — віддають заміж за нелюба в турецьку родину у Відень. Характери й ситуації зліплені грубувато, необхідних для такої історії напівтонів нема й близько. Однак робота Бегюм Аккайю в ролі Айсе гідна найвищої похвали, що і відзначило журі, нагородивши акторку спеціальною відзнакою.
Найкращим актором фестивалю визнали Тая Гіксона за роль у «Жени бабло!» (режисер — Адам Леон, США). Ця хвацька стрічка також здобула першість у повнометражному конкурсі. Історія тут в певному сенсі типово нью-йоркська: двоє графітістів із Бронкса — хлопець (його, власне, з усією можливою енергією і чарівністю грає Гіксон) і дівчина — намагаються всіма правдами й неправдами знайти чималу суму грошей, щоб розмалювати («забомбити», по-їхньому) відому нью-йоркську пам’ятку. Багато сленгу й нецензурних виразів, щільний, стрімкий сюжет, колоритні типажі, загальна атмосфера напівкримінальної вуличної вольниці — це молодіжне кіно в найкращому розумінні цього слова.
Так само про молодь, точніше про молоду героїню, оповідає голландський режисер Саша Полак у стрічці «Гемель» (Нідерланди — Іспанія, диплом екуменічного журі). Бунтівна красуня Гемель живе разом із батьком Хейсом після передчасної смерті матері. Хейс постійно зустрічається з молодими жінками, але Гемель не бачить в них загрози для своїх близьких стосунків із батьком; сама ж вона, в свою чергу, до зв’язків із чоловіками ставиться із певним цинізмом. Усе змінюється, коли Хейс зустрічає Софі — талановиту молоду працівницю аукціону. Це в певному сенсі і драма виховання, і драма дорослішання. Режисер застосовує гарний структурний прийом: розбиває оповідь на окремі, позначені титрами глави і так надає всьому фільму романної форми. Від цього доволі банальна історія виграє.
Стрічка «Спогади дивляться на мене» (Китай) не здобула жодного призу, бо вже мала нагороду за найкращий повнометражний дебют на цьогорічному фестивалі в Локарно. Режисер фільму Сон Фан їде з Пекіна в Нанкін до своєї родини. Підкреслено статична манера фіксації «життя, як воно є», у сполученні з візуальною якістю кадру надають фільму дивної двозначності, коли неможливо з певністю сказати, ігрове це кіно чи документальне. У цьому відчувається вплив продюсера стрічки, одного з найвідоміших на сьогодні китайських режисерів — Цзя Чжанке. Сон Фан, утім, — талановита учениця. Весь біль і особисті драми героїв передано тут наче під сурдинку, водночас така приглушена інтонація робить картину своєрідною. Це справді специфічна кінематографія, і все ж на своїх шанувальників вона заслуговує.
Журі Міжнародної федерації кінопреси — ФІПРЕСІ — відзначило «Прекрасну долину» (режисер Гадар Фрідліх, Ізраїль — Франція). Цілком заслужена нагорода: «Долина» — це і повчальна, і майстерна оповідь про крах утопії. Фрідліх показує життя ізраїльського кібуцу у дні його поступового занепаду. Повільну катастрофу зображено через погляд однієї з найстаріших мешканок селища, пенсіонерки. Свої дні вона проводить, відчайдушно намагаючись знову стати потрібною, із болем спостерігаючи, як руйнується все, за що вона боролася. Посиденьки під портретами Маркса й Леніна, перегляд спогадів і сповідей кібуцників на відео про старі добрі дні — ось такі деталі не просто викликають майже рефлекторний відгук у будь-кого, хто застав СРСР, а й зворушують по-справжньому. Не виходить у людства побудувати комуністичний рай на землі — ані примусово на 1/6 частині світу, ані добровільно в окремо взятій прекрасній долині. І здається, що в цьому сенсі фільм Фрідліха не менш значущий, ніж пафосні історичні кінополотна про прокляте минуле.
Нарешті, найдивніша і найкраща картина. Головне журі вчинило абсолютно правильно, віддавши Гран-прі «L» грека Бабіса Макрідіса. Однозначній інтерпретації цей фільм не піддається. Його головний герой — водій, розлучений чоловік, його двоє дітей живуть із колишньою владною дружиною. Основна робота водія — возити мед в одне й те саме місце в один і той самий час, промовляючи одні й ті ж слова одній і тій самій людині, котра нездужає на нарколепсію. Весь світ героя — це машина і дорога, він живе в машині. Відпочиває, катаючись по колу і слухаючи на касеті погано зіграну «Місячну сонату» Бетховена. Його найкращий друг вважає себе ведмедем. Одного дня водій повстає і долучається до банди мотоциклістів, котрі вважають автівки абсолютним злом; загальний абсурд від цього тільки зростає.
Цей неймовірно уповільнений, повний чорного гумору і божевільних персонажів фільм є практично бездоганним як режисерська робота. Макрідіс ідеально витримує ритм від першого до останнього кадру. У створеному ним сюрреальному світі все смішне й загадкове, проте кожна мить цього тихого божевілля пронизана витонченою, досконалою поезією. Безумовно, «L» став і найбільшим відкриттям, і найприємнішим сюрпризом фестивалю.
Отже, принаймні в тому, що стосується найцікавіших учасників конкурсу, «Молодість»-42 виявилася фестивалем повільних фільмів. Молоді режисери стишують плин життя, щоб уважніше його роздивитися, — і бачать не завжди приємні, інколи просто безумні, але в будь-якому разі поетичні речі.
