Літо настільки повільно починає свій розгін цього року, що, здається, воно ще й зовсім не прийшло. І лише фестивалі, які чітко дотримуються календаря, відзначили червень своїм тріумвіратом. Відкрив фестивальне літо та відсвяткував своє перше десятиріччя бакинський «Схід — Захід», що його вигадав беззмінний президент, письменник, кінодраматург і продюсер Рустам Ібрагімбеков.
«СХІД — ЗАХІД»
— Оцінюючи підсумки десятирічного існування фестивалю «Схід — Захід», — сказав Рустам Ібрагімбеков, — можна із задоволенням визнати, що його програми з року в рік стверджують, що кордони не владні над кіномистецтвом, а діалог цивілізацій — необхідна умова для виживання людства.
Фестиваль дуже локальний, зі щільно вибудуваною програмою, в якій естонське кіно сусідить із російським, польське — з киргизьким, азербайджанське — з французьким і т. п. А гості форуму, що приїхали з усіх кінців Європи та Азії, не з’ясовуючи міжнаціональних розбратів, із задоволенням дивляться кіно один одного, спілкуються, ставлячи на чільне місце проблеми творчі, та насолоджуються гостинністю й красою сяючого «Білого міста» — Баку.
Крім кінопереглядів, відбулася серйозна розмова за круглим столом на тему: «Національні кінематографії і прокат: проблеми та перспективи», в якому активну участь взяли представники всіх кінематографій — від Росії до Ірану. Не залишила байдужим ця тема й спеціального гостя фестивалю, відомого польського майстра Кшиштофа Зануссі, який підкреслив, що рекламні акції та спеціальні договори з дилерами — річ важлива, проте якісне, «високопробне» кіно обов’язково знайде глядача.
Відрадно, що фестиваль всі роки активно підтримує держава Азербайджан, відкриваючи йому кращі зали та готелі, офіційні особи незмінно присутні на всіх заходах. А Рустам Ібрагімбеков «пригощав» гостей спеціальними «делікатесами». Це й нічний спів знаменитого квартету «Гая», який зібрався після двадцятирічної перерви — на жаль, сьогодні їх залишилося лише троє. Але звучать та імпровізують вони прекрасно! Не меншим сюрпризом була вистава театру «Ібрус», яким керує Рустам Ібрагiмович. П’єсу за творами Банін «Останній поєдинок Івана Буніна» зможуть подивитися кияни в січні майбутнього року під час проведення Днів культури Азербайджану в Україні.
«КІНОТАВР»
Кінофестиваль «Кінотавр», традиційний сочинський і Міжнародний Московський кінофестиваль, який святкував цього року своє 30-річчя — фестивалі прем’єрні. І, не зупиняючись на подіях, хотілося б поговорити про їхні програми та кінематографічні й фестивальні тенденції.
З понад сотні заявок, що надійшли до відбірної комісії найпрестижнішого національного фестивалю «Кінотавр», було вибрано 15 фільмів, які склали конкурсну програму. За задумом організаторів, конкурсна програма репрезентує увесь спектр сьогоднішнього російського кіно. Різноманітність жанрова не перешкодила досить одноманітній ідеологічній спрямованості — не варто вбачати в цьому намір відбиральників. Майже всі фільми пронизано патріотизмом — чи то кривавий трилер Андрія Лібенсона «Той, хто гасить світло» з Олексієм Гуськовим у головній ролі, який сверджує перемогу непродажного представника МВС, чи то один з переможців у конкурентній боротьбі, фільм Олександра Прошкіна «Живи і пам’ятай» за однойменною повістю Валентина Распутіна. Навіть «Дике поле» за сценарієм авторів знаменитої «Околиці» Петра Луцика та Олексія Саморядова в режисурі Михайла Калатозішвілі втратило властиву авторам фарсову легкість, повчально стверджуючи перемогу людини над ідіотизмом страшного, сірого побуту.
Життя не прекрасне у викинутого на узбіччя безпам’ятства Шультеса, що промишляє крадіжкою, героя однойменного фільму, який отримав Гран-прі. І сучасно безвихідне — в карнавально яскравому дебюті Ігоря Волошина «Нірвана».
Глядачі, добре знайомі з сучасним російським кінематографом, не раз були свідками своєрідного вияву національної ідеї, яку несли в життя герої фільмів А. Балабанова, В. Хотіненка та інших шанованих режисерів, які активно працюють. На цей раз до славної шеренги приєднався постановник «Щоденника його дружини», «Прогулянки», «Космосу, як передчуття» Олексій Учитель. Його нова робота «Полонений», знята за твором руського (не плутати з російським — у Москві нині дві Спілки письменників) письменника Володимира Маканіна «Кавказький полонений». Не стану розбирати художні достоїнства цієї картини, зробленої вельми професійно, хоча й не без явних сценарних провалів, зупинюся на змістовній та ідейній підоснові цієї стрічки. Колона дуже хороших, добрих, душевних, не бажаючих воювати росіян застрягла в горах Чечні в зв’язку зі злочинним нападом на них шахідського загону. Потерпіла сторона бере в полон підлітка-чеченця, який, знаючи секретні стежки, виведе колону бойових машин із людьми з пастки. Його не хотіли вбивати, адже вже відчували до нього певну симпатію, так вийшло. Безпосередній виконавець вимушеної страти страждає, ночами кричить, згадуючи скоєне, але, що ж робити — головна думка фільму! — якщо не ми їх, то вони нас... Чи потрібні коментарі до фільму, якому дружно, довго й голосно аплодувала зала?.. Я не проти патріотизму — це позитивний і рушійний момент у житті людини. Але чи варто в його закваску крапати кров’ю для пишноти короваю. Адже це й не патріотизм, а якийсь подвійний, сильно перекручений стандарт.
ММКФ
Ювілейний Московський кінофестиваль, застовпивши п’ятикутник у центрі Москви — «Октябрь», «Художественный», «Пушкинский», Будинок кіно, Кіноцентр, — порадував глядачів розкутими танцями на «червоній доріжці», безпосереднім сприйманням іноземними зірками краси столиці, різноманіттям програм, які супутні конкурсу. У період нагнітання інформаційної війни, яку, навіть і не таємно, а явно, ведуть наші країни — Україна та Росія, — приїжджим модно знеславлювати Москву. Проте вона прекрасна, задоволена собою й процвітає, як і належить мегаполісу. Живе за рахунок притоку «свіжої» провінційної крові. І, як і раніше, виявляючи активний снобізм, її не любить. Детальному оглядові ММКФ, думаю, присвятять ще чимало статей, зупинюся лише на єдиному включеному до конкурсу українському фільмі.
На нову роботу Романа Балаяна шанувальники його творчості чекали давно. Мабуть, якби режисери прислухалися до хору професійних критиків, улюбленим заняттям яких є визначення вершини в творчості автора й тупе порівняння з нею всіх подальших робіт, останні навряд чи зважилися б на нові спроби виразити себе. Режисер Балаян, фільм якого «Польоти уві сні й наяву» став культовим для декількох поколінь глядачів, на щастя, мало звертає увагу на «хористів», які перекрикують один одного, спокійно працює, говорячи зі своїм глядачем про те, що його хвилює.
Шлях до фільму «Райські птахи» був досить довгим. Спочатку у Франції Балаяну потрапила до рук книга оповідань письменника-емігранта Дмитра Савицького, яка привернула його увагу. Режисер роздумував над прочитаним декілька років, потім звернувся з пропозицією про співпрацю до давнього друга й соратника, з яким було зроблено не один фільм, Рустама Ібрагімбекова. Обидва вони люди не боязкі, чесні й не залякані, тому сценарій вийшов про наболіле — про духовну свободу особистості. Лише за цієї умови можливий політ душі, який є основою творчості. Інакше індивідуум не спроможний витримати ні жорсткого натиску тоталітарної системи, ні заманливе «закордоння», яке вимагає зміни сприймання цінностей. І сьогодні, коли події в нашому світі нервово шарахаються від псевдодемократії до ситого диктату, причому, спочатку начебто не небезпечному, «Райські птахи» більш ніж актуальні.
На мій погляд, фільм вийшов — по-балаянівськи неспішний, наповнений роздумами, дуже красивий і могутньо енергетичний. Він, як і всі його попередні роботи, потребує праці душі. У ньому не так багато подій і немає довгих діалогів. Актори — Олег Янковський, Андрій Кузічев, Оксана Акиньшина, Єгор Пазенко, Сергій Романюк, — дуже точно передають внутрішній стан своїх героїв: відчутну радість життя, творчості, кохання, біль втрат, безвихідь.
Здавалося б, усе на поверхні — дивися, отримуй, співпереживай. Але передбачаю довгі суперечки, важкопобудовані формулювання, що посилають нас до «Польотів» і... нерозуміння. Це нормально, і «Польоти» свого часу були визнані фільмом для обмеженого показу. Дивує інше: у сприйманні фестивальної московської преси — повне неприйняття фільму, представленого Україною. Дуже небагато хто, як Марина Тімашова, вловили емоційні вагання «Райських птахів», провівши паралелі з класиками літератури й кіно. В основному, коли писали про картину, багато хто просто не зміг сприйняти фільм Романа Балаяна як український, наполегливо вкладаючи епітет приналежності до країни в лапки. Інші звинуватили авторів в упередженості, наполягаючи на тому, що на початку 80-х «уже ніхто нікого не переслідував». А деякі зробили для себе й для читача висновок, що фільм співає гімн тоталітаризму, підкреслюючи — можливість літати, а також писати була загублена героєм після перетину кордону... Хоча зали на обох показах — для преси й конкурсному — були повні, рейтинг глядацьких симпатій високий, і голова журі Лів Ульман, усупереч прийнятим для журі нормам аплодувала, ховаючи набіглі на очі сльози.
Пройде зовсім небагато часу, й фільм побачать глядачі. І хоч глядач у кінотеатрах дуже змінився, сподіваюся, він зрозуміє «Райських птахів», полюбить і стане повертатися думками до цієї картини, як це відбувається вже багато років із кращими картинами Романа Балаяна.
