У Будинку кінематографістів відбулася прем’єра українського кіна. Тавтологія, абсурд. Які ж іще прем’єри там повинні відбуватися? Абсурдний, утім, сам стан речей, за якого такі імпрези стають рідкістю. Але це відбулося.
Хоча й усього лише — три короткометражки. Проте, з іншого боку, цілих три короткометражки! Знятих на трьох різних студіях! Молодими кінематографістами, тобто тими, ким особливо нехтують! Точніше, кінематографістками, яких звуть Наталія Ковальова, Алла Пасікова й Олександра Хребтова.
Після висловлення перших емоцій можна підбити проміжні підсумки: в країні є молоді кінематографісти, які вміють фільмувати; Міністерство культури цю молодь у міру своїх можливостей підтримує; на державних кіностудіях (імені Довженка в Києві, Ялтинська й Одеська) продовжують час від часу знімати кіно.
Ще впало в око те, що злиденність таки перестала бути особливою рисою молодіжного фільмування. Тобто, здається (тільки б не зурочити!), часи сіро-білої, подряпаної, каламутної плівки з відповідною якістю звуку відходять у минуле. Три поспіль молодіжні короткометражки, зняті на нормальному кольоровому «Кодаку» — це подія не менш революційна, ніж Майдан-2004. До речі, часто-густо, дивлячись на безгрошів’я й безпорадність вітчизняних фільммейкерів, думаєш, а чи витримали б вони випробування достатком? Коли вже не можна буде скаржитися на брак коштів чи плівки й доведеться відповідати за те, що зробив, перед залом і власним талантом (або відсутністю такого)...
Свіжа генерація відповісти за себе таки здатна.
«Старша дочка» Наталії Ковальової з Ольгою Сумською й Сергієм Романюком у головних ролях виглядає, швидше, як начерк, невеличка пілотна серія для типового мелодраматичного телесеріалу. Дії в картині фактично немає, сюжет підмінений довжелезним діалогом між героями Романюка й Сумської, який розтягується, з невеличкими перервами, на весь фільм. Таке собі розмовне, балакуче, «телевізійне кіно».
У «Філософії» Пасікової балачок начебто теж вистачає, але відчуття зовсім інше. Простого сюжету, більшу частину якого займають посиденьки двох провінційних диваків Толі (Микола Боклан) і Вані (Роман Гаврилюк), авторам фільму цілком вистачило, щоб змалювати дві людськi долі, за чверть години наповнити плоттю й кров’ю їхнє минуле й майбутнє... Головні герої дуже нагадують просторікуватих, але щирих «потаємних людей» Андрія Платонова, й усі свої біди та радощі вони проживають із даоською витримкою. Бо в кожного є свій власний, по-науковому кажучи, екзистенційний сховок: у Толі — мрія поступити в Консерваторію на відділення баяна, у Вані — викопана невідомо де книжка «Філософія». Коли дивишся на паралельних планах, як Толя мрійливо награє на баяні, а Ваня, вгамовуючи меланхолію, читає вголос мудровану «Філософію» — переживаєш мініатюрний катарсис. Смішний і водночас зворушливий фільм, здається, майже не має недоліків. Усі свою роботу зробили як слід — і сценарист (Олена Урсакі), і режисер, й актори, й оператор.
А втім, те ж можна сказати про «Оксамитовий сезон» Олександри Хребтової. Тут теж — про мрії й подарунки долі — інколи гіркі, інколи — раптово втішні. Але, насамперед, це — невеличка повість про кохання. Авторка фільму оповідає історію похилого подружжя без зайвих сентиментів, проте лишає глядачеві достатньо простору для співчуття. Змарнувавши майже все своє спільне життя з авторитарною родичкою, Ніна (Ліна Будник) і Семен (Анатолій Бевз) отримують, нарешті, шанс робити те, що їм дійсно хочеться. Їхнє кохання настільки велике, що їм вдається в певному сенсі обманути час, і фінальний епізод, де вони, разом з одягом скинувши всі ті роки, що не належали їм, пливуть у морі, світиться енергією й ніжністю справжньої молодості. І, знов-таки, хочеться відзначити роботу виконавців, особливо Ліни Будник. Її Ніна — це таке поєднання жіночності, привабливості, водночас мудрості й майже дитячої щирості, що встигаєш полюбити й акторку, й образ, нею створений. Слід відзначити також увагу режисера й оператора (Олександр Мордерер) до предметних деталей, ретельну роботу з простором, речовим середовищем кадру. Одним словом — дійсно професійне, зріле кіно.
Мабуть, ще не час для якихось узагальнень. Обдаровані режисери, незаангажовані безталанністю вітчизняного кіна, у нас є. І вони знають, що й як їм робити. Більше того, вони, ймовірно, знають, як працювати саме в кінематографічному жанрі — цій основі основ кінематографічної індустрії, яка (не стільки індустрія, скільки жанрова основа) здавалася безповоротно втраченою.
І ще, є в їхньому погляді на світ щось спільне, глибоко симпатичне — якась така неприторна, непафосна ніжність, те, чого, здається, у їхніх попередників не було...
