«Ми повинні розвивати кожну гілку на дереві національної української культури й жодній не дати засохнути, бо від цього постраждає усе дерево», — такі слова лунали зі сцени ювілейного Всеукраїнського фестивалю лемківської культури «Дзвони Лемківщини», що проходив минулими вихідними в урочищі Бичова поблизу Монастириська на Тернопільщині.
Цей фестиваль зібрав лемків з усієї України, а також Польщі, Словаччини і Молдови. Люди, що були виселені зі своїх прадідівських територій, відрубані від етнічного коріння, мовного й культурного середовища, розпорошені на чужині, тим не менше вже вдесяте, бодай раз на рік, збираються на землі свого зародження. Стихія, що нещодавно вирувала на Західній Україні, не стала на заваді проведенню дійства. Жодні погодні умови не здатні вплинути на прагнення українців підтримувати і розвивати свою культуру.
Є багато колективів, осередків і в Україні, і за кордоном, які відроджують лемківську культуру, збирають та зберігають автентичну пісенну та літературну творчість, танець, народні промисли, знають говірку і розмовляють нею. В одному лише невеличкому Монастириську є вісім художніх лемківських колективів, тоді як у Львові лише один, у Івано- Франківську — три. І неважливо, представляють ці колективи свою культуру професійно чи по-аматорські, набагато важливіше те, що вони з власної ініціативи роблять все для того, щоб її не втратити.
Володимир Гісовський, виходець з Лемківщини та переселенець з Польщі, тепер проживає у Львові. Він розповів, що на фестиваль вже вдруге їде з усією сім’єю. Своїх дітей привозить сюди для того, щоб вони могли відчути це середовище, перейнятися лемківським духом, усвідомити себе. Мама Володимира Борисовича прекрасно володіла лемківською говіркою, сам він розуміє її на 80%, а діти зовсім мало. Саме тому він вважає, що розвиток, відродження культури необхідне не лише на національному рівні, а й на локальному, побутовому. Люди спілкувалися так протягом століть, звичаї та традиції передавалися з покоління в покоління. Якби ця генетична спадщина мала перспективи розвитку, то вона дала б і вторинний ефект. Хоча, звичайно, організатори — осередки лемків і в Україні, і в Польщі, і в Словаччині роблять все для того, щоб підтримати свою культуру. Хоча під час акції «Вісла» лемків штучно, насильно відокремили від України, вони себе чужими цій землі не вважають.
Організаторами фестивалю виступили Міністерство культури і туризму України, Державний комітет України в справах національностей та релігій, Всеукраїнське товариство «Лемківщина», Тернопільська обласна державна адміністрація. Спочатку всі учасники зібралися у Монастириську. Це і етнічні лемки, і художні колективи та виконавці, що мали виступити, і просто гості, жителі навколишніх областей та інших етнічних територій, які з’їхалися звідусіль. Там і відбулося урочисте відкриття фестивалю, а вже потім всі вирушили на лемківське поле, в урочище Бичова, де розкинулося наметове містечко і всі учасники могли відчути себе однією великою сім’єю. Важливою частиною дійства була церковна відправа, панахида за тих, хто постраждав у 1944—1947 роках. А потім, як і на будь-якому святі, всі охочі могли хоч до ранку веселитися під лемківські ритми і мелодії у виконанні Анички, дуету «Червоне і чорне» та інших співаків та колективів. Творчі гуртки відображали на сцені лемківські звичаї та обряди, народну творчість, танці, інсценували весілля, обряд якого ніби і схожий на західну обрядовість, та все ж має свої яскраві, самобутні барви. Свою художню самодіяльність представляли Львівщина, Тернопільщина, Івано-Франківщина, делегація з Польщі, зокрема, польський хор, який чарівно виконував пісні й лемківською говіркою, і українською мовою. На відміну від поляків, гості зі Словаччини, Молдови часто не зовсім добре говорять українською, але, тим не менше, ідентифікують себе як лемки.
Лемківська культура — органічна самобутня гілка української, та потреба її відроджувати зараз існує тому, що вона була штучно відокремлена. Події 1944—1947 рр. значною мірою послабили історичну єдність лемків. Людей силоміць вивезли, змусили покинути свої обійстя, свою землю, і болючою струною на фестивалі бринить пам’ять і про це, адже досі питання не розглянуто належно на державному рівні, лемків вважають переселенцями, а не виселеними, досі ніхто так і не вибачився...
Фестиваль доводить, що попри все культура лемків — жива, але його учасники думають про перспективи. Адже пам’ять живе стараннями людей, що раз на рік збирають лемків на своїй землі, та, на жаль, вже далеко не всі знають говірку, пам’ятають та виконують звичаї й обряди. Самі лемки побоюються, що їхній побут скоро стане історією, етнографією, яку можна буде хіба вивчати та досліджувати, а не побачити на власні очі...
ДОВІДКА «Дня»
Етнічні території лемків: Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Пряшівщина, Берестейщина. Вперше назву «лемки» ввів у історію та літературу Й. Левицький у передмові до власної «Граматики» (1831 р.). Далекі предки лемків — це руське східнослов’янське плем’я, що їх дослідники здебільше називають білими хорватами. Уже в VI—VII ст. проживали вони по обох схилах західних Карпат. Білі хорвати своєю мовою, культурою, релігією не відрізнялися від слов’янських племен Наддніпров’я і самі себе уже на початку IХ ст. називали «русами», «русинами». Оселі русинів сягали околиць Любліна, Рюшева, Кракова. Щоб відтіснити русинів у глиб гір, польський уряд започаткував уже тоді тривалу польсько-німецьку колонізацію. У 1772 році Галичина, в тому числі територія північної Лемківщини, опинилася під пануванням Австрії. На північних схилах Карпат стала популярна локальна, етнографічна назва «лемки», що порівняно найменше дратувала керівні кола, які з явним недовір’ям ставилися до національної назви «русини», зокрема, новішої «українці». Під час Першої світової війни австрійські власті вивезли з Лемківщини понад три тисячі інтелігенції й селян у Талергофський концентраційний табір, де кілька сотень лемків загинули. У порівняно кращих умовах проживали лемки у Чехословаччині (включаючи теперішню Закарпатську область). Тут існували «руські» (українські) школи, товариства, літературні об’єднання, освітні й культурні осередки. Нове горе принесла лемкам німецька окупація Другої світової війни. У таємному меморандумі до Гітлера його заступник Гімлер радив фюрерові, що для успішного проведення винародовлення на Сході слід культивувати серед українців якнайбільше окремих «націй» — «русинів», «малоросів», «карпаторосів», «лемків», «бойків», «гуцулів» тощо, нацьковувати їх одна на одну. Восени 1944 р. Тимчасовий уряд Польщі уклав угоду з урядом Радянської України про обмін населенням. За тією угодою українське населення, що проживало в межах повоєнної Польщі, підлягало виселенню в Україну в обмін на польське населення, яке виселялося з України до Польщі. Нестерпна ситуація, яку створило націоналістичне польське підпілля, постійні залякування, вбивства, грабiж спричинили до того, що понад 200 тис. лемків «добровільно» покинули рідні гори і переселилися в Україну. Весною 1947 р. близько 140 тис. лемків, що залишилися, насильно виселено з Польських Карпат під час акції «Вісла» і розсіяно в польському середовищі на західних і північних землях Польщі з метою асиміляції, тобто ополячення.
